Сповідь відьом. Тінь ночі

– Ти не можеш сподіватись від мене безпристрасності, коли знайомиш з людьми, яких я вивчала все своє доросле життя. Особливо, якщо зважити на те, якими відчайдушними та нерозсудливими здатні бути твої друзі, – зауважила я. – Томас Гарріот є одним із найвидатніших астрономів своєї доби. Твій приятель Генрі Персі – алхімік.

П’єр, добре знаючись на жіночій психології, відчув, що я ось-ось зірвуся, і швиденько кинув моєму чоловікові чорні бриджі, щоб він не зостався голоногим у ту мить, коли вибухне мій гнів.

– І Волтер із Томом теж алхіміки, – сказав Метью, почухавши підборіддя й проігнорувавши кинуту йому одіж. – Кіт також бавиться цим, але без особливого успіху. Спробуй не зациклюватися на тому, що ти про них знаєш, бо, скоріш за все, ці відомості все одно хибні. І будь обережніша зі своїми сучасними історичними ярликами. – Із цими словами він нарешті взяв свої бриджі і вдягнувся. – Вільям замислює «Школу ночі» на зло Кіту, але це станеться лише через кілька років.

– Мені байдуже, що робив, робить чи робитиме Вільям Шекспір, якщо в цю мить він не сидить у великій залі з графом Нортумберлендським! – відказала я, сповзаючи з високого ліжка.

– Звісно, що Віллі там немає, – відмахнувся Метью. – Волтеру не до вподоби його демонстративний стиль поведінки, а Кіт вважає його шахраєм та крадієм.

– Можеш вважати, ніби ти мене трохи заспокоїв. А що ти збираєшся їм сказати про мене? Марлоу здогадується, що ми дещо приховуємо.

Метью поглянув на мене своїми сіро-блакитними очима.

– Про тебе? Скоріш за все, правду. – П’єр подав йому камзол – чорний, із вишуканою вишивкою – і втупився у точку над моїм плечем, як і личить зразковому слузі. – Скажу, що ти – подорожуєш у часі і що ти – відьма з Нового Світу.

– Правду, – мляво повторила я. П’єр чув кожне мовлене нами слово, але й виду не подавав, а Метью не зважав на нього, наче його й не було поруч із нами. «Цікаво, скільки часу знадобиться мені, щоб привчитися так само його не помічати?» – подумала я.

– А чом би й ні? Том занотує все, що ти скажеш, і порівняє ці записи зі своїми нотатками про алгонкінську мову. А крім нього, ніхто на тебе особливо не зважатиме, – сказав Метью, явно думаючи не стільки про потенційну реакцію своїх друзів, скільки про власну одежу.

Повернулася Франсуаза з двома теплокровними молодими дівчатами, які несли оберемки чистого вбрання. Вона показала на мій пеньюар, і я пірнула під балдахін, щоб роздягтися. Відчуваючи велику вдячність до роздягалень спортзалів, які значною мірою позбавили мене сором’язливості під час перевдягання перед незнайомими мені людьми, я натягнула лляну білизну на стегна та плечі.

– Кіт зважатиме. Він шукає причини відчувати до мене неприязнь, і в результаті отримає їх аж декілька.

– Із ним не буде жодної проблеми, – упевнено мовив Метью.

«Марлоу – твій друг чи твоя маріонетка?» – подумала я, просовуючи голову крізь тканину, коли раптом почула, як Франсуаза перелякано охнула й пробурмотіла:

– О Господи милосердний!

Я заціпеніла. То Франсуаза побачила на моїй спині шрам, що тягнувся через увесь поперек, а також зірку поміж моїх лопаток.

– Я сама вдягну мадам, – холодно сказала Франсуаза дівчатам-служницям. – Покладіть одежу й повертайтеся до своєї роботи.

Дівчата легенько вклонилися й вийшли, не виявивши особливої цікавості. Вони не побачили тавра на моїй спині. Коли вони пішли, ми всі заговорили одночасно, і Франсуазине перелякане «Хто ж це зробив?» спотикнулося об «Ніхто не має цього знати», мовлене Метью, і переплелося з моїм, сказаним трохи винуватим тоном «Та це просто шрам».

– Хтось затаврував вас емблемою родини де Клермон, не вгамовувалася Франсуаза, хитаючи головою. – Таку емблему використовує мілорд.

– Ми порушили угоду. – Я придушила нудоту, яка заворушилася в моєму шлунку від спогаду про ту ніч, коли інша відьма затаврувала мене як зрадницю. – То була помста Конгрегації.

– Так ось чому ви обоє тут, – пирхнула Франсуаза. – Ота угода від самого початку була ідіотською витівкою. Філіпу де Клермону не слід було приєднуватися до неї.

– Але ж вона убезпечувала нас від людських істот, – заперечила я.

Я не відчувала якихось теплих почуттів до цієї угоди або ж до Конгрегації з її дев’ятьма представниками, але неможливо було заперечити той факт, що вона ефективно сприяла тому, що потойбічним істотам тривалий час вдавалося уникати непотрібної уваги з боку звичайних людей. Давні угоди між демонами, відьмами та вампірами забороняли їхнє втручання в політику та релігію, а також особисті інтимні альянси між представниками цих трьох видів. Відьми й відьмаки мали триматися свого кола, і це стосувалося також вампірів та демонів. Їм заборонялося кохатися та одружуватися поміж собою.

– Убезпечувала? Не думайте, що ви тут у безпеці, мадам. Жоден із нас не є у безпеці. Англійці – народ забобонний, схильний бачити привидів поблизу кожної церкви і відьом біля кожного казана. Конгрегація – це єдине, що відділяє нас від повного знищення. Ви вчинили мудро, шукаючи притулку саме тут. Давайте вдягайтеся, бо ви мусите приєднатися до решти гостей.

Франсуаза допомогла мені вибратися з пеньюара, а тоді подала мокрий рушник і тарілку з пастоподібною речовиною, що пахла розмарином та апельсинами. Мені було дивно, що зі мною поводяться як з дитиною, але я знала, що людей рангу Метью було прийнято купати, вдягати й годувати наче ляльок. П’єр подав Метью щось занадто темне як для вина.

– Значить, вона не лише відьма, а й fileuse de temps? – тихо спитала Франсуаза у Метью.

Незнайомий вираз – «прядильниця часу» – викликав у моїй пам’яті спогади про оті різнокольорові ниті, за допомогою яких ми рухалися до оцього конкретного відрізка минулого.

– Так, – кивнув Метью, уважно дивлячись на мене і сьорбаючи з чашки.

– Але якщо вона прибула з іншого часу, це означає, що… – почала було Франсуаза, ошелешено вирячивши очі. Але через мить вираз її обличчя став задумливий. Напевне, вона помітила зміну в мові та поведінці Метью.

«Вона підозрює, що перед нею вже інший Метью», – стривожено подумала я.

– Нам достатньо знати, що вона перебуває під покровительством мілорда, – жорстко мовив П’єр, і в його голосі прозвучало неприховане застереження. Він подав Метью кинджал. – І неважливо, що це означає.

– Це означає, що я кохаю її, і вона мене також кохає, – сказав Метью, свердлячи поглядом свого слугу. – Що б я не говорив іншим, правда полягає саме в цьому. Зрозуміло?

– Так, – відповів П’єр, хоча тон його голосу свідчив зовсім протилежне.