Соло для Соломії

– Ви як хочете… А я за ними піду…

– Куди?

Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.

– Він і тебе може стрелити.

– Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно-дрібно.

– Нате, передасте, коли що.

І торбинку свою Любці до рук ткнула.

– Соломко! – Вірка зойкнула. – Не дурій, подруго. Чуєш? – І пожартувати спробувала. – Бо й заміж не вийдеш. Обоє ухажорів плакатимуть. Соломко… Ну що за людина! Дівоньки…

Та Соломійка вже не йшла – бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала – вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина – Руфка. Хай яка вона ни є… Таж ни мона й таку ні за що вбивати…

У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам ізраїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».

– Отче, – прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. – Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була… то хіба… хіба… хіба мона за те умертвляти неї?

Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена…» [19]

19

Старий Завіт. Книга Юдити. 9-1

Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.

Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:

– Гальт! Цюрук! Шіссен! [20]

– Пане, – з відчаєм гукнула Соломійка. – Сказати вам щось маю, пане…

Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.

– Пане, тико три слова… Два слова…

Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла – ще крок і він може справді стрелити.

20

Стій! Назад! Стрілятиму!

«Юдита припала лицем до землі», – почула знову Соломійка.

Наче блискавка сяйнула перед нею. Вона опустилася на коліна й на колінах поповзла до німця.

Він дивився здивовано, все здивованіше, як і Руфина, Соломійка те добре бачила, бо голова не була опущена, а очі вбирали двох – ката і його жертву.

За метрів три вона спинилася. Хотіла підвестися, але побоялася.

Як же йому сказати?

Як сказати і що?

Головне – що?

– Ти тоже… юде?

Німець спитав з цікавістю, трохи збентежено, але й трохи насмішливо.

– Нє, – сказала Соломійка. – Ми з одного села. В один день і родилися. Вона не юдейка, пане. Одпустіть її. То наша дівчина. – І раптом сказала несподіване: – Якщо треба, ми обоє до Німеччини на роботу поїдемо.

Німець пожував спершу нижньою губою верхню, потім навпаки. Став схожим на розгубленого хлопчака. Щось намагався збагнути. Хоча суть сказаного була очевидною.

– Отпустіт? Юде?

– Вона не юдейка. То ім’я таке. Пане…

Він скривився, мов з’їв дику грушку.

– Ставайт…

Соломійка зрозуміла – їй дозволяють підвестися.

Вони стояли одне проти одного. Мовчали.

Соломійка бачила – в Руфининих очах зблиснула надія.

Німець про щось думав. Міркував.

– Отпустійт? Зовісєм?

– Пане солдат, ми вам яєць привеземо, і сала, і молока, і курочку, – спромоглася на слово Руфина. – Дві. Скільки схочете.

– Яйка? Млєко? Курйочка…

Видно було – він вагається. Думає і вирішує. Зрештою обвів поглядом обох. Зупинив очі на Соломійці. Посміхнувся.

– Найн. Нє курйочка… Другой курйочка…

Ткнув пальцем у Соломійчині груди, тоді взяв пальцями за підборіддя.

– Ду бін майн курйочка [21] … Майн лібе медхен [22] … Мі будєш дьєлай любофф… Ґут ґешефт? [23]

Соломійка похолола. Задерев’яніла. Бо збагнула, що пропонує цей німець, що годився їй у батьки. Який такий ґешефт.

Руфина вхопила її за руку, благально заглянула в очі.

21

Ти будеш моєю… (нім.).

22

Моєю любою дівчинкою (нім.).

23

Гарна угода (нім.).

– Соломочко…

Соломійка зирнула на неї, в очі, затуманені слізьми.

– Ти хочеш, щоб я…

– Соломочко, – Руфина схопила її руку і зашептала, мов у гарячці. – Я… Я не знаю… Я…

Німець стояв і вже відверто широко посміхався. Йому було цікаво, чим все закінчиться. Зрештою направив автомата на Руфину.

– Шпацірен. Шнель. [24] Млєко, яйка – найн. Курйочка – найн.

– Господи, – зойкнула Руфина.

– Пане, – зойкнула й Соломійка.

24

Рухайся, швидко (нім.).

Німець ткнув її автоматом.

– Ду – век. Ауфідерзеєн, майн лібе [25] … ньєкурйочка. Ну? Варум штеєн? [26]

Соломійка зробила порух в один бік, потім в другий. Видихнула:

– Я згодна.

– Вас? [27]

Певно, й він був ошелешений. Чи не зрозумів.

– Я згодна піти з вами, – сказала просто, хоч слова крижаніли на льоту, Соломійка.

3

25

Ти – геть. До побачення, моя люба (нім.).

26

Чому стоїш? (нім.).

27

Що? (нім.).

Вони йдуть поруч. Німець знову закинув автомата на плече. Десь там, за їхніми спинами, даленіє Руфина.

Соломійці морозно і страшно. І того, що з нею станеться, страшно так, що холодніє все тіло, а внизу, вона вже відчуває, як по нозі до її лона повзе велика рапата жаба. А може, й змія. Її несила скинути, позбутись. Що робити? Сказати, що вона передумала? Хай німець її уб’є, як мав убити Руфину? Ци заведе в те гетто? Вона боїться, али більше, ніж того, що станеться, боїться того, що буде потім. Неслави. Руфина, певно ж, не скаже, як вона її порятувала. І чому порятувала дівчину, яка завдала їй стільки прикрощів у цему житті? Пожаліла? Щось інше, думає Соломійка. Так, щось інше покликало за Руфиною і німцем. Не годна сказати – що. Порив. Жаль. Блискавка. Все було й наче не було. Али ж ни на смерть, виходить, вона пішла.