Собор Паризької Богоматері

Ці суворо вимовлені слова примусили обличчя метра Олів'є знову набрати властивого йому зухвалого виразу.

— Добре, — пробубонів він майже вголос, — одразу видно, що король нині хворий. Усе віддає лікареві.

Людовік XI не тільки не розсердився на цю вихватку, але сказав досить лагідно:

— Стривай! Я забув тобі нагадати, що свого часу я призначив тебе послом у Генті при особі герцогині Марії. Так, панове, — сказав король, обернувшись до фламандців, — він був послом. Ну, куме, — промовив він, звертаючись до метра Олів'є,— годі сердитись, ми ж бо давні друзі. Уже дуже пізно. Ми закінчили наші заняття. Поголіть нас.

Читач, безперечно, вже давно пізнав у метрові Олів'є того жахливого Фігаро, якого провидіння — цей великий творець драм — так майстерно вплело у довгу й криваву комедію, розіграну Людовіком XI. Ми не маємо наміру займатися тут докладною характеристикою цієї своєрідної особи. Цей королівський цирульник мав три ймення. При дворі його шанобливо іменували Олів'є ле Ден [174] , народ — Олів'є-Диявол. Справжнє ж його ім'я було Олів'є ле Мове.

Отже, Олів'є ле Мове, насупившись на короля, скоса поглядав на Жа-ка Котьє.

174

Олень (франц.).

— Так, так. Усе для лікаря! — бурмотів він крізь зуби.

— Авжеж, для лікаря, — підтвердив з надзвичайною добродушністю Людовік XI. — Лікар користується у нас більшим довір'ям, ніж ти. І це зрозуміло. У його руках уся наша особа, а в твоїх — одне підборіддя. Ну, ти не сумуй, мій бідний цирульнику, залишиться й для тебе. Що б ти сказав і що б ти став робити, коли б я був подібний до короля Хільпе-ріка, який мав звичку триматися за свою бороду? Ну ж бо, куме, берись до своїх обов'язків, поголи мене. Піди принеси все потрібне.

Олів'є, побачивши, що король усе обернув на жарт і що навіть неможливо розсердити його, бурмочучи, пішов виконувати наказ.

Король підвівся, підійшов до вікна і, раптом розчинивши його, вигукнув у великому збудженні, плескаючи в долоні:

— О правда! Заграва над Сіте! Це палає дім судді. Сумніву бути не може! О мій добрий народе! Нарешті ти мені допомагаєш розправлятися з феодалами.

І, звертаючись до фламандців, він сказав:

— Панове, підійдіть подивитись. Це ж бо відблиск пожежі. Чи не так?

Обидва мешканці Гента підійшли до нього.

— Сильний вогонь, — промовив Гійом Рім.

— О, — додав Коппеноль, і очі його раптом заблищали. — Це мені нагадує спалення будинку пана Емберкура. Очевидно, повстання розбурхалося не на жарт.

— Ви так гадаєте, метре Коппеноль? — При цьому погляд короля був майже таким веселим, як і погляд панчішника. — Його вже важко буде придушити?

— Істинний хрест, сір, вашій величності доведеться кинути туди не один загін воїнів.

— О! Щодо мене… Це інша річ! Якби я тільки побажав… Панчішник сміливо заперечив:

— Якщо цей заколот справді такий, як я гадаю, то тут мало самих ваших побажань…

— Куме! — відповів Людовік XI. — Двох загонів моєї варти й одного залпу з кулевріни досить, щоб покінчити з цією зграєю мужланів.

Але панчішник, незважаючи на знаки, які подавав йому Гійом Рім, вирішив, очевидно, не поступатися перед королем.

— Сір, швейцарці були теж мужлани, а герцог Бургундський був знатний вельможа і чхати хотів на цей набрід. Під час битви під Гран-соном *, сір, він кричав: «Каноніри, вогонь по хлопах». І лаявся святим Георгієм. Але міський старшина Шарнахталь кинувся на розкішного герцога із своєю палицею та своїм народом, і від натиску мужланів у грубому шкіряному одязі блискуча бургундська армія розлетілася вщент, мов скло від удару каменюкою. Там було немало рицарів, перебитих мужиками; і пана Шато Гійона, найзнатнішого вельможу Бургундії, знайшли на лужку серед болота мертвим разом з його великим сірим конем.

— Друже мій, — відповів король, — ви говорите про битву? Тут же всього-на-всього заколот. І мені досить лиш бровою повести, щоб покінчити з цим.

Фламандець незворушно відповів:

— Можливо, сір. Але це свідчить лише про те, що час народу ще не настав.

Гійом Рім визнав за потрібне втрутитися:

— Метре Коппеноль, ви говорите з наймогутнішим королем.

— Я це знаю, — з повагою відповів панчішник.

— Нехай він говорить, пане Рім, друже мій, — промовив король. — Я люблю таку прямоту. Мій батько Карл VII казав, що істина занедужала. Я ж гадав, що вона вже мертва і до того ж так і не знайшла собі сповідника перед смертю. Тепер метр Коппеноль доводить мені, що я помилявся.

І, по-дружньому поклавши руку на плече Коппеноля, сказав:

— Отже, ви кажете, метре Жак…

— Я кажу, сір, що, може, ви й слушно зауважили, але ще не настала година для вашого народу.

Людовік XI проникливо поглянув на нього.

— А коли ж, метре, вона настане?

— Коли почне бити, почуєте.

— А на якому ж годиннику?

Коппеноль із своєю незворушною безцеремонністю підвів короля до вікна.

— Слухайте, сір! Ось башта, дозорна вишка, гармати, городяни, солдати. Коли з височини вдарять на сполох, коли загримлять гармати, коли зі страшним гуркотом завалиться башта, коли солдати й городяни з ревом кинуться одні на одних у смертельній сутичці, ось тоді й настане година.

Обличчя Людовіка XI стало задумливим і похмурим. Одну мить він стояв мовчки, потім легенько, немов погладжуючи круп скакуна, поплескав рукою по товстому муру башти.

— Ну, ні! — сказав він. — Ти ж не так легко впадеш, моя добра Бастіліє? — І, круто обернувшись до сміливого фламандця, він спитав: — Вам колись доводилося бачити заколот, метре Жак?

— Я сам піднімав його, — відповів панчішник.

— А що ж ви робили, щоб підняти повстання?

— Овва, це не так уже й важко, — відповів Коппеноль. — На це є сотні способів. По-перше, необхідно, щоб у місті існувало незадоволення. Це буває нерідко. По-друге — це залежить від характеру мешканців. Гент-ці дуже схильні до повстань. Вони завжди люблять наслідника володаря, а самого його — ніколи. Ну, добре! Припустимо, одного чудового ранку до мене в крамницю приходять і кажуть: «Батечку Коппеноль, відбувається те-то й те-то, герцогиня Фландрії бажає врятувати своїх міністрів, верховний суддя подвоїв податки». Або щось у цьому роді, що завгодно. Я тоді кидаю роботу, виходжу з крамниці й кричу: «Бий, трощи!» У місті завжди знайдеться якась бочка з вибитим дном. Я вилізаю на неї й голосно кажу все, що спаде на думку, все, що лежить на серці… А коли ти з народу, сір, у тебе завжди щось лежить на серці. Ну от, тут збирається народ. Вигукують, б'ють на сполох, відібраною у солдат зброєю озброюють простолюд, базарні торговці й собі приєднуються, і заколот готовий! І так буде завжди, поки в маєтках будуть пани, у містах — городяни, а в селах — селяни.

— І проти кого ж ви бунтуєте? — спитав король. — Проти ваших сусідів? Проти ваших ленних володарів?

— Всяко буває. Це як коли доведеться. Іноді проти нашого герцога. Людовік XI знову сів у крісло і, посміхаючись, сказав:

— Он як! Ну, а у нас беруться поки що тільки до суддів.

У цю хвилину ввійшов Олів'є ле Ден. За ним ішли два пажі, що несли туалетне приладдя короля. Але Людовіка XI вразило те, що Олів'є супроводили, крім того, паризький прево і начальник нічної сторожі, зовсім розгублені. Злопам'ятний цирульник теж здавався приголомшеним, але разом з тим у ньому прозирало внутрішнє задоволення.

Він заговорив першим:

— Сір, прошу вашу величність пробачити мені за ту лиху вістку, яку я несу!

Король жваво обернувся, прорвавши ніжкою крісла циновку, що вкривала підлогу.

— Що це означає?

— Сір, — мовив Олів'є ле Ден із злобним виглядом людини, яка радіє від того, що може завдати жорстокого удару. — Народ бунтує зовсім не проти палацового судді.

— А проти кого ж?

— Проти вас, сір.

Старий король схопився на ноги і випростався на весь зріст, немов юнак.