Соляріс. Едем.

Всюдихід, викидаючи з-під коліс фонтани води й грязюки, спритно лавірував між горбками глини, які виринали то ліворуч, то праворуч під сліпучим світлом фар. Далеко в темряві спалахнув розмазаний вогник, він рухався їм назустріч і збільшувався з кожною хвилиною; незабаром вони розрізнили вже три окремі вогники. Координатор не зменшував швидкості: це було їхнє власне відображення. Дуплекс почав виявляти неспокій, ворушився, покректував і навіть небезпечно втискувався в куток, від чого машина сильно перехилилася на лівий бік; Лікар намагався заспокоїти його голосом — але без успіху; обернувшись, він побачив, що блідий силует став схожим на закруглену вгорі голову цукру — дуплекс утягнув свій маленький торс і, здавалося, перестав дихати. Тільки коли їх раптом обдало гарячою хвилею й дзеркальне відображення зникло, — це свідчило про те, що вони перетнули загадкову лінію, — пасажир-велетень заспокоївся, застиг і не виказував ніякого хвилювання, хоча зараз, важко підіймаючись схилом, який ставав дедалі стрімкішим, всюдихід сильно гойдався, навіть буксував, накачані колеса важко терлися об нерівності грунту; їхали дедалі повільніше, замість швидкого дробу шин чувся натужний спів моторів, кілька разів ніс машини небезпечно задирався вгору — вона вже ледве повзла; раптом колеса почали сповзати вниз, незважаючи на те, що вони відчайдушно крутилися, — під ними осунувся пласт слабо скріпленого з основою грунту. Координатор різко крутнув кермо, і всюдихід зупинився.

Координатор обережно розвернувся на місці, і всюдихід почав навскоси з’їжджати назад у долину.

— Ти куди?! — вигукнув Хімік.

Пориви нічного вітру кидали»їм у вічі дрібненькі краплі, хоч дощу не було.

— Спробуємо в іншому місці, — голосно відповів Координатор.

Вони знову зупинилися, пляма світла прожектора поповзла вгору, поступово слабнучи, і хоч усі троє напружували зір, попереду майже нічого не було видно! Вирішили підійматися навмання; незабаром нахил став такий крутий, як і в тому місці, де вони сповзли вниз, але грунт тут був сухий, і всюдихід тягнув добре; та щоразу, коли Координатор намагався розвернути його так, щоб стрілка компаса показувала на північ, він починав грізно задирати капот, майже сідаючи на задні шини, і змушував його дедалі більше відхилятися на захід. Це було небажано, бо виникала небезпека, що вони вріжуться у густі зарості, які вкривали майже весь зсув нагірного плато, куди вони підіймалися. Та іншого виходу не було. Світло фар упиралося в мороці в низку білих постатей, які повільно похитувалися; за хвилину виявилося, що це туманні випари, й вони зникли так само раптово, як і з’явилися; попереду знову була пітьма; дихати стало важче, похолоднішало, по лобовому склу й нікелевих трубках спинок сидінь скочувалися краплі сконденсованої води, непрозорий туман то густішав, то рідшав, Координатор керував машиною наосліп, намагаючись тільки весь час підійматися стрімко вгору.

Зненацька клуби молочного туману розійшлися, відпливли назад, і в ясному світлі фар люди побачили здиблений горб схилу, а над ним — чорне небо з іскорками зірок. Усі троє відразу ж відчули себе бадьоріше.

— Як там наш пасажир? — запитав Координатор, не повертаючи голови.

— Заспокоївся. Здається, спить, — відповів Лікар із-за Хімікової спини.

Схил, на який вони в’їжджали, робився дедалі крутішим, машина неприємно балансувала, передні колеса дедалі менше слухалися водія, центр ваги небезпечно зміщувався назад.

Нараз машина затанцювала на місці, потім її розвернуло й знесло на кілька метрів убік.

— Може, мені сісти на буфері? — з тривогою запитав Лікар.

— Не треба, — відповів Координатор і випустив трохи повітря з шин.

Всюдихід осів і якийсь час тягнув трохи краще, рухливі конуси світла вже впиралися високо вгорі в нерівну лінію заростів; зарості дедалі наближалися, чорною щіткою стирчали на самісінькому краю навислих глинистих зсувів, нічого було й гадати, щоб дістатися туди; однак повернути назад у пошуках кращого місця теж уже не можна було, отож Координатор весь час їхав угору; зненацька за кільканадцять кроків від двометрової кручі машина зупинилася. Моментально спрацювали гальма, сліпуче світло фар уперлося в жовту глину, пророслу ниткоподібними корінцями.

— Здається, приїхали! — зітхнув Хімік і вилаявся.

— Давай лопату, — сказав Координатор.

Зіскочивши з машини, він вирізав вістрям лопати кілька глиняних прямокутників, підклав їх під задні колеса всюдихода, а тоді почав здиратися на круту стіну.

Хімік подався за ним. Лікар лишився в машині, і йому було чути, як вони продираються крізь густі зарості; під ногами в них тріщав сушняк; угорі блиснув Координаторів ліхтарик, потім згас і через кілька секунд спалахнув уже в іншому місці.

— Це чортзна-що! — долинув раптом голос Хіміка.

Щось зашелестіло, пляма світла якусь мить потанцювала на одному місці й застигла.

— Це ризиковано, — знову почувся голос Хіміка.

— Астронавтика і ризик невіддільні, — відповів Координатор і голосно крикнув: — Лікарю! Нам треба тут трохи розкопати цей берег, думаю, що після цього ми зможемо проїхати. Пильнуй за нашим пасажиром, щоб не перелякався!

— Гаразд! — гукнув у відповідь Лікар. І обернувся до дуплекса, який непорушно зіщулився на сидінні.

Згори з шурхотом посипалася глина.

— Ще раз! — крикнув Координатор.»

Цівки грудок знову зашурхотіли по схилу; нараз на горі щось гупнуло, тріснуло, й за мить величезна брила грунту прокотилася повз самісінький всюдихід, в лобове скло забарабанили дрібні грудочки; вони ще добру хвилину шаруділи по стінці кручі, хоч луна м’якого перекочування скинутої брили давно вже розтанула внизу. Лікар весь аж подався вперед, — дуплекс зовсім не реагував на ці звуки, — і спрямував прожектор убік. У глинистому навісі виникла широка, лійкоподібна виїмка, в якій стояв Координатор й енергійно орудував лопатою.

Було вже далеко за північ, коли вони вийняли з багажника буксирну котушку, якорі, зачепи й, закріпивши один кінець линви між фарами, другий протягли по виїмці нагору в зарості й там двічі обкрутили довкола якоря. Потім Лікар і Хімік висіли з машини, а Координатор увімкнув одночасно мотори всіх коліс і переднього барабана, який, намотуючи на себе линву, метр за метром всюдихід втягував у глинисту горловину. Не обійшлося без повторного розширення виїмки, але через півгодини якорі й линви вже лежали в багажнику, а всюдихід зі страхітливим тріском і хрустом продирався крізь зарості. Якийсь час він посувався дуже повільно, і тільки коли густі чагарі, на щастя, сухі й ламкі, скінчилися й не чинили надто великого опору, помчав з більшою швидкістю.

— Половина дороги позаду! — трохи перегодя крикнув Лікареві Хімік, який із-за Координаторового плеча уважно стежив за спідометром.

Координатор подумав, що вони не проїхали ще й половини — крутий підйом примусив їх дати гака кілометрів на п’ятнадцять; нахилившись майже до самого скла, він не відривав очей від дороги, точніше від бездоріжжя, намагаючись обминати великі перешкоди, а менші пропускати поміж колесами; та, незважаючи на це, всюдихід кидало, трясло, від чого на багажнику страшенно гуркотіла металева каністра; іноді, на ямах, машина підстрибувала, а коли знову опускалася на грунт, амортизатори всіх чотирьох коліс аж сичали. Видимість, однак, була непогана, несподіванок теж не було ніяких. Раптом на межі розчинених у сіруватій імлі смуг світла щось промайнуло: висока паличка, друга, третя, четверта — виявилося, що це були щогли.

Лікар силкувався побачити на тлі неба, чи їхні верхівки й далі оточує тремтливе повітря, але було надто темно. Зорі над головами спокійно мерехтіли, велетенське створіння на задньому сидінні не ворушилося, тільки раз, мовби стомившись сидіти в одній і тій самій позі, пересунулося трохи вбік, умощуючись якомога зручніше, і цей такий людський рух дивно схвилював Лікаря.

Колеса перескочили через поперечні борозни. Всюдихід уже з’їжджав у долину по довгастому згорбленому спуску. Координатор трохи скинув швидкість, за язиком вапнякового осипу в смугах світла вже вимальовувалися наступні борозни, як раптом з лівого боку долинув наростаючий свист. Пронизливий, глухий шум — і невиразна гігантська маса перетнула їм шлях, блиснула в світлі фар і зникла з очей. Гальма коліс різко запищали, всюдихід рвонуло, в обличчя війнуло гарячим гірким вітром; через кілька секунд почувся новий свист, і Координатор погасив фари. В темряві за кілька кроків від них пролітало щось схоже на смерчі, одна за одною високо над поверхнею планети проносилися гондоли, які мерехтіли фосфоричним світлом й були оточені невидимими обертовими дисками; повертаючи, вони легко нахилялися під тим самим кутом. Люди пошепки рахували: вісім, дев’ять, десять… Після п’ятнадцятої настала перерва.

— Стільки ми ще не зустрічали, — сказав Лікар.

Знову почувся якийсь незнайомий звук, цього разу він був уже набагато нижчий і наближався трохи повільніше. Координатор увімкнув задню передачу, й всюдихід почав котитися назад. Вони підіймалися вгору, колеса слабо шурхотіли на вапняковому осипі. Не встиг Координатор загальмувати, як у темряві перед ними з басовитим гудінням, від якого аж завібрував кузов машини, проплив невиразний силует, тільки високо над деревами потемніли зорі й задвигтів грунт, немовби згори йшла лавина. Гудучи, мов велетенська дзига, повз всюдихід пронісся новий привид, за ним ще один; гондол видно не було, тільки червонясто світилися неправильні, загострені на зірчастих кінцях контури якоїсь конструкції, що повільно оберталася в протилежний напрямкові руху бік.