Сьомий хрест

Якось ранком Франц приходить на завод і бачить, що замість Оклецька пилюку вимітає якийсь незнайомий хлопець.

— А де ж Оклецьок? — запитує Франц.

— Його заарештовано, — відповідає хтось.

— Оклецька заарештовано? А за що саме?

— За поширювання чуток, — відповідає один з штампувальників.

— Що ж це за чутки? — питає Франц.

— Про Вестгофен. У понеділок звідти втекло кілька в’язнів.

— Що? З Вестгофена? — дивується Франц, — Хіба там є хоч одна жива душа?

Тепер озивається другий штампувальник, спокійний, сухий чоловік з сонним обличчям, на якого Франц ніколи не звертає особливої уваги.

— А ти думав, що там усі гинуть?

Франц здригається і починає белькотати:

— Ні, ні… Я думав, що всіх уже відпустили…

Штампувальник криво посміхається і відходить від нього. «Якби мені тільки не треба було сьогодні поспішати ввечері додому, — думає Франц, — щоб можна було хоч один раз поговорити по щирості з такою людиною, як цей штампувальник». Раптом Франц згадує: цього штампувальника він знав колись. Він зустрічався з ним у минулому, він його знав давно, ще до того, як познайомився з Еллі, до…

Франца пересмикнуло, він справді зіпсував деталь.

Але ж навіщо зганяти свою злість на цьому хлопцеві, на Горішку, якого всі робітники хвалять, що він за три дні навчився так само вправно вимітати пилюку з-під рук, як Оклецьок, що виконував цю роботу цілий рік.

Стоячи на майданчику третього номера трамвая, Георг думав: «Чи не краще піти пішки? Далекими околицями?»

Може, він уже привернув до себе увагу? «Ніколи не суши собі голови тим, чого ти не зробив, — радив йому Валлау. — Це марна трата сил. Не кидайся в різні боки, но гарячкуй. Тримайся спокійно, впевнено».

Але яка користь від порад, які тобі самому не допомогли? І Георг перестав дослухатися голосу Валлау. Раніше він завжди міг оживити його звучання, а зараз раптом усе змовкло. І гуркіт цілого міста не міг заглушити цієї тиші. Трамвай круто повернув, виїжджаючи з міста. Нараз Георгові здалося неймовірним, що він їде тут, живий і здоровий серед білого дня. Це суперечило всякій логіці і здоровому глуздові. Або то був зовсім не він, або… Несподівано крижаний вітер різонув його по скронях, наче третій номер в’їхав в іншу зону. За ним уже напевно давно стежать. Чому це він зустрів саме Фіольграбе? «Може, Фюльграбе виконував їхній наказ? Погляд Фюльграбе, його жести, те, що він надумав зробити, — так поводиться тільки або божевільний, або людина, що виконує наказ гестапо. Чому ж мене зразу не схопили? Дуже просто — хочуть почекати, подивитися, куди я піду, побачити, хто мене прийме».

І Георг почав придивлятися до пасажирів: хто ж його переслідувач? Отой чоловік з борідкою, в окулярах, схожий на вчителя? Хлопець у синій куртці монтера? Дідок, що везе старанно запаковане деревце, мабуть, для свого садочка?

У міський гамір увірвалася маршова музика… Вона швидко наближалась, ставала гучнішою, нав’язувала свій карбований ритм усім звукам і рухам. Відчинялися вікна, з воріт вибігали діти, і от уже вся вулиця забита людьми. Вагоновод загальмував.

Бруківка двигтіла. З кінця вулиці долинали вітальні крики. Кілька тижнів тому шістдесят шостий піхотний полк розташувався в нових казармах. Коли полк проходив колоною в якійсь частині міста, йому завжди влаштовували овацію. Ось вони, нарешті: сурмачі й барабанщики, тамбур-мажор вимахує паличкою, кінь під ним гарцює. Ось вони! Нарешті! Люди підносять руки вгору, вітаючи їх. Дідок махає рукою, притискаючи деревце коліном. Його брови тремтять в такт маршу. Його очі блищать. Може, серед солдатів простує і його син? Цей марш хвилює, у людей аж мороз іде поза шкірою, блищать очі.

Яка ж то магічна сила? Сила атавістичних спогадів чи цілковитого забуття? Можна подумати, що остання війна, на яку повели цей народ, закінчилася блискучою перемогою і принесла самі тільки радість і гаразд! Жінки й дівчата посміхаються, наче їх синам і коханим не страшні ніякі кулі.

Як добре хлопці вже навчилися марширувати за кілька тижнів… А матері, які трусяться над кожним пфенігом і завжди запитують: навіщо тобі? Вони, здається, залюбки віддали б своїх синів або шматки своїх синів. Заради чого? Заради чого? Це вони вже потім запитають, коли змовкне музика. Тоді вагоновод знову ввімкне мотор, дідок помітить, що на деревці зламалася гіллячка, і почне бурчати. А шпик, коли він справді тут е, здригнеться з переляку.

Бо Георг зіскочив-таки з трамвая. Він іде у Бокенгайм пішки. Пауль живе на Брунненгасе, 12. Цього з Георгової пам’яті не вибили на страшних допитах. Він не забув навіть імені дружини Пауля: Лізель, уроджена Ендерс.

Тепер він ішов швидко і впевнено, не оглядаючись. Зупинився відсапатися на вулиці, що вливалась у Брунненгасе, біля вітрини крамниці. Коли він побачив своє відображення у вітрині, то мимоволі вхопився за поруччя перед нею. Яке бліде обличчя у чоловіка, що вчепився рукою за металевий стрижень, і що це за чуже жовтувате пальто, яке немов тягне за собою його тіло і його фетровий капелюх. «Чи маю я право піти до Редерів? — запитував себе Гесірг. — Які в мене підстави сподіватися, що я позбувся своєї тіні, якщо за мною справді ходила тінь. А Пауль Редер! Чому саме він має ризикувати всім і саме заради мене? І чому я взагалі сидів на тій лаві в сквері?»

V

На четвертому поверсі ліворуч, на маленькому клаптику картону було написано прізвище Редер, чітко й красиво, в колі, що нагадувало фамільний герб. Георг притулився до стіни і втупився в цей напис, наче в нього були, як у самого Редера, світло-голубі очі й веснянки, коротенькі руки й ноги, тверезий розум і добре серце.

Поки Георг жадібно розглядав табличку, він зрозумів, що різноманітні шуми, які він почув ще внизу, доносяться саме з цієї квартири. По підлозі торохтить дитяча іграшка, дитячий голос називає станції, другий кричить: «Сідайте у вагони!» Стукотить швейна машина. На тлі цих звуків вирізнюється голос жінки, що співає ха банеру з «Кармен», такий сильний і лункий, що Георгові здається, наче це передача по радіо, та нараз голос вривається на високій ноті. Весь цей шум скоріше посилювали, ніж заглушували звуки маршу, який недавно грали на вулиці, і Георг подумав, що маршові звуки долинають знадвору, але виявилося, що то ввімкнули радіо у квартирі на цьому майданчику, щоб заглушити голос Лізель Редер.

Георг згадав, що Лізель до заміжжя іноді співала в хорі. ІІауль частенько брав його з собою на гальорку, щоб він помилувався з його Лізель в подертій спідничці контрабандистки або в коротких штанцях пажа. Лізель Редер завше була, як кажуть, дуже мила дівчина. Ту прірву, яка раптом лягла між ним і Редером, коли він перебрався до Франца, ту неждану й глибоку прірву він усвідомив уперше у домі Редера, коли, дивився на його дружину, на його домашню обставу. Переселитися до Франца означало не тільки вчитися, набути певних ідей, думок, брати участь у боротьбі, це означало також, що треба інакше поводитись, інакше одягатися, вішати інші картини на стіни, вважати за гарні інші речі. Невже Пауль зможе прожити ціле життя з цією дурною качкою Лізель? Навіщо вони понаставляли скрізь усяких зайвих дрібничок?

Навіщо два роки збивають гроші на диван? Георгові стало нудно у Редерів, і він перестав туди ходити. А потім йому стало нудно з Францом, і їх спільна кімната здалася йому пусткою. В такому сум’ятті неясних почуттів і напівусвідомлених думок Георг, тоді ще дуже молодий хлопець, частенько поривав із своїми друзями. Тому його й вважали нерозважливою людиною. А сам він, мабуть, думав, що можна один вчинок загладити іншим, одне почуття витиснути новим.

Прислухаючись, Георг уже приклав пальця до кнопки дзвінка. Навіть у Вестгофені він не відчував такої гіркої туги за домівкою. І знову опустив руку. Чи має він право увійти сюди, де його, певно, привітно приймуть. Чи мав він право одним коротким дзвінком занапастити цю родину. Поставити її під загрозу тюрми й смерті, приректи дітей на поневіряння по націстських дитячих притулках.

Тепер у його голові прояснилося. То його втома винна, — сказав він собі, — що йому спало на думку прийти до Редерів. Хіба він сам ще півгодини тому не вважав, що за ним стежать? Невже він справді думає, що такому, як він, легко втекти від своїх переслідувачів?

Він знизав плечима і спустився на кілька східців. У цю хвилину хтось увійшов з вулиці і почав побиратися вгору. Георг обернувся до стіни і пропустив повз себе Пауля Редера, а потім доплентався до вікна на сходах, сперся на нього і прислухався.