Іспанський варіант

— Ось такі люди мусять пропагувати ідеї англосаксонської й арійської спільності.

— Пане посол, — Редсдейл поплямкав губами, — містер Пальма воістину блискучий журналіст, і я не бачу іншої кандидатури на пост ведучого політичного оглядача «Англо-німецького ревю».

— Мілорд, я латиш…

— Справа захисту Європи від більшовизму — спільна справа всіх народів континенту… Латиш, який представляє країну, що відділилася від червоних, повинен бути рицарем нашої ідеї…

Ян розгублено подивився на Мері, а вона, посміхнувшись, злегенька кивнула йому головою.

— Мені приємно, — відповів Ян, — але… Ріббентроп посміхнувся:

— Давайте без усяких «але». Хоча по-англійськи «але» звучить «бат» і в цьому є елемент фонетичної незавершеності, «абер» звучить категоричніше, уривчасто, я просив би не вживати «абер» у своїй відповіді.

— Мені важко буде одному в зовсім новому для мене журналі: на кого мені спиратися, хто мене живитиме ідеями? Хто зможе запропонувати мені британський варіант думок містера Гітлера? Як мені здається, журнал має бути не органом німецького посольства, а органом друзів англо-німецького зближення, цієї серйозної і, на мій погляд, перспективної ідеї.

Редсдейл витяг свою картку й написав дату: «17 липня 1936 року».

— В п'ятницю ми збираємось у леді Астор у Клайвдені, приїздіть туди…

У Клайвдені, в цитаделі тієї частини консервативної партії Великобританії, яка була разом з Чемберленом за «умиротворення і хрестовий похід проти більшовизму», в замку в леді Астор, власниці кількох газет і журналів, володарки багатомільйонних акцій, зібралося вузьке коло її друзів.

Редсдейл, стежачи за грою в гольф, неквапно йшов широченним, гладенько підстриженим лугом до замку, розмовляючи з Пальмою:

— Я скажу вам, Яне, що приваблює мене в» цьому молодому, нестримному, в чомусь хамському, а в чомусь героїчному русі націонал-соціалістів на чолі з Гітлером. Я думаю, що сама назва їхньої партії — націонал-соціалістська — несе в собі певний виклик практиці, щоденній практиці канцлера Гітлера. Я не примирився б ні з націоналізмом, ні з соціалізмом у Німеччині. І все ж таки я не тільки примирився з націонал-соціалізмом у Німеччині, я вітаю цей рух. Мій друг і противник Черчілль не хоче збагнути головного: діти люблять гратися в дивні ігри з дзвінкими назвами. Молодий рух, перемігши в Німеччині комуністів і соціал-демократів, тепер грається в ці дорослі ігри з дитячою назвою. Нам треба тримати руку на пульсі цієї гри. Коли дитина підросте і захоче замість лука взяти мисливську рушницю, ми, дорослі, мусимо підготувати їй точну мішень.

— Я розумію вас, мілорд, — сказав Пальма. — Мене тільки непокоїть надто жвавий характер дитини. Дитина, яка стріляє з лука в усі боки, може так само стріляти з рушниці, коли виросте… Я вже не кажу про гаубиці…

— Побоювання правомірні, — погодився Редсдейл. — Правомірні, якщо ми не будемо співробітничати з цим рухом і якщо ми не допоможемо рухові міцно стати на ноги й усвідомити їхню єдність з нашою цивілізацією. Коли б у Німеччині до влади прийшла людина на прізвище… я завжди плутаю німецькі прізвища… Господи, та з яким завгодно прізвищем! І коли б ця людина визнавала національний комунізм чи комуністичний інтернаціоналізм, але при цьому своїм головним ворогом називала б Москву, я аплодував би цьому рухові і намагався б йому всіляко допомагати. Сподіваюсь, ви розумієте, що з власної волі я ніколи не сяду за один стіл з містером Гітлером… Це єфрейтор-недоучка, нувориш без будь-яких сталих моральних принципів… Та й, крім того, він просто погано вихований. Але ж він своїм головним ворогом називає Москву, а Москва — це й наш головний ворог, як же я можу не підтримувати Гітлера?

— Я розумію вас, мілорд.

— Я знаю, про мене шепчуться по кутках, — вів далі Редсдейл. — Я знаю, що мене називають англійським нацистом. Нехай. Наші особисті інтереси скороминучі, інтереси Британії непохитні. Колись нащадки скажуть мені спасибі за те, що я так стійко зносив образи на мою адресу в пресі, що я спокійно ставився до тих, хто не розумів моєї позиції. Усе визначає в нашому житті майбутнє, а ніхто так точно не знає ціни майбутньому, як старі люди, яким лишилося небагато часу на цій сум'ятній землі.

Редсдейл підвів Яна до гурту молодих чоловіків:

— Панове, дозвольте представити вам Яна Пальму. Так-так, це син того латиського Пальми, що був тут послом. Молодого Пальму призначено політичним оглядачем журналу «Англо-німецьке ревю».

Ян потис усім руки.

— Дік Джоун.

— Дуже приємно, Пальма.

— Майкл Фугер.

— Дуже приємно, Пальма.

— Джозеф Коуелл.

— Дуже приємно, Пальма.

— Ходімо, панове, — сказав лорд, — зараз леді Астор покаже нам забавний сеанс спіритизму. Вона в захопленні від одного прозорливця.

Редсдейл пояснив Яну, поки вони йшли великою кам'яною терасою в римському стилі:

— Фугер і Коуелл зв'язані з Руром, вони часто бувають у Берліні, можуть допомогти вам у контактах з серйозними людьми рейху, які відповідають за промисловість Німеччини. Містер Джоун у близьких стосунках з прем'єр-міністром, вам слід звертатися по його допомогу лише у виняткових випадках…

… У темній кімнаті, заставленій старовинними, зумисне грубими чорними меблями, сухесенька леді Астор, єдина жінка серед старих чоловіків та спортивної статури юнаків, сиділа на чільному місці за столом. Біля неї — хлопчик років тринадцяти. Обличчя в нього було синюшне, хворобливо-одутле. Хлопчик був невеличкий на зріст. Руки ще зовсім дитячі, в ямочках, припухлі.

Пальма зразу ж побачив ці маленькі дитячі пухлі руки, що лежали на величезному блюді посеред розкресленого крейдою столу.

— Я відчуваю, — говорив хлопчик, широко розплющивши очі, — я відчуваю тебе. Хто ти? Увійди в мене і скажи всім. Хто ти? Увійди її мене і скажи всім. Ну, — він обернувся до леді Астор. — Ну, — безпорадно спитав він тих, хто був поруч. — Ви відчуваєте? Он він піднімається. Ви бачите його? В нього сильне, спокійне обличчя. Дивіться всі! Сім, тринадцять, сім, одинадцять, сім! Ви бачите Річарда. Дивіться на нього. Перед вами не зліпок з Річарда Левове Серце, а він сам, наш Річард. Слухайте, що він каже.

— Я чую, — сказала леді Астор, — «я чую, мій хлопчику, я чую його. Ви чуєте, що він каже? «Туди! Дивіться туди, — мовив він, — бійтеся того і бійтеся його так, як я вам про це скажу зараз».

Ян схилився до лорда Редсдейла й шепнув:

— У дитини була істерична нянька?

— Нічого, істеризм корисний Британії, в певних, звичайно, дозах.

— «Бійся Риму», чую я! — вів своє хлопчик. — Бійся третього Риму. Чуєте ви всі? Бійтеся третього Риму. Де він? — спитав хлопчик, і раптом його руки стали конвульсивно стискатися у кулаки, і вони вже не були дитячими. — Ось третій Рим, дивіться, там третій Рим, чуєте ви мене? Чуєте всі?

— Росія — третій Рим, — тихо сказала леді Астор, узяла праву руку хлопчика в свої зморшкуваті, в ластовинні руки, піднесла до обличчя й поцілувала.

(«Німеччина завжди вважатиметься основним центром західного світу в боротьбі з більшовицьким натиском. Я аж ніяк не думаю, що така місія втішна для нас, я дивлюсь на це як на обставину, котра ускладнює й обтяжує життя нашого народу, обставина ця, на жаль, зумовлена нашим невдалим географічним положенням у Європі. Але тут ми не можемо втекти від своєї долі.

Наше політичне становище зумовлюється такими моментами.

В Європі є лише дві країни, які серйозно можуть протистояти більшовизму, — Німеччина й Італія. Що стосується інших країн, то їх доведено до повного морального занепаду через демократичні форми життя, вони заражені марксистською ідеологією і тому найближчим часом розпадуться самі по собі, а на чолі деяких країн стоять авторитарні уряди, міцність яких можна визначити лише воєнною силою, а це означає, що вони, будучи змушені підтримувати своє панування всередині країни тільки з допомогою засобів насильства, неспроможні використати ці засоби для забезпечення зовнішньополітичних інтересів держави. Всі ці країни ніколи не зможуть вести війну проти Радянської Росії з надією на успіх.

Та й взагалі, крім Німеччини й Італії, лише Японію можна вважати силою, здатною протистояти світовій загрозі.

Цей меморандум не ставить собі за мету передбачити, коли саме нинішнє хистке становище в Європі перетвориться у відкриту кризу. Я хочу тільки висловити в цих рядках свою впевненість у тому, що кризи цієї неможливо уникнути, вона все одно настане, і що Німеччина зобов'язана всіма силами й способами забезпечити своє існування перед лицем цієї катастрофи, захистити себе, а з цієї неминучої перспективи витікає ряд висновків, що стосуються найважливіших завдань, які ще ніколи не стояли перед нашим народом. Бо перемога більшовизму над Німеччиною призвела б не до чогось схожого на Версальський договір, а до остаточної ліквідації й знищення німецької нації.

Не можна передбачити всіх наслідків такої катастрофи. Та й взагалі густонаселеній Західній Європі (включаючи Німеччину) довелося б зазнати в результаті перемоги більшовизму, мабуть, найстрашнішої соціальної катастрофи, якої ніколи не переживало людство з часів загибелі античних держав…

Я ставлю такі завдання:

1) через чотири роки ми повинні мати боєздатну армію.

2) через чотири роки економіка Німеччини повинна бути готова до війни»)

(З меморандуму Гітлера)