Сьомий хрест

— Востаннє його бачили в куртці, — вів далі садівник, — вона тепер, певно, вже нікуди не годиться, геть пропотіла під пахвами.

— Ах, дай мені, будь ласка, спокій! — сердито вигукнув хлопець.

Коли Франц зайшов у кухню Марнетів, щоб швиденько випити кави перед тим, як сісти на велосипед, чабан Ернст сидів біля плити й намазував собі хліб варенням.

Він сказав:

— Ти чув, Франце?

— Що?

— Про того, тутешнього, що теж замішаний…

— Хто? В чому?

— Коли ти не слухаєш радіо, — сказав Ернст, — як же ти можеш бути в курсі подій? — Він звернувся до всієї родини, що сиділа навколо великого кухонного стола за другим сніданком; вони вже кілька годин попрацювали, сортували яблука — завтра вранці у Франкфурті у критому ринку на них чекатимуть торговці. — А що ви зробите, якщо раптом знайдете цього хлопця у себе в сараї?

— Замкну сарай, — сказав зять, — поїду на велосипеді до телефонної будки і викличу поліцію.

— Нащо тобі поліція? — озвався шуряк. — Нас тут стільки, що ми й самі зможемо скрутити його і відвезти в Гехст. А ти що скажеш, Ернсте?

Чабан Ернст так густо намазував варення, що це нагадувало скоріше варення з хлібом, ніж хліб з варенням.

— Завтра мене вже тут не буде, — сказав він. — Я вже буду в Мессерів.

— Він може сховатися і в сараї Мессерів, — сказав зять.

Франц дослухався розмови, затамувавши подих.

— Звичайно, він може ховатися скрізь, — сказав Ернст, — у кожному дуплі, в кожному старому сараї. Але там, куди я загляну, його напевно не буде.

— Чому?

— Бо я краще зовсім не загляну туди, — сказав Ерпст, — не люблю я встрявати у такі справи.

Западає тиша. Усі дивляться на Ернста: великий виїдений бутерброд з варенням стирчить у нього з рота.

— Ти можеш дозволити собі таке, Ернсте, — сказала пані Марнет, — бо в тебе немає свого двору і взагалі немає ніякої власності. Коли завтра цього бідолаху все-таки спіймають і він скаже, де ночував, то за це ще можуть засадити в тюрму.

— У тюрму? — прохрипів старий Марнет. Сухий, миршавий чоловічок, хоч жінка його, живучи з ним разом на тих самих харчах, уся запливла салом.

— Потрапиш у концтабір і вже ніколи не вийдеш звідти. А що буде з твоїм добром? Так можна занапастити цілу родину.

— Мені до цього байдуже, — сказав Ернст. Своїм довжелезним, тонким язиком він старанно облизував собі губи, і діти здивовано зорили на нього. — У нас з матір’ю є трохи меблів в Оберурсулі, та ще моя ощадна книжка. Сім’ї у мене поки що немає, самі тільки вівці. У цьому я схожий на фюрера: ні дружини, ані дитини. В мене є тільки Неллі. Але у фюрера теж колись була економка, я читав, що він був навіть на її похороні.

Тут раптом втрутилась Августа:

— Одне я можу тобі сказати, Ернсте: Софі Мангольд я розтлумачила, що. ти за один. Навіщо ти дуриш її, ніби заручився з Маріхен з Боценбаха? Ти ж позаминулої неділі посватався до Еллі.

— Це сватання не має нічого спільного з моїми почуттями до Маріхен, — відповів Ернст.

— Ти просто якийсь багатоженець, — сказала Августа.

— Зовсім не багатоженець, — заперечив Ернст, — просто в мене такий характер.

— Це в нього від батька, — заявила пані Марнет. — Коли його батько загинув на війні, то разом з Ернстовою матір’ю хлипали всі його кохані.

— А ви, пані Марнет, теж плакали? — спитав Ернст.

Пані Марнет скоса глянула на свого миршавого чоловіка і відказала:

— Ну, якусь там сльозинку, може, і я пролила.

Франц слухав, затамувавши подих, ніби чекав, що думки й слова людей у кухні Марнетів самі по собі затримуються на тій події, якою було сповнене його серце. Та ба — думки й слова їхні весело розбіглися в різні боки.

Франц вивів з сарая свій велосипед. Цього разу він і не помітив, як спустився у Гехст. Він наче не чув велосипедних дзвінків і шуму на залюднених вулицях.

— Ти хіба не знав його? — спитав один з робітників у роздягальні. — Ти ж раніше жив тут.

— Щось не пригадую, — промовив Франц. — Це прізвище мені нічого не говорить.

— А ти придивися до нього як слід, — сказав інший, підсунувши йому під ніс газету.

Франц глянув на фотографії трьох утікачів. Хоч зустріч з Георгом і була для нього немов удар — бо це все-таки була зустріч і Георг з газетного оголошення був наполовину Георгом його спогадів, — але обидва незнайомих обличчя справа й зліва від Георга теж вразили його і присоромили за те, що він думає лише про одного.

— Ні, — сказав Франц, — це фото мені нічого не говорить. Боже мій, кого тільки не бачиш!

Газета Добувала в руках кількох десятків людей.

— Не знаю, — лунали голоси. — Боже, троє зразу, а може, й більше. — Як вони пройшли? — Ти ще питаєш які!

Упорали по голові лопатою. — Це ж зовсім безнадійно. — Чому? Вони ж на волі. — Але чи надовго? — Я б не хотів бути в їхній шкурі. — Диви-но, цей уже зовсім старий. — А цей ніби мені знайомий. Їх все одно, либонь, чекала смерть, нічого було втрачати.

Чийсь голос, спокійний, трохи здавлений — той, хто говорив, мабуть, нахилився до шафки чи шнурував черевики, — запитав:

— А коли буде війна, що тоді зроблять з таборами?

Від цих слів повіяло холодом на людей, що похапцем переодягалися перед початком роботи. А той самий голос тим же тоном вів далі:

— Чого тоді вимагатиме внутрішня безпека?

Хто ж це сказав? Обличчя не видно, бо чоловік саме нахилився. Але голос знайомий. Що ж він, власне, сказав?

Нічого забороненого. Запала коротка мовчанка, і коли залунав другий гудок, усі здригнулися. Коли вони швидкою ходою йшли через двір, Франц почув за своєю спиною запитання:

— А Альберт і досі сидить?

І чиюсь відповідь:

— Мабуть що так.

Біндер, старий селянин, який їздив до Левенштайна, хотів був нагримати на жінку, щоб вона вимкнула радіо.

Відколи старий повернувся з Майнца, він лежав на своєму, вкритому клейонкою, дивані, звиваючись від іще сильнішого болю, — так йому принаймні здавалося. Нараз він прислухався, аж рота роззявив. Старий забув про життя і про смерть, що змагалися в ньому. Крикнув жінці, щоб вона швидше допомогла йому надіти сюртук і черевики. Наказав заправити синів автомобіль. Чи він хотів помститися на лікареві, що так і не зміг допомогти йому, чи на тому пацієнтові, що вчора з перев’язаною рукою спокійно пішов своєю дорогою, в той час як він — це щойно передали по радіо — був теж приречений на смерть. Чи, може, старий думав такою поведінкою закріпити собі надійніше місце серед живих?

II

Тим часом Георг виповз з сарая: коли його знайдуть, то хтось через нього набереться лиха. Він був такий змучений, що йому здавалося безглуздим бодай один крок ступити. Але поява нового дня сильніша над усі страхіття ночі, день підбадьорює кожного, хто його дочекався. По ногах шмагали мокрі стебла дикої спаржі. Знявся вітерець, такий легенький, що він тільки ледь-ледь розвіяв туман. Георг, хоч і не бачив нічого у млі, все ж почутив новий день, що здіймався над ним і над усім світом. Незабаром у промені вранішнього сонця зажевріли дрібні ягоди дикої спаржі. Георг спочатку подумав, що світла пляма в тумані на далекому березі — сонце, але, підійшовши ближче, розглядів, що то на косі горить вогнище. Туман танув поволі, але нестримно. Георг побачив на косі кілька невисоких будинків, голу обмілину, оточену півколом човнів, І річку. Перед ним, посеред поля, край дороги, що простелялася від шосе до берега, стояв будинок: мабуть, це звідти уночі приходила та закохана пара. Несподівано з берега долинув такий гучний барабанний бій, що в Георга зацокотіли зуби. Ховатись було пізно, і він твердою ходою попростував далі, готовий до всього. Але довкола було тихо. У будинку ніхто не ворушився, тільки з коси долітали голоси не чоловічі, а хлоп’ячі, а тому й здалися йому напрочуд мелодійними та чистими. Потім стало чути хлюпання весел, до берега наближався човен; вогнище на косі погасло. «Якщо ти вже не можеш уникнути зустрічі з людьми, — повчав його Валлау, — то сміливо йди до них, у саму гущу».