Трикутний біс – із черевом вельможі, —Калаталом мені між очі брязка.Тримаючись за довгу шию бризки,Отрутою чортисько промінь маже,Аби мені – й останній цей проміжок,Щоб ані світла, ні струмка, ні бростки,А тільки плоть – німа, глуха і брезкла,Що Ти їй, Боже, – послугу ведмежу,Аби душа – ні даху, – ні родини. —Я – попіл, що лишився від ридання,Пожбурений на смітник пітьми – рептух,Що із-під тліну усвідомив раптом:Я
так поволі, як з-під кия, вчусь,Що ця моя ганьба – моя єдина честь.
XIII
Увесь цей морок, Боже, – ні, – не докір,А просто – в серці, – як підземний зсув.Бож Ти – фарватер, де мене несе,І Ти в мені – на всі лади, як – дека.Я весь румовище, де тільки пси й гадюки,Могила, на якій і хрест осів.І той струмок в мені, де небеса,Бісища – сміттям, – ще й регочуть дико.Цей світ – а з ним і я – лахміття купи,Де сатани, – із присвистом, – екіпа.Мій мозок, як в дірках порожня шанька,Я так… Мене – до тла – і порошинка,А я усе ще – маслаки питать,Хоч Ти мене, як ховраха, – пітон.
XIV
Я заблукав. Цей світ – чавунний килимНа груди, і я гину від ядухи.На мене біс-повія задом дихаПід вигуки визивні – й ікла скалить.Ще й біс-пила, а з ним і біс-акула, —О Господи, коли ця погань здохне!Мене валкують, аби я, невдаха,Їм на догоду, як фанти на – колір.Скрізь писки мишачі і пики вовчі,Я так усю абетку пекла вивчив,Що ці подоби – все нове і різне —Для мене – за незмінне і старезне, —Копита, пазурі і відра жовчі. —Мене – нема, є тільки Ти, – мій живчик.
XV
Із мене тягне зір – м’які цибулі скла,Біс-бегемот, що в лапах – важелі потопу.Бісище-хрящ, який – на шальках людську тупість,Мені у серце забива горющий клин.В цьому содомі я один, – безлистий клен, —В кайданах тіла – на бісівському етапі.За мною й піді мною – кишла – пекла типи,Їх – з черева, як з шапокляка, – біс-чаклун.Один бісище, – він – на мить – подобу плуга,Мені по спині і на плечах стрімко плига,І морок – вишкварками – попід ноги – трусок, —Бісища натесали з мене купи трісок,Я – жменька немощів, а Ти – ні пари з уст.Я гину, Господи, благаю – озовись!
XVI
Біс у мереживах – рожева колба-пеньНа коліщатах (присмерку форпости)Підкочує під душу дім розпусти.Ще інші двоє – лисками з купин(На голім тілі – глиняний жупан) —Мене у яму, там, де гниль і підступ(Крізь лійку плоті маю в пекло впасти, —Мій маратонський біг, що – скільки перепон!) —І знову я стою в черві – по пояс.Мене бісища – на шматки, як паюс,Аби я – геть від Тебе, – їм покірний,І душу, булочку, що тільки но – з пекарні. —О Боже, Ти, що наскрізь – суще і пусте,Рятуй
мене або – від себе відпусти.
XVII
Ти, Боже, так мене з усіх кінців помуляв, —За мить в Тобі – хай – пекла нескінченні тижні.До Тебе всі шляхи, та – віддалі – й сутужно, —А я й через рівчак – так тяжко, так помалу.О Боже мій, єдиний мій, помилуйОцю ганчірку тіла, яка ще – звитяжне.Я вже не відрізню, що – різне, що – тотожне, —Не біси – Ти в мені і по мені, як молот.Заради Тебе я себе ущент розтринькав,Щоб Ти в мені розлігся луками, і тронкаНутра, як – з-під води, – про цей новий набуток,А я, що доти, як соломою набитий,На з’явах поковзнувся – і забракло сил, —В Тобі ж бо від проваль – страшніші – небеса.
XVIII
Бісище риба-меч, який в мені – нудоту,Чортиська-пуголовки, біси – кінні й піші, —І кожному із них – я – наймиліша паша.Виделка-біс, – бородавки очей надуті, —Із мене – пеклові – за сумніви – податокПід щелепів, зубів і шерсти сизий пошум. —Тут ратиця – мене, там – клешні, як папушу. —О Ти, мій просвітку, о Боже, де Ти, де Ти,Бодай на мить спини оцей бісівський вир,Цю піну в мозку, що – як курячий навар,Цей присмерк, що – свідомість – язиком гіркавим!Чи Ти вже розігнув усесвіту підковуІ кожному, що – в думах – виразку, – сабур,Лиш я не додививсь, що Ти – в мені – собор?
XIX
В мені самому – присмерку діди.Прозору шкірку світу – надто вощіп.А дихати в Тобі – дедалі важче,Хоч я вже крізь загати духа йду.В залозах всесвіту набряк гіркий мигдаль,Та неба шийка – щораз далі й – вужча,А Ти, – ще недосяжніше і вище, —Чи Ти розгнівався, – і я Тебе – ніде?Занадто густо скрізь – бісівське мливо,Яке – на душу олов’яну млявість,Та ще й чортиська-щипавки – під пахви. —Мене обсіли біси, як ропухи,І я… Душа без Тебе засина,Як муха, що – на зиму – восени.
XX
З очей – кульбаби, – лопать ока – млин, —У серці – м’ясорубки, що й – залізо. —Мені в легенях, в м’язах біси лазять.За ніжки – світ, як курку, з-під заслон —Й мені на щоки – бісеня мале,Що в протязі повисло, як в галуззі.Пантера-чорт, на грудях – лійки-леза,Аби мені вся тяма прогнилаЙ душа в потойбік з м’ясом перевисла,Із мене крутить довге перевесло.На брамі мороку бісище-лемінґПильнує, щоб мене – назавжди – ломом,І я – ніколи – цей бісівський такеляж. —Та Ти – в мені, хоч я й сиджу серед калюж.
XXI
Прозорі нутрощі – бісище-просторіка —На вухо: «Він пожер тобі всю тяму,Коріння існування – тільки темінь,