Союз плуга и трезуба. Как придумали Украину

Размышляя о причине конфуза, Чикаленко пришел к выводу, что читатели исчезли не только из-за того, что «мова нашої газети для них зовсім чужа», но и по той причине, что, как он выразился, «народня мова на Україні не однакова: полтавці не розуміють і обурюються словами подільськими, навіть київськими». По сути, еще в начале XX века Украину заселял не единый народ, а несколько племен, говоривших на сходных диалектах: волыняне, подоляне, полтавчане, черниговцы… Они плохо понимали даже друг друга — тем более, срочно изобретенную оторванными от народа интеллектуалами украинскую «мову».

Ни простая народная, ни образованная интеллигентная Украина не воспринимала того искусственного «украинского» языка, который выдумывала назло всем крошечная группка полупомешанных на своих идеях националистов!

Не знали будущие «украинцы», и кто такой Тарас. Тот же Чикаленко (украинизатор из украинизаторов — десятки тысяч царских рублей выбросил на свою панскую затею, чтобы не скучать!) не без юмора вспоминал, как до революции он разъезжал в целях пропаганды своих идей по железным дорогам в вагоне третьего класса — вместе с народом — и специально держал развернутым «Кобзарь»: «На правобережних залізних дорогах ніхто з селян не поцікавився, яку я книжку читаю, хоч я навмисне лишав розгорнутого «Кобзаря» на лавці: на лівобережних дорогах раз-у-раз селяни питали мене про книжку, яку я держав в руках, або просили почитати»… Пытаясь найти объяснение этому феномену, Чикаленко пришел к выводу, что Шевченко часто бывал и долго проживал на Полтавщине. Там о нем хоть что-то слышали. А для так называемой Правобережной Украины он оставался совершенно неизвестным — чужим.

Мемуары и дневники Евгения Чикаленко, изданные крошечным тиражем всего в одну тысячу экземпляров, сегодня замалчивают именно по этой причине. Они, красноречиво свидетельствуют, что никакого всеукраинского народного культа «Великого Кобзаря» не существовало (его насадят сверху через школу только большевики-украинизаторы в 20-е годы! а то, что мы сегодня называем «державной мовой», не понимали даже украинские крестьяне, во имя которых якобы трудились деятели «відродження»!

Кроме того, содержание «Громадської думки» противоречило взглядам потенциальных подписчиков. Чикаленко признал, что она «взяла тон занадто ворожий до всіх заможних клас та до духовенства і ставилася прихильно тільки до робітників та до селянства, а вони нічого не знали про газету, бо або неграмотні, або так малограмотні, що не вчитають газети».

Сразу же после возникновения украинского движения в нем резко обозначился раскол между украинцами и галичанами. Их разделяли граница двух империй, вера, психология и финансовые возможности. «Украинский Пьемонт» — тогда, как и сегодня, был дотационным регионом. Он ничего не зарабатывал — только проедал. Фактически меценаты из так называемой русской Украины содержали культурологические общества на территории Галиции — прежде всего, НТШ («Наукове товариство ім. Шевченка»), За их же деньги строился и Академический дом во Львове. Василий Симиренко только в 1912 году выдал председателю НТШ Михаилу Грушевскому на эти цели 100 тысяч золотых рублей. Этот сахарозаводчик платил украинским организациям добровольный 10-процентный налог со всех своих доходов!

Евгений Чикаленко тоже не скупился: «Коли проф. М. Грушевський закликав у часописах українське громадянство до збору грошей на будівлю Академічного дому у Львові, в якому б мали дешеве помешкання студенти університету та політехніки, я послав йому на цю ціль, здається, 25 тисяч карбованців, з умовою, щоб студентам з Наддніпрянської України давались кімнати в першу чергу і таким робом вони були б забезпечені хоч недорогою квартирою».

Но, познакомившись ближе с ситуацией на Галичине, Евгений Харлампиевич испытал жестокое разочарование: «Кар'єризм, матеріалізм, безідейність та кав'ярне виховання, як сліпе наслідування поляків, які я тоді помітив у галицьких студентів, і у наших, що там виховувалися, одвернули мене від думки спроваджувати нашу молодь до Галичини в такій мірі, що коли моя дочка намірилася вступити разом з панною Грінчинківною до Львівського університету, то я настояв, щоб вона їхала до Швейцарії, в справжню Європу, а не на «європейський смітник», як тоді називано на Великій Україні Галичину, куди австрійський уряд викидав своїх найгірших урядовців».

Богатый помещик Евгений Чикаленко был экономически абсолютно независим. Он мог сколько угодно фрондировать против Российской империи, но царское правительство свято блюло его экономические интересы как российского дворянина. Владелец Перешор не беспокоился о карьере, не заискивал перед сильными мира сего и не гнул ни перед кем спину. И таких украинцев, как он, в России было много: Терещенки, Тарновские, Скоропадские, сотни родов малороссийского дворянства, крестьяне, богатеющие от тучной земли бывшей Гетманщины и Новороссии.

Совсем другая ситуация была в Галиции. Земля тут принадлежала польским дворянам, торговля — еврейским финансистам, а власть — австрийским чиновникам. Уже тогда Галичина в миниатюре переживала то, что сегодня, как рак, съедает всю Украину — ею управляла Европа напрямую, при этом сотни тысяч галичан убегали в эмиграцию, не зная, чем прокормят семьи. Драпали вплоть до Канады и США. Это и предопределило те черты галичанства, которые зорко подметил Чикаленко: «Тодішня галицька молодь вражала мене своїм поверховим лоском та розвитком, відсутністю солідної освіти, бо вона не працювала поза обов'язковою університетською наукою, не читала книжок, а живилася тільки газетками по кав'ярнях, плітками про старших політичних діячів та боротьбою з поляками за посади, зв'язані з матеріальними інтересами. Їх найбільше цікавило те, хто як «стоїть» матеріально, хто як «ситуований», яка в його «реальність», тобто власність, маєток».

Самому Чикаленко его меценатство приносило только убытки. Новая газета — «Рада», которую он взялся финансировать на паях с Василием Симиренко, оказалась бездонной прорвой, поглощавшей ежегодно десятки тысяч рублей. И 20 августа 1910 года Чикаленко записывает в дневнике: «Мені вже самому перед собою соромно, що я раз у раз усім і на словах, і в листах скаржусь, що не маю чим тягнути далі «Раду», але, здається, мені не вірять, що я вже другий рік позичаю гроші, щоб оплатити дефіцити по виданню газети… Я просив добути мені десь на льготних умовах 10 тисяч руб. до 1913 року».

Газета «Рада». И ее, и «Громадську думку» не понимали украинцы

Приходилось искать спонсоров и сеять, как выражался Чикаленко, «бактерию украинства» среди соседей. Некоторые проявляли интерес, но не слишком активный. Распропагандировав богатого таращанского помещика Ивана Яневского, отец которого стал миллионером из простых крестьян на торговле скотом, Чикаленко записывает в дневнике 27 августа 1909 года: «Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів… Не знаю, чи вийде що реальне з нашої розмови, але прощаючись, Яневський обіцяв бувати у мене. Очевидно, бактерія українства оселилась в ньому і починає потроху реагувати… Яневський висловлювався, що й він почуває за обов'язок допомагати українському національному відродженню. Побачим.

Але в розмові з ним я й словом не натякнув, що сподіваюся від нього запомоги на «Раду», щоб не залякати і не відштовхнути його з першого ж знайомства. Нехай пізніше, коли познайомимося ближче».

«Бактерия украинства», несмотря на все финансовые вливания в нее, пошла в рост только в годы Первой мировой войны. Чудовищная ошибка трех империй — Австро-Венгерской, Российской и Германской — положила конец экономическому росту и процветанию. Фронты и миллионы человеческих жертв вызвали разочарование в традиционной монархической власти. Только на этой почве трупного разложения (что делать, если это так!) взошли цветы различных национализмов — чешского, польского и, естественно, украинского. Но мечты, ставшие реальностью, не очень радовали мецената. В первый же день 1919 года, когда петлюровская Директория радостно встречает в захваченном у гетмана Скоропадского Киеве Новый год, в дневнике Чикаленко появляется такая запись: «Сьогодні один студент, що служить в вартовому відділі, оповідав про «контрасти» Винниченка в житті. На варті в палаці вони голодні, холодні бачать, як Директорії готуються всякі розкішні страви, подаються вина в такій кількості, що член Директорії Андріївський щодня такий п'яний, що ледве на ногах держиться, очевидно, такі «контрасти» не піднімають авторитету власті. Не дурно один жид казав в редакції «Нової Ради»: «Недавно за Петлюрою шел весь народ, а теперь и десяток душ гимназистов не пойдет!».

Уже в эмиграции в 1921 году в Бадене Чикаленко грустно констатировал: «Я теж гадаю, що Петлюрі не пощастить збудувати держави, коли він схоче і після визволення України стояти на її чолі. Українці ніколи не помиряться на тому, щоб на чолі держави як автократ був їхній чоловік, як це вже бувало на протязі нашої історії… Нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. Я гадаю, що у Петлюри стане й розуму, й патріотизму на те, щоб, довівши Україну до Установчих Зборів, запропонувати їм запросити якогось англійського чи шведського, чи, може, й німецького королевича, який прийшов би з своєю гвардією міністрами… і збудував би нам державу. Без королевича якогось хоч «віда дурацького» ми держави не збудуємо, — це для мене тепер ясно».