Сонячна машина

— Вiн мусив?!

Доктор Рудольф ясно дивиться в його бiк Розумiється, мусив. А то ж як же ж би вiн мiг узяти чужу рiч? Правда, один камiнчик вийнято, але тепер це не може мати нiякого значення, бо взагалi брильянти тепер утратять усяку вартiсть. Єдине хiба що, так сказати, з естетичного боку вони…

Принцеса Елiза зненацька рiзко повертається й пильно дивиться в лице доктора Рудольфа: нi крихти в ньому насмiшки, нi тiнi сорому, наївне здивування й благання. Бiльш нiчого.

— Ну, слава богу, що все ж таки знайшлася… — суворо, примирливо бубонить iззаду голос графа. — А цiль, справдi, така, що… Тiльки чому було не звернутися до нас. Брильянтiв можна й не на коронцi знайти.

Доктор Рудольф охоче повертається до свого заступника. Вiн не мiг бiльше звертатися до пана графа. I вiн знав, що… що це не так легко дати брильянтiв на непевний експеримент, на знищення. Так, вiн розумiє, що це велике злочинство, але… вiн же мiг не вертати коронки, вiн же мiг її пiдкинути, i нiхто нiколи не знав би, що вiн її взяв. Значить, вiн не хотiв Покрасти. Хiба нi?

В сивi очi не то мушка, не то посмiшка заплуталась, i великий палець старанно протирає їх, нахиливши голову.

Граф Адольф скоса поглядає на принцесу, що уважно дивиться у вiкно. За вiкном на листях кудлатих каштанiв червоним золотом залягло вечiрнє сонце.

— Дiйсно, ваша свiтлосте, хоча вчинок доктора не можна виправдати, але, з другого боку, коли, дiйсно, так би мовити, вiн зроблений не з злочинною метою… А, крiм того, результат такий великий… Я прохаю вибачення, ваша свiтлосте, але ге нiальне вiдкриття доктора таке велике, таке, я дозволив би собi сказати, епохальне, що ради нього…

Принцеса Елiза вмить озирається, дивиться на притихло-здиаоване, невинне лице пана доктора — i смiшливий усмiх мимоволi теплить її уста. I в той же мент лице пана доктора спалахує такою радiстю, що кiстяний овал м'якшає, зашарюється й стає нiжно-дитячий, невинно-рожевий, як тiльки но знесене яйце.

Тодi граф Адольф смiливо випростовується.

— Рудi! На колiна! Дякуйте!

Рудi, питаюче, охоче дивиться в зеленi, знову непримружеш очi: падати на колiна, чи не можна?

Не можна. До нього просто-так простягається вузька, рiвно-бiла з рожевими нiгтями ручка. А на самому кiнчику нижньої губи — невеличка зелена цяточка сонячного хлiба.

Доктор Рудольф побожно цiлує ручку, i йому здається, що вiд неї так само солодко й нiжно йде тонкий аромат, як од сонячного хлiба.

Коронка Зiгфрiда поштиво, але з нiяковiстю швиденько загортається в чистий папiр i доручається пiд охорону графа Адольфа. Променiв сонця в лабораторiї вже нема, тiльки на шибках i на стiнах густо малиновий рум'янець. Бджоли важко, кошлато вилiтають у вiкна й зникають десь за каштанами.

Увага всiх знову жадною бджолою всмоктується в чорний, малоподiбний до квiтки апарат. Знову мiстичнiсть, казковiсть його хвилює, пiднiмає, мокрить блиском очi.

Граф Адольф iз дiловим обнюхуючим захватом розглядає Сонячну машину.

— Рудi, дозвольте менi, дорогий, задати вам одне питання: ви кому-небудь говорили вже про свiй винахiд?

Доктор Рудольф енергiйно, злякано крутить толовою. Боже борони!

— В такому разi, Рудi, я вас дуже прошу й дуже раджу нiкому не казати нi слова, поки я вам не скажу. Я зараз їду до пана президента Об'єднаного Банку з докладом про ваше велике вiдкриття Я не сумнiваюсь, що пан президент iз неменшим захватом оцiнить цей генiальний, епохальний факт, вiж ми всi. Ви, розумiється, зараз же дiстанете патент, а право на експлуатацiю винаходу…

Доктор Рудольф одмахується руками од графа Адольфа, як од бджоли: геть, геть iз усякими патентами!

Граф Адольф iз м'якою, нiжною суворiстю старшого брата спиняє легковажне вiдмахування.

— Рудi, ви — генiальний вчений, але в практичних справах ви — хлопчик, вибачте менi, i не маєте нiякого голосу. I тут ви вже дозвольте занятись менi цiєю стороною справи. Через тиждень ви матимете колосальне багатство й всесвiтню славу, а Нiмеччина — владу над усiм свiтом. Прошу, прошу, Рудi, нiяких заперечень! Я хочу виконати свiй обов'язок. Я ж пам'ятаю, Рудi, що ви врятували менi життя, i думаю, що ви дозволите менi виплатити свiй борг, трошки потурбувавшись вашими справами. Я прохав би також усiх вас, панове, нiкому нi одного слова поки що не казати про вiдкриття Рудi.

Рудi все ж таки не може так лишити милої, великодушної пропозицiї графа. Вiн дуже-дуже вдячний графовi, але вiн нiколи не мав на увазi робити свого винаходу монополiєю своєю, чи якого товариства, чи навiть Нiмеччини.

Граф Адольф нiжно обiймає його за руку вище лiктя.

— Вибачте, дорогий Рудi, я хотiв би, мiж iншим, нагадати вам, що колись ви мене називали не графом, а просто мо;м iменем, Адi. Я був би дуже радий, коли б ми вернулись до тих часiв. Добре? А потiм, любий Рудi, дозвольте вам сказати, що ви — iдеалiст. Це — нiтрошки не погано, о, навпаки! Але це эа наших часiв так непрактично, так ненормально, що вiд цього виходить тiльки сама шкода. Запевняю вас, Рудi, що тiльки шкода справi вийде, справi самого вашого вiдкриття, iдеї його, коли ви не станете на нормальний, практичний шлях. Ну, та про це ми ще будемо говорити. Я мушу зараз їхати з докладом. Завтра ми будемо говорити. Через тиждень. Рудi, ви будете, кажу вам, одним iз найбагатшик людей свiту. I найслаанiших. Тiльки це треба зорганiзувати. Розумiєте? Без цього нiчого не вийде. Але це я беру на себе. Ну, дозвольте, дорогий, ще раз подякувати вам i скласти моє найщирiше привiтання з великим, славним винаходом.

Граф Адольф спочатку мiцно тисне руку докторовi Рудольфовi, потiм не витримує, обнiмає його й цiлує. Панi Штор чує, як очам її стає солодко-гаряче, але вона боїться клiпнути ними, щоб не закапали сльози.

Принцеса теж простягає руку й раптом не вiдомо чого густо-густо червонiє. Вона також вiтає, дякує й завтра неодмiнно буде робити собi сонячний хлiб. А зеленi очi такi м'якi, сяйнi, такi вiдданi!

Коли всi виходять, а доктор Рудольф лишається тiльки з матiр'ю, вiн бурно обнiмає її, тулиться до неї улюбленим у дитинствi жестом, зариваючись чолом їй у шию на плечi, витирає поцiлунками їй сльози на щоках.

А коли й мати виходить, вiн цiлує незграбний чорний апарат i побожна притуляє уста до кiнчика тої ложки, яка торкалась уст ч-ервоної, такої сьогоднi зовсiм-зовсiм iншої голiвки.

Потiм ходить по!лабораторiї, пiдстрибуючи й провалюючись за кожним кроком в ямку, зачiсує волосся, не може винести тягаря щастя, не знає, як зменшити його. Тодi хапає рукопис i гарячкове починає писати, перекладаючи на нього зайву вагу сьогоднiшнього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

В кабiнетi навiть холоднувато, граф Адольф, хоч i розпалевий спекою, пiдняттям i доповiддю. Трошки щулиться вiд холодних подувiв холодникiв. Але пан президент усе ж таки потiють безустанно, люто, патьоками потiють. (I мимоволi час од часу посеред найважнiшої розмови вискакує богозневажлива, божевiльна думка: як же це потiюче, мокре тiло обнiматиме принцеса Елiза?).

В кабiнетi жовто червоний присмерк. Потьмянiв, принишк скляний блиск дерева й металу. Урочисто застигши й ритмiчно цокають черговi апарати. В небi синювато-фiалковою чiткою лiнiєю боязко й нiжно заклiпала рання зiрка.

Пан президент слухає доклад мовчки, час од часу широкими штрихами стираючи пiт iз сiдластого, набухлого вiд духоти чола. I щодалi, то здивування й захоплена увага стають тихшi, заглибленiшi. Вiн уже рiдше завдає питання. Питання стають лаконiчнiшi. В банькуватих свiжих очах павутиниться задума.

Граф Адольф закiнчує доповiдь, i йому стає вже трошки душно вiд гордощiв, широченних перспектив i нетерпiння, навiть малесенька пiтна вогкiсть виступає на горбкуватому чолi.

Пан президент мовчки пiдводиться, сильним рухом розминає короткi товстi ноги й починає ходити по кабiнету. Пукатi, заглибленi в себе очi, немов чогось шукаючи, неуважно блукають навкруги. Вiн зупиняється бiля вiкна й довго дивиться в парк. На тлi сталево-синюватого неба видно, як на контурi голови ворушаться волосинки вiд зустрiчних течiй гарячого повiтря знадвору й охолодженого з кiмнати. Здається, що гх ворушить ота напружена, вперта робота думок пiд ними.