Сонячний Птах

– У мене була жахлива ніч, докторе. Я мусив побачитися з вами негайно.

– Що ти зробив зі своєю рукою?

– Я порізав її об скло на передніх дверях, коли впав у темряві, – пояснив він.

– Дозволь мені подивитись на неї, – сказав я, підходячи до нього.

– Не треба, докторе. Це лише подряпина. Те, що я прийшов сказати вам, набагато важливіше.

– Сядь нарешті, – сказав я йому. – Я дам тобі чогось випити.

– Дякую, мачане, я із задоволенням чогось вип’ю, я збуджений і нервовий, тому й поранив собі руку.

Я налив обом нам віскі, він узяв келих у праву руку й, не зупиняючись, ходив туди-сюди по вітальні, а я сів у шкіряне крісло.

– Що з тобою, Тимоті? – запитав я.

– Мені важко розповісти вам про це, мачане, бо ви не належите до тих, хто вірує. Але я мушу переконати вас.

Він замовк і випив віскі, а тоді знову обернув обличчя до мене.

– Учора ввечері ми довго говорили з вами про Місячне місто, докторе, й ви розповіли мені про ті таємниці, яких ви досі не змогли відкрити.

– Так, – погодився я, підбадьорливо кивнувши йому головою.

– Кладовище давніх жителів міста, – провадив Тимоті. – Ви досі його не знайшли?

– Я справді не знайшов його, Тимоті.

– Після нашої розмови я багато думав на цю тему. – Він перейшов на венда, мову, яка набагато зручніша для обговорення окультного. – Я повернувся у своїй пам’яті назад, до всіх легенд мого народу. – Я яскраво собі уявив, як він увійшов у гіпнотичний транс, щоб здійснити пошук. – І я там дещо знайшов, то була чорна пам’ять, схожа на темряву, яка панує за вогнищем і яка ховалася від мене. – Він похитав головою й відвернувся, стривожено міряючи кімнату кроками, цмулячи віскі, щось тихо бурмочучи до себе, так наче досі переглядав темні архіви своєї свідомості.

– Мої зусилля були марними, докторе. Я знав, що відповідь на моє запитання існує, але не міг схопити її. Я зневірився в цій можливості, а потім заснув. Але мене дуже тривожили демони сну, аж поки… – він завагався, – до мене прийшов мій дід.

Я неспокійно засовався у кріслі. Дід Тимоті спочивав уже двадцять п’ять років у могилі вбивці.

– Ну, гаразд, докторе. – Тимоті помітив мій невеличкий рух зневіри й плавно перейшов на англійську мову. – Я знаю, ви не вірите, що таке буває. Тоді дозвольте мені пояснити це термінами, які будуть для вас прийнятними. Моя уява, розігріта пошуком давно забутого фрагменту знання, підкинула мені сновидіння, в якому я побачився зі своїм дідом. Тим чоловіком, від якого я здобув майже все те, що знаю.

Я всміхався, намагаючись приховати свої моторошні почуття; о цій годині ночі з цим майже безумним чорним чоловіком, що говорив про чорні речі, я відчував, як потроху підпадаю під його чари.

– Розповідай далі, Тимоті.

Я спробував сказати це недбало й легко, але мій голос трохи заскрипів.

– Мій дід прийшов до мене, доторкнувся до мого плеча і сказав: «Піди з благословенним до Кривавих Пагорбів, і там я відкрию тобі таємниці й покажу потаємні місця».

Я відчув, як моя шкіра вкрилася гусячими прищами. Тимоті сказав «до Кривавих Пагорбів», а ніхто не казав йому про цю назву.

– До Кривавих Пагорбів, – повторив я.

– Таку назву він застосував, – погодився Тимоті. – Я можу лише здогадуватися, що він мав на увазі ваше Місячне місто.

Я промовчав; у мені розважливий чоловік воював із чоловіком примітивним і забобонним.

– Ти хочеш полетіти завтра зі мною, Тимоті? – запитав я.

– Я полечу з вами, – погодився Тимоті. – І, можливо, я зможу показати вам те, що ви шукаєте, якщо мені вдасться.

Втрачати мені не було чого. Тимоті явно був щирий зі мною, досі напружений і мав натягнуті нерви.

– Я вже запрошував приєднатися до мене, Тимоті, і я був дуже розчарований, коли ти відмовився. Звичайно, ти можеш полетіти зі мною, і ми з’ясуємо, чи справді видовище руїн щось розбудить у твоїй пам’яті.

– Дякую вам, докторе. О котрій годині ми вилітаємо?

Я подивився на свого годинника.

– Святий Боже, уже четверта година. Ми вилетимо о шостій.

– Тоді мені треба бігти додому й спакуватися. – Тимоті поставив келиха на стіл із шухлядами, потім обернувся до мене. – Є одна невеличка перешкода, докторе. Закінчився термін мого дозволу на пересування, а нам доведеться перетинати кордон Ботсвани.

– О хай йому біс, – промурмотів я, глибоко розчарований. – Ти повинен поновити його й полетіти зі мною, коли я приїду до Кейптауна наступного разу.

– Як бажаєте, докторе, – з готовністю погодився він. – Звичайно, це забере два чи три тижні – за цей час усе вивітриться з моєї пам’яті.

– Так, – кивнув я головою й відчув доторк голки спокуси.

Я людина, що звикла дотримуватися всіх законів, але тепер, подумавши про можливість порушити один із них, я побачив, що від мого наміру ніякої шкоди не буде. Шанс, що Тимоті зможе привести мене на кладовище давніх жителів міста, виправдовував будь-який ризик.

– Ти готовий ризикнути, Тимоті? – запитав я.

Формальності, що стосувалися прильоту та вильоту літаків Стервесанта, були зведені до мінімуму. Його літаки відлітали й прилітали щодня, й телефонного дзвінка до властей аеропорту вистачало, щоб повідомити про відліт. Ім’я Стервесанта мало таку вагу, що пасажирів на його літаках ніколи не рахували, незалежно від того прилітали вони чи відлітали. У тому, що стосувалося Місячного міста, Лорен домігся спеціального статусу з урядом Ботсвани, й ми могли не боятися жодних проблем із доскіпливими чиновниками.

Я міг вивезти Тимоті на три дні, й ніхто б цього не помітив, і ніякої шкоди нікому не було б. Роджер ван Девентер повірив би моєму слову, що Лорен дозволи мені взяти цього чоловіка в політ. Я не бачив жодних проблем.

– Гаразд, докторе, я згоден, якщо ви вважаєте, що ніяка небезпека мені не загрожує, – погодився Тимоті на мою пропозицію.

– Будь біля ангара Стервесанта до шостої години. – Я сів за стіл, щоб написати записку. – Якщо тебе стануть допитувати на воротях аеропорту, в чому я сумніваюся, покажи їм цей клаптик паперу – повідомлення, яке дозволяє тобі доставляти товари в ангар Стервесанта. Постав свою машину за офісом аеропорту й чекай на мене всередині.

Ми швидко про все домовилися. Коли я стояв біля вікна спальні й дивився, як старий синій «шевроле» Тимоті виїздить з інститутського паркувального майданчика, то почувався дивно – це була суміш піднесення й похмурого передчуття. Я ліниво намагався вгадати, яке покарання передбачено за незаконний виїзд із країни й повернення, потім відкинув цю думку й пішов приготувати собі каву.

«Шевроле» Тимоті стояв на паркувальному майданчику, коли Роджер ван Девентер і я під’їхали туди на «мерседесі». Ми відразу пішли до ангара. Розсувні двері були відчинені, наземна команда готувала «дакоту» до польоту, й через скляні двері офісу аеропорту я побачив, що Тимоті сидить, схилившись над столом. Він підвів голову й усміхнувся до мене.