Спокута

— Ідіот! Дивися, що ти наробив.

Він глянув у воду, потім знову на неї і лиш похитав головою, прикривши долонею рота. Цим жестом він брав на себе всю відповідальність, але в ту мить вона ненавиділа його за неадекватність реакції. Він ще раз подивився на фонтан і зітхнув. Йому раптом здалося, що вона збирається ступити назад, просто на вазу, і він показав на неї рукою, але нічого не сказав. Тоді почав розстібати сорочку. Вона одразу ж здогадалася, що він хоче зробити. Це нестерпно. Він прийшов у дім і зняв черевики й шкарпетки — гаразд, вона йому тепер покаже. Вона скинула босоніжки, розстебнула блузку, зняла її, розстебнула спідницю, вискочила з неї і рушила до фонтану. Він стояв, поклавши руки на пояс, і зачудовано дивився, як вона, в самій лиш нижній білизні, влазить у воду. Відмовитись від його допомоги, від будь-якої можливості примирення — ось йому кара. Неочікувано холоднюча вода, від якої в неї перехопило дух — ось йому кара. Затримавши подих, вона пірнула, а її волосся розпливлося віялом по поверхні води. Якщо вона потоне — отоді він буде покараний.

Коли вона через кілька секунд виринула з черепком у кожній руці, він збагнув, що не слід допомагати їй вибратися з води. Тендітна біла німфа, з якої вода стікала значно ефектніше, ніж із кремезного Тритона, обережно поклала черепки біля вази. Швидко одяглася, насилу просовуючи мокрі руки в шовкові рукави, заправила в спідницю незастебнуту блузку. Підняла босоніжки й засунула їх під пахву, черепки поклала в кишеню спідниці й узяла вазу. Рухи в неї були розлючені, вона уникала його погляду. Він не існував, він був ігнорований — і це теж була кара. Він мовчки стояв і дивився, як вона йде геть від нього, босоніж по траві, і бачив, як із її потемнілого, обважнілого волосся, що ритмічно колихалося, тече на блузку вода. Потім він обернувся й заглянув у фонтан — раптом там є ще один черепок, якого вона не помітила. Проте важко було щось розгледіти, бо збурена вода ще не заспокоїлася, немов ті хвильки й досі котив незримо присутній демон її розлюченості. Робі поклав долоню на поверхню води, наче хотів утихомирити її. Сесилія тим часом вже зникла в будинку.

III

Згідно з афішею, яка висіла у вестибюлі, прем’єра «Випробувань Арабелли» мала відбутися через день після першої репетиції. Однак автору-режисеру непросто було знайти вільний час для зосередженої роботи. Як і попереднього дня, труднощі полягали в тому, щоб зібрати всю трупу разом. Уночі непоступливий батько Арабелли, Джексон, насюсяв у ліжко, як це буває з неспокійними маленькими хлопчиками далеко від дому, і вимушений був, згідно із сучасною теорією, віднести простирадла й піжамку в пральню і самостійно випрати їх руками під наглядом Бетті, якій наказали не втручатися й бути безжальною. Хлопчику пояснили, що це не покарання, ідея полягала в тому, аби привчити його підсвідомість, що в майбутньому такі казуси тягтимуть за собою незручності й важку працю; проте він все одно відчував це як нагану, коли стояв біля величезного кам’яного корита, що сягало його грудей, а мильна піна повзла по його голих руках, промочуючи підкочені рукави сорочки; мокрі простирадла були важкими, як не знати що, і всеохопне почуття відчаю паралізувало його волю. Брайоні регулярно бігала вниз перевірити, як ідуть справи. Їй заборонили допомагати, а Джексон, ясна річ, ніколи в житті нічого не прав. Два рази намилити, без кінця полоскати, довго моцуватися з качальнею, крутячи її двома руками, а потім ще п’ятнадцять хвилин на кухні, поки він тремтячими руками впорався з бутербродом і склянкою води — все це забрало дві години часу, відведеного для репетицій.

Бетті сказала Гардмену, коли той з ранкової спеки зайшов на кухню випити свою гальбу пива, що з неї цілком достатньо того, що вона в таку погоду має готувати на обід якусь особливу печеню, і вона особисто вважає, що хлопця покарали надто жорстоко, і вона краще б вліпила йому кілька гарячих по задниці, а простирадла перепрала сама. Брайоні була з нею цілком згодна, бо ранок вже майже пропав. А коли мама зійшла вниз і сама пересвідчилася, що завдання виконано, всі учасники, звичайно ж, відчули полегшення, а місіс Толліс — ще й якусь підсвідому вину, тому коли Джексон несміливо запитав, чи не дозволять йому тепер поплавати в басейні, і щоби брат теж з ним пішов, він негайно дістав такий дозвіл, а від протестів Брайоні благодушно відмахнулися, наче це вона винувата в усіх прикрощах, що спіткали беззахисного малюка. Отож, було плавання, а потім чекав другий сніданок.

Репетиції продовжувалися й без Джексона, але біда полягала в тому, що неможливо було відшліфувати важливу першу сцену, від’їзд Арабелли, а П’єро надто переживав за долю брата десь там у надрах будинку, щоб перейматися роллю підлого графа-іноземця; все, що сталося з Джексоном, могло чекати також і П’єро. Він часто бігав до вбиральні в кінець коридора.

Коли Брайоні повернулася з чергового візиту до пральні, він запитав:

— Його вже відшльопали?

— Ще ні.

Як і його брат, П’єро здатен був позбавити свій текст будь-якого смислу. Він просто проговорював монотонно всі слова одне за одним: «Гадаєш-ти-вирвешся-з-моїх-пазурів?» Усі слова на місці, все правильно…

— Це запитання, — переривала його Брайоні. — Хіба ж ти не бачиш? В кінці голос піднімається.

— Як це?

— Ось. Ти щойно сам показав. Починаєш низько, а закінчуєш високо. Це ж запитання.

Він натужно ковтнув, набрав у груди повітря й спробував ще раз — та сама монотонність, лиш на вищій ноті.

— В кінці. Голос піднімається в кінці!

Цього разу те саме монотонне бурмотіння, але з раптовою зміною регістру, виском на останньому складі.

Лола цього ранку прийшла в дитячу кімнату у вигляді дорослої особи, якою вона себе в душі вважала. На ній були плісировані фланелеві штани, роздуті на стегнах і розкльошені внизу, й кашеміровий светрик із короткими рукавами. Іншими ознаками зрілості були бархатка з невеличкими перлами, руді локони, зібрані на потилиці й стягнені яскраво-зеленою заколкою, три срібних браслети, що вільно крутилися на вкритому ластовинням зап’ясті, й те, що коли вона рухалася, в повітрі стояв запах трояндової води. Її поблажливість, хоч яка стримана, була від того ще виразнішою. Вона холоднокровно реагувала на вказівки Брайоні, промовляла свої репліки, які, схоже, вивчила за ніч, з достатньою виразністю і лагідно підбадьорювала молодшого брата, ніяким чином не зазіхаючи на авторитет режисера. Це виглядало так, наче Сесилія чи навіть їхня мама погодилася побути трохи з малечею, взявши для цього якусь роль у п’єсі, ніяким чином не показуючи, що їй нудно. Чого справді бракувало — це будь-яких проявів щирого дитячого ентузіазму. Коли Брайоні попереднього вечора показала родичам касову будку і ящичок для грошей, то близнюки мало не побилися за те, хто буде касиром, а Лола лиш склала руки на грудях і обмежилася кількома церемонними, дорослими компліментами з вимушеною усмішкою, яка була надто невиразна, щоб помітити в ній якусь іронію.

— Як гарно. Яка ти молодчина, Брайоні, що про все подумала. Невже ти справді зробила це сама?

Брайоні мала підозру, що за бездоганними манерами старшої кузини криються руївничі наміри. Можливо, Лола була впевнена, що близнюки чудово впораються з тим, аби цілком ненавмисне провалити спектакль, їй же достатньо стояти осторонь і спостерігати.

Ці бездоказові підозри, арешт Джексона в пральні, препогана дикція П’єро і жахлива ранкова спека гнітили Брайоні. А ще її розсердило, коли вона помітила, що Денні Гардмен спостерігає за ними, стоячи у дверях. Довелося попросити його вийти. Вона не могла ані розгадати Лолиної відчуженості, ані домогтися від П’єро звичайних розмовних інтонацій. Тому яке ж вона відчула полегшення, коли несподівано опинилася в дитячій кімнаті одна. Лола сказала, що їй треба поправити зачіску, а її брат побіг кудись по коридору, чи то до вбиральні, чи ще далі.

Брайоні сіла на підлогу, сперлася спиною на одну з високих вбудованих лялькових шаф і стала обмахуватися рукописом своєї п’єси. В домі стояла повна тиша — не чути було ні голосів, ані кроків на сходах, не буркотіла вода в трубах; у відкритому вікні муха, що впіймалася між рамами, понехаяла свої спроби вирватися, а мелодійний спів птахів надворі розтанув у полуденній спеці. Вона простягла ноги рівненько перед собою, і її погляд зупинився на складках білої муслінової сукні і на знайомих, таких милих зморщечках шкіри на колінках. Їй треба було переодягтися сьогодні вранці. Вона подумала, що повинна взагалі більше дбати про свій вигляд, як Лола. Зовсім не звертати на нього уваги — це дитячість. Але яких же це вимагає зусиль. Тиша бриніла в її вухах, а зір був якимось викривленим — руки, складені на колінах, здавалися їй незвично великими і водночас далекими, наче дивишся на них із величезної відстані. Вона підняла одну руку, зігнула пальці й зачудувалася, як вже часом бувало раніше, що оця штука, ця машина для хапання, цей м’ясистий павук на кінці руки належить їй і повністю їй підвладний. Чи він, може, живе ще й якимось своїм маленьким життям? Вона зігнула палець, потім випростала його. Найбільшою таємницею була мить перед тим, як він ворухнеться, момент, який відділяє непорушність від руху, коли її намір здійснюється. Це нагадувало пірнання у хвилю. Якби тільки втриматися на гребені, подумала вона, то можна б розгадати таємницю самої себе, тієї частини себе, яка за все відповідає. Вона наблизила до лиця вказівний палець і уважно дивилася на нього, спонукаючи його ворухнутися. Той залишався непорушним, бо вона лише вдавала, не була зовсім серйозною, а ще тому, що бажання, аби він поворухнувся, чи намір поворушити ним — це не те саме, що й справді поворушити ним. І коли вона його нарешті зігнула, то дія немов почалася в самому пальці, а не в якійсь частині її мозку. Звідки він знав, коли йому рухатися, звідки вона знала, коли поворушити ним? Ніякої можливості впіймати цю мить. Усе зводиться до або-або. І немає ніяких швів, ніяких рубців, але вона знала, що під цією гладенькою, незайманою тканиною криється її справжнє «я» — може, це її душа? — яке вирішує припинити прикидання і дає остаточну команду.

Ці думки були для неї такими ж звичними й такими ж заспокійливими, як і акуратна форма її колінок, дуже схожих, але різних, їх симетричного, але оберненого вигляду. За першою думкою завжди йшла наступна, одна таємниця породжувала другу: чи всі інші й справді такі самі живі, як вона? Наприклад, чи її сестра щось насправді означає для себе, чи становить вона для себе таку саму цінність, як Брайоні? Чи бути Сесилією — це таке ж чудесне відчуття, як бути Брайоні? Чи у її сестри також є справжнє «я», сховане за хвилею, в яку треба пірнути, і чи присвячує вона час думкам про це, наблизивши до обличчя палець? А всі інші, включаючи і її батька, і Бетті, і Гардмена? Якщо відповідь звучить «так», тоді світ — людський світ — нестерпно складний: два мільярди голосів, і думки кожного прагнуть бути однаково важливими з усіма іншими, і вимоги до життя у всіх однаково нагальні, і кожен вважає себе унікальним — і ніхто таким не є. І можна потонути у власній малозначності. Але якщо відповідь звучить «ні», тоді Брайоні оточена машинами, достатньо розумними і приємними ззовні, але позбавленими таких яскравих і особистих внутрішніх почуттів, як у неї. Це було кепсько і сумно, але й неправдоподібно. Бо хоча це й ображало її почуття організованості, але вона знала, що, скоріш за все, всі інші мають такі ж думки, як вона. Вона знала це, але таке знання було якимось сухим; насправді вона не відчувала цього.

Репетиції також нівечили її почуття організованості. Той самодостатній світ, який вона викреслила чіткими й бездоганними лініями, спотворювався недбальством чужих розумів, чужих потреб; і сам час, так гарно поділений на папері на акти й сцени, навіть у цю мить неконтрольовано збігав. Джексон, мабуть, повернеться аж після обіду, Леон із приятелем приїдуть під вечір або навіть раніше, а вистава призначена на сьому. А ще й досі не було справжньої репетиції, а близнюки не вміють грати, навіть говорити не вміють, а Лола вкрала у Брайоні роль, яка по праву належиться їй, і нічого вже не можна зробити, і ще ця спека, несосвітенна спека. Дівчинка пригнічено зіщулилася й підвелася. Пилюкою з плінтуса вона вимазала руки і сукню ззаду. Глибоко замислившись, вона, поки йшла до вікна, витерла руки об передню частину сукні. Найпростішим способом справити враження на Леона було б написати для нього оповідання, самій вручити йому і прослідкувати, щоб він його прочитав. Гарно виписані літери назви, розмальована обкладинка, сторінки зшиті — в самому цьому слові відчувалася вся привабливість чіткої, лаконічної і контрольованої форми, від якої вона відмовилася, коли вирішила писати п’єсу. Оповідання було простим і недвозначним, і ніщо не могло стати на заваді між нею і її читачем — ніяких посередників із їхніми особистими амбіціями чи невмілістю, ніякого браку часу, ніяких обмежень можливостей. В оповіданні треба всього лиш захотіти, всього лиш написати це на папері — і вже маєш світ; у п’єсі доводиться задовольнятися тим, що є: коней немає, сільських вуличок немає, моря немає. Навіть завіси немає. Зараз було цілком ясно, що ця думка прийшла надто пізно: оповідання — це свого роду телепатія. Записуючи на папері різні значки, вона може пересилати думки й почуття зі своєї голови в голову читача. Це чарівний процес і такий звичний, що ніхто не завдає собі труду здивуватися. Прочитати речення і зрозуміти його — це одне й те саме; як і зі згинанням пальця, ніщо не стоїть між одним і другим. Немає проміжку, під час якого значки треба розгадувати. Бачиш слово «замок» — і ось він перед тобою, побачений здалеку, пізнім літом, оточений лісами, повітря синювате й спокійне, над кузнею куриться димок, а вимощена дорога крутиться й зникає в зеленій тіні…

Вона підійшла до одного з широко відчинених вікон кімнати й, мабуть, вже кілька секунд дивилася на те, що лежало перед очима, перш ніж усвідомила, на що вона дивиться. Ця сцена цілком би пасувала до середньовічного замку, принаймні здалеку. У декількох милях за володіннями Толлісів здіймалися Суррейські горби, вкриті безліччю могутніх дубів з густими кронами, зелень яких була пом’якшена молочним серпанком спеки. Трошки ближче — відкритий парк, що належав до маєтку, який виглядав сьогодні сухим і диким, розпеченим, наче савана, де нечисленні дерева кидали різкі короткі тіні, а на високій траві вже розповзалася левина пожовть середини літа. Ще ближче, вже за огорожею, були розарії, а зовсім вже недалеко — фонтан із Тритоном, і біля опорної стінки чаші фонтана стояла її сестра, а тут же перед нею — Робі Тернер. Було щось офіційне в тому, як він стояв, розставивши ноги, відкинувши назад голову. Пропозиція руки й серця. Брайоні не була б цим здивована. Вона й сама написала оповідання, в якому простий лісоруб рятує потопаючу принцесу і врешті-решт одружується з нею. Те, що вона бачить тут, прекрасно з цим узгоджується. Робі Тернер, єдиний син простої прибиральниці й невідомого батька, Робі, шкільну й університетську освіту якого оплачував батько Брайоні і який хотів раніше бути дизайнером ландшафтів, а тепер хоче вивчати медицину, відважився просити руки Сесилії. Це абсолютно зрозуміло. Такі стрибки через умовності й були суттю повсякденних романів.