Сплячий лелека

— Ви мене по-батьківськи заспокоїли, — скромно мовила Крістіна. — Я щиро вдячна вам! Тепер мене не злякають ніякі базікання панікерів. Я знаю: перемога буде за нами.

А сама уся напружилася, уже подумки вкладаючи почуте в короткі, позбавлені емоцій рядки шифровки:

«Німці не мають наміру залишити передгір’я Кавказу. Щоб зупинити наступ, почали спорудження глибокоешелонованої оборонної позиції. Місцезнаходження її не знаю. Звідти планують розпочати влітку новий наступ на Кавказ».

Звісно, навіть у рідкісну хвилину невластивої йому відвертості Хейніш виклав далеко не все, про що дізнався в Берліні.

Він і натяком не прохопився, що в ніч на 29 грудня генштаб визначив їхню долю: групи армій «А» і «Дон» відвести далеко назад і об’єднати під командуванням генерал-фельдмаршала Манштейна. Вони реорганізовувалися в групу армій «Південь». Розіслана наступного ранку директива фюрера пояснювала задум: «Моїм прагненням наперед, як і раніше, лишається утримати 6-ту армію в її фортеці і створити передумови для визволення. Разом з тим необхідно уникнути нового «котла» в зв’язку з відступом союзних військ, або відходом наших слабких сил, чи в результаті створеної на окремих ділянках великої переваги противника. Окрім того, необхідно шляхом рухливого ведення бойових дій в окремих місцях вирвати у росіян ініціативу і знову забезпечити перевагу німецького керівництва».

У світлі цих завдань велика роль відводилась розвідці, і тому Хейніша не здивувало, коли обергрупенфюрер Кальтенбруннер повідомив про його нове призначення до центру підготовки і закиду агентів «Цепеліна» у глибокі тили Радянського Союзу, зокрема на Кавказ. Сюди він прибув лише для того, щоб залагодити необхідні справи і передати очолювану ним групу своєму наступнику. І ще у нього викликала задоволення думка, що до берлінського-підготовчого центру «Цепеліна» він з’явиться не з порожніми руками, а з добрим особистим багажем — досьє на чотирьох вишколених агентів, яких залишає в тилу росіян. Хто вони і що вони, під якими личинами діятимуть, явки і паролі знатиме лише він, і більше ніхто. Він ретельно готував їх разом з Кеслером, а слідчий, можна сказати, вчасно зник. Звістку про його загибель Хейніш зустрів з спокійною байдужістю: смерть Кеслера його цілком влаштовувала. І зараз, походжаючи у задумі по кабінету, він раз у раз втішно позирав на сейф, де зберігалася його віднині особиста власність — дані про кількох агентів.

Крістіна теж думала про сейф. Це не було випадковим збігом, що думки їх обох поверталися до таємниць, які ховав у собі броньований ящик. Оберштурмбанфюрер знав, що там, а шарфюрер прагнула про це дізнатися. З прикрістю згадувала слова Віллі Майєра, що до сейфа їм не добратися. Для цього вони й справді не мали ніякої можливості.

Заважав не хто інший, як сам Хейніш, який зайняв під свої службово-побутові потреби трикімнатний номер готелю: робочий кабінет, вітальня, спальна кімната. Він не покидав це приміщення вдень і вночі. А якщо кудись і відлучався, то неодмінно брав із собою Крістіну Бергер — їй здавалося, що просто як декоративний елемент.

Як же виконати завдання Центру? Як допомогти знешкодити небезпечних шпигунів і диверсантів, поки вони в тилу Червоної Армії не накоїли лиха? Які завдання на них покладено? Вбивство воєначальників? Висадження мостів у важкопрохідних гірських ущелинах? Організація підпільних націоналістичних кубел і впровадження терору над мирним населенням? Невідомо. І за цю невідомість хтось платитиме життям, поки інші люди викриють цю зміїну нечисть. Прикро! Якби ж дізнатися бодай про особисті прикмети «привидів» Хейніша. На допиті б самі все виклали…

Таємниця «привидів» поряд. Від Крістіни її відділяє лише сталева стінка.

— Ви закінчили? — запитав оберштурмбанфюрер.

— Одну мить, пане Хейніш, — заклопотано відповіла Крістіна.

Хейніш поправив на пальці свою гордість — есесівський перстень, привезений з Берліна. Він ще не прижився на пальці, совався, і верхня бляшка з стилізованим павуком чомусь весь час хилилася ліворуч, ховаючись у проміжок між пальцями. А цей перстень, імітація сановної оздоби прадавніх племінних вождів германської раси, був свого роду нагородою і надавав його власникові певної службової ваги. Далеко не кожен чин СС має на руці отаку суто нордичну оздобу! Проста річ, грубої ковки, а не міняється й на золото…

Він, уже за звичкою, що виробилася у нього після одержання есесівського персня, поглянув і на тонкі пальчики шарфюрера, мов виточені з підрожевленого перламутру. І раптом помітив — чому не раніше? — на пальчику лівої руки тонку обручку, що сяяла щирим золотом. На брунатному камені теж проглядався якийсь візерунок. Йому здалося, що цю обручку він уже колись бачив, навіть тримав у руках. Та цього не може бути — фрейлейн він знає лише якихось півроку і досі не бачив у неї ніяких жіночих оздоб взагалі. Чорна уніформа — ось її єдина оздоба, яку, до речі, він сам їй видав.

— О, фрейлейн! — люб’язно мовив він. — Я бачу, ви почали себе прикрашати! Це щось у вас нове…

— Про що ви, пане оберштурмбанфюрер? — здивовано звела брови Крістіна.

— У вас на руці перстень!

— То й що? — засмутилась Крістіна.

— Звідки він у вас? — Додав значуще: — Захоплені у ворога цінності належать рейхові…

— А, ви про це!.. Нічого такого, що підлягало б покаранню, пане Хейніш, — на її вустах майнув гіркий усміх.

— І все ж прошу відповісти. Вважайте це моєю примхою.

Крістіна відповіла тихо, соромливо:

— Це єдине, що мені лишилося у спадщину на згадку про Адольфа.

— Про якого? Адольфа Шеєра?

— Про нього.

— Поясніть, будь ласка. Я вас не зовсім розумію. Про яку спадщину ви кажете?

— Цю обручку Адольф одягнув мені за кілька хвилин перед тим, як сісти на літак… Сказав, що так робили його предки. Що він мав на увазі, не знаю. Думала, запитаю, коли повернеться. А він не повернувся… Ніби передчував, що то була наша остання, прощальна зустріч…

— Цікаво! — Хейніш помітно зосередився. — Дозволите глянути?

— Вам? Із задоволенням, пане оберштурмбанфюрер!

Крістіна легким порухом зняла перстень і простягла його Хейнішу. Він узяв обручку, задумливо зважив на долоні, підійшов до вікна, до сонячного світла, уважно оглянув з усіх боків і якось по-новому позирнув на фрейлейн Крістіну Бергер.

— Це не просто жіноча прикраса, — нарешті значимо проказав.

— А що?

— Не знаєте?

— Я ж вам щойно казала…

— Ах так, не встигли розпитати.

Він пильно глянув Крістіні в очі, де світилося жагуче запитання.

— Чи відоме вам значення… жесту Шеєра? — звівши брови, як на допиті, запитав Хейніш.

— Ви так питаєте… Я просто гублюся! — з тривогою обізвалась Крістіна.

— Це не просто перстень! — з грізним притиском вирік він.

— А що ж? — сполохалася розгублена фрейлейн.

І тоді Хейніш з умінням досвідченого майстра приголомшив її новиною: