Сонячна машина

Принцеса з папiрцем майже бiжить далi до того мiсця, де й учора сидiла на лавi пiд бузком, що проти самої лабораторiї.

Йоганн якийсь час ошелешено стоїть коло квiток. Потiм по малу обережно просувається й пiдбирається до тої лави, що пiд бузком. Що ж це таке могло бути в тих папiрцях, що так чудно подiяло на принцесу?

I дивна рiч: йоганн бачить, що принцеса зовсiм не гнiвається. Навпаки — звеселилося лице її, зм'якшилися тiсно замкненi уста, очi iскряться, як полита трава пiд сонцем. Що ж воно таке за диво, тi папiрцi?!

Принцеса раптом рвучко пiдводиться й з папiрцем у руках швидко йде в дiм. I знову — чи здається старому, чи справдi так-лице принцеси немов заклопотане. Отож дивнi папiрцi!

Йоганн вертається до лави, забирає решту аркушикiв i також прямує додому — там уже вiн найде собi раду з папiрцями i з квiтками.

От якраз на порозi свого помешкання стоїть сама Шториха. Звела лице й очi, чудна жiнка, до сонця й наче молиться, отут надворi, така поставна, поважна собi жiнка.

Йоганн тихесенько пiдходить — чи молиться людина, чи так до сонця зажурену душу виставила, нащо перебивати? Але Шториха чує рип пiску й повертає голову до Йоганна. Ну, коли сама побачила, можна й смiлiше пiдходити.

I знову старенькому Йоганносi аж моторошно робиться, не дочитавши навiть до краю папiрця, панi Штор як не сплесне руками, як не заллється вся радiстю, як не кинеться в дверi до себе з криком «Гансе! Гансе!» Та що ж воно таке за чудодiйнi папiрцi, ради всього святого на свiтi божому?!

Вiкна помешкань Шторiв одчиненi, вони врiвень iз землею, i старому Йоганновi добре чути, як там радiсно грюкають дверi, як гомонять у сусiднiй хатi голоси. Це панi Штор, оче видно, читає того чудного папiрця свойому чоловiковi. Але старий йоганн не чує нового вибуху радостi. Навпаки — вiн чує цiлком протилежне: вибух гнiву, лютi. Голоси враз загоряються гнiвною жагою, налiтають один на одного, гризуться.

От вони переносяться ближче, до цiєї кiмнати.

— Та краще б вiн зогнив у божевiльнi разом iз своєю Машиною, анiж злигатися з цими бандитами, душогубами, злочинцями проти порядку й закону! Чуєш, ти? Нащо менi його таке здоров'я! На сором, на ганьбу, на нещастя нам?! I ти ще СМIЄШ..

Але тут чийсь жiночий голос, чийсь чужий, не Шторишин, не той тихий, раз у раз рiвний i низький голос, який так добре знає йоганн, а голосний, рiзкий, високий, як югтями згори впивається в Штора.

— Та будь проклят i твiй порядок, i твої закони, i твої графи, i ти сам, коли ти ради них зичиш смертi й муки своїй дитинi! Чуєш ти? I хай благословеннi будуть отi злочинцi й душогуби, що хочуть добра моїй дитинi! Ти — не батько, а кат! Ти одну дитину вже загубив ради свого порядку, хочеш i другу?! О нi! Годi!

З дверей виходить шофер Герман i потягається на сонце. йоганн одходить од вiкна, тримаючи в руцi заклятi папiрцi Ану, хай Герман прочитає йому, що воно там таке? Герман iз виглядом лiнивої вищостi й вибачливостi до старенького са дiвника бере з рук його вiдозву й мовчки починає читати. I раптом скрикує:

— Ого! Оце так штука!

I хоче бiгти з папiрцем назад до дверей. Але тут йоганн хапає його за руку й рiшуче вимагає або прочитати йому вголос, або вернути папiрець.

Герман тут читати не може — це страшний папiр, за нього навiки в тюрму засадять. Треба читати його в хатi, тихенько, пошепки.

I Герман iз усмiхом тягне за собою в дверi прилиплого дiдуся. Добре, нехай пошепки, нехай у хатi, нехай хоч у тюрму, а Йоганн хоче таки нарештi знати, що там є в тих страшних паперах.

I в своїй хатi Герман пiвголосом читає Йоганновi, кухаревi й двом льокаям страшний папiр:

«Нове злочинство капiталу! Громадяни!

Молодий генiальний учений Рудольф Штор зробив великий науковий винахiд вiн винайшов апарат, який дає змогу людинi без посередництва тваринних органiзмiв приймати, як страву, сонячну енергiю. За допомогою цього апарата, всяка рослина стає придатна для вживання.

Розумiючи величезне значення цього винаходу, розумiючи, що Сонячна машина визволяє людство вiд дотеперiшнiх способiв годування, а тим самим — од сучасних способiв господарства, розумiючи, нарештi, що це визволення неминуче тягне за собою визволення й од усiх теперiшнiх економiчних, соцiальних, полiтичних i всiх iнших форм утиску й залежностi одних людей од других, не бажаючи розставатися з пануванням над сотнями мiльйонiв людей, Капiтал учиняє дике злочинство: з наказу Фрiдрiха Мертенса, голови бандитської органiзацiї, званої «Об'єднаним Банком», агенти й прислужники його схопили Рудольфа Штора й засадили в лiкарню для ду-шевнохорих.

На щастя всього людства, Iнарак своєчасно довiдався про це й своєю владою визволив великого вченого iз страшної тюрми. У цей мент доктор Рудольф Штор є в цiлковитiй безпецi й приступає до дальшої працi над своїм винаходом. Незабаром увесь свiт матиме радiсть зазнайомитися з Сонячою машиною й оцiнити розмiр злочинства капiталiстичних розбишак. Центральне Бюро Iнтернацiонального Авангарду Революцiйної Акцiї в Нiмеччинi (Iнарак)».

Кухар таємничо, з острахом здiймає догори пальця.

— Оце та-та ак, мої панове! Оце, я вам скажу… Але в коридорi рiзко, нетерпляче дрiботить дзвiнок. Льокаї схоплюються й прожогом вилiтають iз кiмнати.

Прибув граф Адольф Елленберг. У холi, струнко витягши своє кремезне, молоде ще тiло, стоїть Ганс Штор. Лице його жовто-блiде, але кам'яно-суворе. Граф м'яко, дрiбно, нiби не згинаючи колiн, пересуває своє опецькувате тiло сходами на гору, кругло потираючи руки й спустивши очi долу.

Перед дверима покоїв принцеси вiй на мент зупиняється й перевiряє щось у боковiй кишенi.

Принцеса вже жде на нього. Вона зараз же простягує йому червоний папiрець.

— Бачили вже, пане графе?

Граф Адольф швидко охоче киває головою — бачив, бачив, неприємнiсть, велика неприємнiсть.

— Але це правда? Вiн утiк?

— На жаль, правда. Так, так, на великий жаль, правда. Утiк. Викрала ця проклята банда.

Але нi граф у принцеси, нi принцеса в графа не помiчають великого пригнiчення.

Принцеса уважно, скоса обкидає м'яку постать Мертенсового мiнiстра.

— Вас, здається, пане графе, ця подiя хвилює менше, нiж слiд би було сподiватися? А тим часом, оскiльки я розумiю, це загрожує великими ускладненнями. Сонячна машина стане тепер широко вiдома, i всi тi наслiдки вiд неї, яких ми боялись, не зменшаться.

Граф Адольф сумно, з жалем посмiхається.

— Нiякої Сонячної машини немає, ваша свiтлосте. Так, ваша величносте, зовсiм нема її й нiколи не було. Вона є плiд дiйсно хороби бiдного доктора Рудольфа. Вiн — дiйсно хорий, ваша свiтлосте. Ми цiлком правильно орiєнтувались у його станi. Фактично й безсумнiвно душевнохорий.

Принцеса помiтно блiдне й сильно стискає руками поруччя фотеля.

— Через що це ви так думаєте, графе?

— Через те, ваша свiтлосте, що вчора спецiально мною призначена секретна комiсiя з довiрочних учених i професорiв перевiрила ту знамениту Машину и вiдкрила, що це абсолютно нiкчемна дурниця, просто нiщо, невинна коробка.