Сонячна машина
Шрифт:
Тiна ж виймає з торбинки маленьке дзеркальце й дивиться в нього, але, показавши собi язика, зараз же кидає дзеркальце назад i, замiсть нього, витягує малесеньку рожеву порцелянову ляльку. Зиркнувши на Макса, вона одним пальцем нiжно гладить ляльку по голiвцi й по тупо-здивованому, бiло-рожевому личку. Потiм пiдносить її до уст, i, спiдлоба дивлячись на Макса, цiлує.
Гм, це вже щось нове в неї.
— А я й не знав, що ви ще й досi ляльками граєiесь.
Тiна пильним, довгим, п'яним поглядом дивиться на Макса, потiм мовчки задирає суконьку ляльцi й демонстративно повертає її
— Я гуляю. Святкую посаду. Вулицю кинула, в «домi» тепер. Прийдете в гостi до мене?
Макс усмiхається.
— А чого ж, з охотою коли-небудь.
Тiна зневажливо випинає губу. Ф-фа! Не прийде вiн, бреше. Бо лицемiрний соцiал-демократ. Але їй наплювать.
Вона знову витягує ноги в нових панчохах i сердито милується ними.
— А правда ж, то брехня, що нiби як гуляща дiвка поспить iз тим, кого кохас, то i в неї буде дитина? Брехня? Га?
I Тiна пильно дивиться на свої черевики.
Макс уважно, гостро зиркає на неї, нахмурюється й виймає цигарку. Потiм серйозно, дуже серйозно вiдповiдає.
— Нi, здається, це правда, Тiно.
Тiна швидко пiдводить голову й допитливо, неймовiрно вдивляється в гарне, хмуро-скупчене, з розкудовченим чубом лице Макса. Але вiн старанно закурює й не бачить її погляду.
У дверi знову стукають. Макс занадто швидко озирається й кричить «Увiйдiть!»
На порозi з'являється струнка постать, iз модним тоненьким прутиком у руцi, одягнена в «переливчасту» сукню нової матерiї, яка грає, переливається тонами темних фарб, як музика. З пiд прозорого, як крильця бабки-русалки, i теж «переливчастого» капелюха насмiшкувато-привiтно дивляться великi, вогкi, темнi очi телицi. За нею в коридорчику зацiкавлено визирає обличчя панi Гольман.
Макс злякано пiдводиться й нерiшуче йде їй назустрiч.
— Можна? Я не перешкоджаю? Я теж тiльки на хвилинку.
I Сузанна, мило, гумористичне морщачи уста, пiдкреслює «на хвилинку». А очi вже, як двi ластiвки, прожогом черкають об Тiну й одлiтають убiк.
Тiна, вся зiщулившись, незручно бере свою торбинку не за ремiнець, а в руку, й пiдводиться. На «переливчасту» даму вона не дивиться, а, проходячи повз Макса, хитає йому головою в убогенькому загонистому капелюшку й обережно, як повз насвiжопофарбовану стiну, проходить бiля «порядної жiнки». Сузанна скоса вколює її поглядом i одступається трохи вбiк.
Макс майже не бачить, як виходить Тiна. Сузанна в нього, сама, вперше! У цiй мiзернiй, бруднiй, негарнiй хатинцi, з цими страшними мiхурами рудих шпалер на стiнах, з обгризеними зубними щiточками на комодi. Така вся опукло гарна, чужа, наче з iншого свiту, вона тут, у цiй обстановi.
Вiн червонiє й од нiяковостi покушує правий бiк нижньої губи, забувши навiть попросити сiсти.
А Сузанна не помiчає нi мiхурiв, нi щiточок, нi самої хатинки. Вона просто стоїть й мило, насмiшкувато розповiдає, як вона проїжджала цiєю мiсцевiстю й як їй прийшла думха зробити прощальний перед Гiмалаями вiзит її одному доброму приятелевi й завзятому соцiалiстовi пановi Максовi Шторовi.
У дверi знову стукiт, нерiшучий, нерiвний.
— Ввiйдiть!
Нема
нiкого i знову стукiт. Макс нетерпляче, швидко йде до дверей i одчиняє. За ними збоку стоїть Тiна з похмуро насупленими бровами. Вона мовчки киває йому головою й одходить задом далi, у куток коридорчика. Макс озирається, прохає вибачення в Сузаннн, яка занадто охоче й живо просить його не церемонитись, i виходить за Тiною.Вона вже тримає в руцi тонкий пакетик, загорнутий у газе-товий папiр. Простягнувши його рвучким жестом Максовi, вона сердито каже:
— Грошi. Передасте мамi? Та тiльки на лiки їй.
Макс помалу бере пакетик i важно дивиться на Тiну. Потiм затримує її руку з шорсткими, робочими пальцями, дуже потискує її з натиском, тихо, м'яко говорить:
— Я неодмiнно прийду до вас у гостi, Тiно. Чуєте? Дайте тiльки вашу адресу.
Тiна скидає на нього догори щасливими, засоромленими очима, робиться вся нiжною, наче тверезiшою й лагiдною, як маленька дiвчинка, i тихо, змовницьким шепотом кидає:
— Я лишу адресу панi Гольман. Добре?
Вiд неї тепло й гостро тягне алкоголем.
Макс хитає головою, ще раз потискує руку їй, ховає грошi в кишеню й вертається до себе. йому вже не нiяково й не хочеться кусати губу.
Сузанна так само стоїть посеред кiмнати й потьохкує з тонесеньким свистом прутиком. I так само не дивиться нi на мiхурi на стiнах, нi на коротеньку канапку, нi на що; неначе вона давно-давно вже знає цю кiмнату, її мiхурi, канапку, обгризену щiточку й нiчого особливого в них не помiчає.
— Хто ця мила дiвчина?
Ну, розумiється, вона повинна саме так спитати: «мила», не «чудна», не «смiшна», а «мила». О Сузанно! А сiсти, очевидячки, гидує.
Макс поводить рукою до стiльця й прибiльшено насмiшкувато посмiхається.
— Може, присядеш «на хвилинку»?
Сузанна героїчно пiдходить до стiльця, де сидiла Тiна, швидко, непомiтно окидає його оком i з охочим виглядом сiдає.
Макс теж сiдає на своє мiсце й з недбалим виразом закурює. Ах, Сузанна, здається, запитала, хто ця мила дiвчина? Це-проститутка, дочка одного його товариша.
I з чекаючою посмiшкою пускає дим убiк, щоб не курити на Сузанну.
Сузанна знов, наче вона й знала, наче так i слiд, щоб у кiмнатi Макса були проститутки, охоче, з байдужою привiтнiстю хитає головою. А очi вогко, про себе весь час смiються.
— Ця дiвчина колись, як i я, вчинила страшне злочинство: покохала вищу iстоту, сина фабриканта. За це батько вигнав її з дому. Пiсля того її вигнала вища iстота. А коли вона стала тим, хто є, її вигнало наше морально-чисте громадянство.
— Ну, проте знаходяться такi, що й приймають? Га?
I Сузанна, смiючись очима й хльоснувши прутиком, легко й гнучко встає, — їй треба вже йти. На Макса солодко й нiжно вiє її пахощами й духом волосся, вiд якого хочеться схопити вище лiктя цю точену руку й здушити так, щоб очi перестали посмiхатись.
Нi про останнє побачення, нi про його листа вона навiть не згадує, — може, навiть i рада, що так вийшло.
Макс теж пiдводиться i теж нi слова про те.
— Коли ж на Гiмалаї?
Сузанна безжурно знизує плечима. Невiдомо. Коли збереться все товариство.