Спаситель
Шрифт:
– Міркуй самотужки, Халворсене, адже ти знаєш усі факти.
– Не терплю оцих твоїх вивертів.
– Я лише прагну, щоб ти став гарним поліцейським.
Халворсен кинув косим оком на старшого колегу – чи не кпинить? Обоє вийшли з авто.
– Замикатимеш чи ні? – спитав Харрі.
– Замок уночі замерз. Вранці я зламав ключа. Й давно ти знаєш винного?
– Певний час.
Вони перетнули вулицю.
– Знайти, хто – це найпростіше. Підозрюваний очевидний. Чоловік. Кращий друг. Чоловік з гарною репутацією. Але аж ніяк не дворецький. Клопіт не у цьому, а в іншому –
З динаміка почулося: «Слухаю».
– Це Харрі Холе з поліції. Чи ми можемо зайти?
Замок задзижчав.
– І діяти треба швидко, – застеріг Харрі. – Більшість убивств розкривають або у перші двадцять чотири години, або не розкривають узагалі.
– Дякую, я це вже чув, – відповів Халворсен.
Біргер Голмен чекав на них на сходовому майданчику.
– Заходьте, – мовив він і пішов уперед у вітальню.
Біля дверей у лоджію стояла ще не прикрашена по-різдвяному ялинка.
– Дружина відпочиває, – мовив Біргер Голмен, випереджаючи Харрі, поки той не спитав.
– Ми неголосно, – мовив Харрі.
Біргер Голмен зажурено посміхнувся:
– Вона не прокинеться.
Халворсен кинув на Харрі стрімкий погляд. Той гмикнув.
– Мабуть, випила заспокійливе?
Біргер Голмен кивнув:
– Завтра похорон.
– Звісно, це важке випробування. Але дякую за фото.
Харрі поклав на стіл світлину: Пер Голмен сидячи й батьки обабіч. Захищають. Чи, якщо глянути з іншого боку, утримують під вартою. У кімнаті запала тиша. Біргер Голмен почухав передпліччя під сорочкою. Халворсен нахилився у кріслі уперед, потім відхилився назад.
– Чи ви добре обізнані у тому, що таке наркозалежність, Голмене? – спитав Харрі, не підводячи на чоловіка очей.
Біргер Голмен зморщив чоло.
– Моя дружина лише випила снодійне, але з цього не випливає, що я…
– Я маю на увазі не вашу дружину. Можливо, її ви зможете порятувати. Я про вашого сина.
– Ну, дещо знаю, певна річ. Він сидів на героїні, й у цьому було його горе. – Він хотів щось додати, але передумав. Не зводив очей зі світлини на столі. – Наше спільне горе.
– Безсумнівно. Але якби ви добре зналися на тому, що таке наркозалежність, ви б розуміли, що вона пригнічує решту.
Голос Біргера Голмена раптом обурено затремтів:
– Чи ви гадаєте, інспекторе, що я не свідомий цього? Гадаєте… що моїй дружині… він. – Його душили сльози. – Рідній матері…
– Я знаю, – відповів Харрі, – але наркотик важливіший за матір, важливіший за батька. За саме життя. – Харрі зітхнув. – І за смерть.
– Я геть виснажений, інспекторе. Скажіть, чого вам треба?
– За аналізом крові, ваш син помер не від дози. Тобто йому було дуже зле. А коли героїновий наркоман почувається зле, він так конче потребує «рятівної» дози, що спроможний погрожувати навіть рідній матері, аби лише добути наркотик. Саме наркотик, а не кулю у скроню, укол у передпліччя, у шию, у пах чи в будь-яке інше місце, де є чиста вена. Вашого
сина знайшли зі шприцом та пакетиком героїну, Голмене. Він не міг застрелитися. Через те, що найважливішим для нього був наркотик. Над усе… навіть над…– …смерть. – Біргер Голмен сидів, обхопивши голову руками, але голос у нього лунав виразно. – Отже, ви вважаєте, що мого сина вбили. Чому?
– Сподіваюся, ви нам поясните.
Біргер Голмен не відповів.
– Бо він погрожував їй? – спитав Харрі. – Бо треба убезпечити дружині спокій?
Голмен підняв голову.
– Ви про що?
– Упевнений, що ви тинялися неподалік Плати, чекаючи. А коли він явився й придбав дозу, пішли за ним слідом. На склад контейнерів. Адже він ночував саме там, коли не мав іншого прихистку.
– Я про це нічого не знаю. Це нечувано, я…
– Та знали ви, знали. Я показав охоронцеві світлину, й він упізнав чоловіка, про якого я спитав.
– Пера?
– Ні, вас. Ви приходили туди улітку. Питали, чи можна пошукати сина у порожніх контейнерах.
Голмен не зводив з Харрі очей, а той вів далі:
– Ви незле все спланували. Обценьки, щоб дістатися на склад, порожній контейнер – цілком придатне для наркомана місце, щоб звести рахунки з життям, та ще й ніхто не зауважить та не почує, як ви стрілятимете. Із пістолета, який, як підтвердить мати Пера, був при її синові.
Халворсен не зводив погляду з Біргера Голмена, тримався напоготові, але той навіть не намагався що-небудь робити. Він лише голосно дихав носом, дивився у порожнечу, почісуючи передпліччя.
– Ви нічого не доведете, – відповів Голмен, наче аж із жалем.
Харрі розвів руками. У тиші, що раптом спала, залунало дзеленчання дзвіночків з вулиці.
– А що, свербить? Несила терпіти?
– Та пусте.
– Можна глянути просто тут, а можна у відділку. Обирайте, Голмене.
Дзвіночки лунали щомить голосніше. Сани? У центрі міста? Халворсен мав невідступне передчуття, що ось-ось пролунає вибух.
– Гаразд, – згодився Голмен, розстібаючи сорочку й закочуючи рукав.
На білому волохатому передпліччі виднілися дві малесенькі зашкарублі вавки. А шкіра навколо набула яскраво-червоного забарвлення.
– Поверніть руку, – попросив Харрі.
Така сама вавка, але однісінька, була з внутрішнього боку передпліччя.
– Страшенно сверблять собачі укуси, еге ж? – мовив Харрі. – А надто за десять-чотирнадцять днів, коли починають затягуватися. Таке мені лікар у травмопункті сказав, застерігши, щоб не розчісував вавок. Не варто б і вам розчісувати, Голмене.
Голмен порожнім поглядом дивився на власну руку.
– Справді?
– Три дірочки від зубів. Прислужившись зліпком щелепи, ми, Голмене, доведемо, який саме собака вкусив вас на контейнерному складі. Сподіваюся, ви легко відбилися.
Голмен захитав головою:
– Я не хотів… Я лише прагнув визволити її…
Дзвіночки на вулиці враз затихли.
– Чи ви визнаєте себе винним? – мовив Харрі, роблячи знак Халворсену, котрий враз поліз у внутрішню кишеню, але ані ручки, ані аркуша паперу там не знайшов. Харрі завів очі під лоба й поклав на стіл свого нотатника.