Соло для Соломії

Баба посміхнулася ще раз і взялася детально розказувати про свого кота, та якось так, начеб то був неїн сім’янин. Соломія знала – Луциха давно живе сама, єдина її дочка десь замужем у сільці, що аж за Любомлем, рідко коли навідується. Про бабу Настю розказували, що в юності вона була у служках при палаці, чи як то називалося, літній дачі графа Драницького. Там її запримітив гість, приятель графового сина, студент якоїсь там інженєрної академії. Закохався у покоївку, або ким там була молода Настя, кликав за собою аж у Пітєрбурх. Та дівчина сказала, що як закінчить ту свою академію, то коли не передумає панич, то й поберуться. А тут грянула російсько-турецька війна, студент, без п’яти хвилин інженер, що рвався захистити братів-сербів, а заодно й болгар од бусурманської напасті, записався добровольцем. Перед від’їздом на фронт навідався на два дні до коханої. Настя, котра була доволі рішучою дівчиною, в крик – не пущу! Студент: ніяк не можу, слово побратимам дав. Врешті сказав: хоч сам у Бога не вірить, згоден навіть обвінчатися, аби його законна жона дожидалася. І таки обвінчалися надвечір у неділю у церковці загорєнській, батюшка, родич теперішнього отця Андронія, повінчав. А на ранок молодий чоловік у двоколку сів, Настуню свою на прощання обійняв. Загорєнські баби, як ту історію оповідали, вмивалися рясними сльозами, що не заважало їм Луциху позаочі відьмою називати та всіляко неїну доньку обговорювати. А Боженьку милий, поїхав, отако рукою махав та з карєти висовувався, доки видно було. Присій-Бо, бабця покійні самі бачили. Поїхав, абись не вернутися, зложити свою головоньку в далекій Болгарії, за річкою Дунаєм. Отако! Али дочка народилася, зоставив таки панич той у Загорєнах своє насіння. Файна дівка була в Луцихи – дарма, що тоненька, очі як дві волошки серед макового цвіту. Правда, злі язики казали, що од молодого графа насправді то покоївці привєтствіє, бо ж родилася донька через сім з половиною місяців (дотошні загорєнські жіночки точно вищитали) після скоропостижного весілля. Мати Настина тоже гав-гав на те: щоби вам язики поодсихали, губи до цицьок розтяглеся, окаянним, то ж розволновалась дочка, як звестіє про погибель молодого мужа, з яким одну тико ніченьку й провела, прийшло, і дитина того передчасно на світ появилася, добре, що вижила.

Такою була Луциха, що назавше зосталася вдовою, хоч охочих на вдовину лакоминку не бракувало.

– Та знаю, чого прийшла… – сказала вона Соломії. – Піду-но, руки помию та помолюся, з чистими руками тре’, хоч, мабуть, і направду гріха на душу беру.

Луциха молилася довго, а тоді стала і ще раз над Соломією помолилася. І взялася розпитувати, що в останні тижні почуває Соломія, коли саме нудить неї, чого найбільш їсти хочеться, на що дивитися. А тоді поклала надовго руку на голову гості та так стояла мало не годину, начеб про щось своє думала. Соломія сиділа на старому засмальцьованому стільці, боялась повурхнутися. Страх і розкаяння, що прийшла сюди, перемішувалися у ній в дивне місиво й породжували якісь химерні картини. То вона кудись бігла, то вже ніби й не бігла, а летіла, генби птаха, хотя і велика, а легка, і бачила під собою внизу й хату їхню (свекрушину, подумала, али поправилася, що таки їхню), й двір, і вулицю, й квітучу нічийну вишню в кінці вулиці, навпроти хати старого Хоми Бадиляки. А тоді вже стала сама тою вишнею.

«Та вона таки чарівниця», – подумала Соломія й начеб прокинулася із напівсну, напівдивної казки.

– Якася тривога, з дитиною не пов’язана, у тебе на серці, – озвалася Луциха. – Нє, нє, не треба мині ніц казати, то твоя печаль, що як надвоє розріжеш, то й до купи не складеш і черв’яка з хитрим оком всередині побачиш.

«Хіба черв’яки мають очі?» – подумала Соломія, та змовчала.

Зате Настя наказала їй дивитися в очі та при цьому думати про щось приємне, а потому про заповітне, а ще пригадати таке, що, мо’, з вечора забула.

Приємне?

Думала про Тарасика з Васильком, заповітне, щоб усі були живі й здорові, ой, і про замочений з вечора горох – те, що забула. А ведмедеве око, що знов перед зором з’явилося, прогнала геть.

– Слава Богу, додому вернулася, – почула, як сказала незрозуміло Луциха і звеліла живота показати.

Соломія соромливо куфайку та станіка, а там і кофтину підняла – дивіться, бабо, животик ще начеб ледь-ледь припухлий тико. Баба подивилася, провела руками (ще би вухом не притулилася, подумала Соломія), легесенько натисла і сказала:

– Все. Можу порадувати – дівчина у тибе буде, можеш не сумліватися.

– Ой, спасибочки, дєкую привельми, бабо Настуню, – Соломія ледь не цьомкнула бабу. – Господи, якби ж так було.

– Отож не мені, а Господу і Матері Божій дєкуй, – сказала Луциха. – З їхньої волі тобі буде даровано дитя. А я що? Баба, котра навчилася дечому, мо’, й гріховному, али ж як радість комусь подарую, то самій на душі теплішає.

– Я вам за те… Я вам за те…

Соломія заметушилася і вузлик з салом та яйцями бабі в руку тицьнула.

– Господи, як же мало тій жінці треба, – сказала Луциха.

– Ни одкажіться, тітонько.

– Ни метушися і слухай, що я скажу, – мовила Луциха вже якось з особливою інтонацією.

І вона сказала, що носити дитину, дасть Біг, таки донечку, випало їй у хороший чєс. То як котики вербові розпустяться, на котики більше дивись і очима гладь. А то й руками. На травичку диви зелену. Як зацвітуть садки, на цвіт, на бджоли й хрущі, що над ними густимуть, свої пісні співатимуть. А як заспіває справжні пісні соловейко, вечорами найди время, абись спів той послухали ти і твоє дитєтко. Літо настане, квіточки польові покажи донечці, вона все бачитиме твоїми очима і твею душею. І до першої груші чи яблука прийди, добрі слова скажи. Мо’, здається, що звар’ювала баба, то я тобі мовлю, що вас тепер двоє і вже все твоя царівна нероджена видіт і чує, і чутиме ще більше. А як послухаєш бабу, що дурнеї люде відьмою щитають, то буде у тебе донечка красунечка писана і для людської радості призначена. Ще сама їй тихенько пісеньки співай та щося часом розказуй.

– Ну, йди собі з Богом, зморилася баба, до лавки ци теплої печі старечі кістки тягне, – сказала Луциха.

– Спаси вас Біг, бабуню Насте, – вклонилася Соломія.

– Ну от іще, не панє баба велике, не на калачах виросла, не попадя, щоби поклони приймати…

Вдавала баба, що сувора, а очі сміялися, майбутня ж мати – дочки! дочки! дочки! – додому, мов на крилах, летіла.

4

Соломія виконувала всі Настині накази. До котиків підходила і гладила, навіть щокою тулилася, відчуваючи лоскітливу прохолоду, на траву молоденьку, молочаєвими жовтими квітками густо всіяну, очі опускала. І навпаки, до цвіту очі підводила, як стали загорєнські садки вкриватися білосніжним шумовинням. Свекруха дивувалася – чого то невістка посеред роботи – саджання бульби ци висаджування димки – на яблуні та сливи задивляється, що там таке вигляділа? На боцюнів [6] видивлялася, що кружляли над їхнім кутком – на доброму десятку хат мали гнізда. Вважалося доброю прикметою, коли ці птахи гніздяться на хаті або на дереві коло хати: бути тоді оселі багатою на дітей. У неї й так були діти, а тепер мала бути радість дзвінка й довгоочікувана. Першими побачила летючих боцюнів, а то була прикмета на вдатний рік. Навіть одного разу, як ішла до тітки Мартохи, маминої сестри, за чимось, то коло садка Ратенців (десь із північних країв у село пристали) – чи не найпишнішого в селі, хоч і були господарі не вельми багаті – спинилася і довго на цвіт, над яким гули бджоли й джмелі, видивлялася. Аж вийшла Пріська Ратенчиха й спитала:

6

Лелеки (діалект.) – Ред.

– Чого тобі, Соломко?

До панського саду тоже ходила, там, окрім яблунь, слив, вишень, росли чудернацькі дерева – шовковиці й незнані в їхніх краях абрикоси, котрі нові пани, що їм граф Драницький здавав палац-дачу, висадили. Правда, ті дерева час од часу мерзли, й тоді управитель за панським наказом нові насаджував.

Наслухалася Соломка й басовитого гудіння бджолиного та джмелиного, і вечірнього, легшого, але пронизливішого, коли в маю стали хрущі вилітати. Тоді ж і соловейки в повен голос озвалися: так вищебечували, витьохкували, здавалося, ближчають мерехтливі небесні зорі – певно, янголи тоже хотіли послухати той спів маленької пташки. Соловейки не знали, що рулади виводять насправді для маленької істоти, котру так чекала Соломія. Сама ж вона тихенько, крадькома, а часом і вголос за роботою виспівувала різних пісень. Старалась, аби пригадувати добрі, душевні, не сумні, і раз спинилася злякано, коли мимоволі завела: «Горіла сосна, палала, під ней дівчина стояла». Не годилося такої пісні співати, ще роки минуть, доки замужній час набіжить, коли донечка скаже, як і вона колись: «Ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені, більше служить не будете, під білий вельон підете». Соломія побачила себе у вельоні, й на щоку раптово викотилася велика солона сльоза – її смак відчула ще до того, як стерла долонею. Чого б то?

– Чудною наша невістка стала, – казала свекруха до свого чоловіка. – То видивляється на садок, а то виспівує, як на гостинах. Коби чого не лучилося…

– А що має статися? Груба вона, дитину носить, то й тривожиться, й тривогу старається пригасити, – відказав свекор.

– Багато ти знаєш. Варка Карасьова пусля родув ледь з ума не поїхала…

– Так то пусля… Тєжко, кажуть, з неї той хлопак виходив, а теперка ди, якей гицеляка.

– Ой, щося наказала їй тея відьмачка Луциха. Бач, угадала, каже, що дівка буде. Не людське то діло – наперед у женську середину заглєдувати.

5

У жнива сталася біда, дивна придибенція, що внесла ляк і смуток у радісну й щасливу Соломіїну душу. Якось ішла Соломія на поле з кошиком і серпом в нього покладеним, бо ж у селі до самих уродин звикли в поле виходити, не було як відсиджуватися. Раптом позаду почула торохтіння воза, іржання коней, котрі явно мчали чвалом, й крик: «Бережись!»

Крик… Крик був… Ішов од знайомого, вельми знайомого голосу. Соломія озирнулася, коні мчали, високо піднявши голову, піна текла з їх перекошених морд, а на возі таки стояв Степан і щосили шмагав чиїхось буланих (бо ж у самих їден кінь на хазяйстві) батогом. Соломія з переляку ледве встигла відхилитися убік. Невже понесли? Али чого ж він батогом шмагає, а не стримує?

Віз промчався до повороту в кінці вулиці, та Степан не повернув наліво чи то не схотів повернути, й віз колесом тарахнувся об стару розсохлу грушу, що росла в тому закуті, напроти Ганусьової хати. Віз перекинувся, і Степан з усього розмаху гепнувся на землю.

– Божечку мій, – зойкнула Соломія.

Як могла, кинулася до того місця. Степан лежав і стогнав, а зі скроні й розбитого носа густо цибеніла кров.

– Я зара, зара…

Взялася краєм подолу витирати кров. Кого ж би покликати? Закуток глухий, усі на жнивах.