Сповідь відьом

Але я ще не розібралася зі своїми видіннями, не кажучи про здатність керувати силою води та вітру. Я ще не мала уявлення про потенціал, що крився в моїй крові. А ставши вампіром, я вже ніколи не розкрию загадку манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два».

— Я пообіцяла йому, — мовила Марта хрипким голосом. — Діана мусить лишитися такою, якою є, — відьмою.

Ізабо хижою посмішкою оголила зуби і ствердно кивнула.

— Ви, напевне, пообіцяли йому також, що не скажете мені, що трапилося в Оксфорді?

Мати Метью кинула на мене довгий допитливий погляд.

— От сама й спитаєш Метью, коли він повернеться. Я про це нічого тобі не говоритиму.

Але я мала багато інших питань, питань, які заклопотаний Метью може визнати недоречними.

— А поясніть мені, чому це так важливо, що до лабораторії намагалися вдертися істоти, а не звичайні люди?

Запала тиша, й Ізабо з цікавістю роздивлялася мене. Нарешті вона відповіла:

— Розумна дівчинка. Зрештою, я не обіцяла Метью, що мовчатиму стосовно правил поведінки. — І вона схвально поглянула на мене. — Серед створінь така поведінка є неприйнятною. Сподіваймося, що то був якийсь нерозважливий демон, що не вповні розумів, на що він іде. І Метью може вибачити таку поведінку.

— Він завжди пробачав демонам, — загадково мовила Марта.

— А що, як то був не демон?

— Якщо то був вампір, то це жахлива образа. Ми створіння територіальні. Вампір не перетинає межі домівки чи території іншого вампіра без дозволу.

— А Метью зможе пробачити таку образу? — Пригадавши, з якою силою Метью гепнув дверима «рейндж-ровера», я подумала, що відповідь на це запитання буде негативною.

— Можливо, — відповіла Ізабо з сумнівом у голосі. — Бо грабіжники нічого не забрали і нічого не пошкодили. Але, скоріш за все, Метью вимагатиме компенсації та покарання.

І знову мене різко вкинули в Середньовіччя, коли дотримання кодексу честі та збереження репутації стояли на першому місці.

— А якщо, то були відьма чи відьмак? — тихо спитала я.

Мати Метью відвернулася від мене.

— Для представників відьмацького племені це було б актом агресії. І тут не допоможе жодне вибачення і жодна компенсація.

Сигнал тривоги зазвучав.

Я відкинула ковдру і рвучко опустила ноги на долівку.

— Вторгнення вчинили, щоб спровокувати Метью. Він поїхав до Оксфорда, сподіваючись укласти угоду з Ноксом, яка ґрунтувалася б на взаємній довірі. Ми маємо попередити його.

Ізабо рішуче зупинила мене, поклавши одну руку мені на коліна, а другу на плече.

— Він вже знає про це, Діано.

Я швидко проаналізувала щойно почуту інформацію.

— Ось чому він і не взяв мене до Оксфорда? Отже, небезпека загрожує саме йому?

— Звісно, що загрожує, — різко відказала Ізабо. — Але він зробить все, що зможе, щоб покласти край цій ситуації. — З цими словами вона розвернула мене, поклала мої ноги назад на ліжко і щільно вкрила мене ковдрою.

— Я маю бути там, — запротестувала я.

— Ти йому тільки заважатимеш. Тому ти залишишся тут, як він тобі наказав.

— А я що — більше не маю права слова? — спитала я уже в сотий раз після того, як приїхала до «Семи веж».

— Ні, — в унісон відказали обидві жінки.

— Ти і справді ще багато чого не знаєш про вампірів, — знову нагадала мені Ізабо, але цього разу в її голосі прозвучала нотка жалю.

Так, мені ще багато доведеться дізнатися про вампірів.

Але ж хто мене навчатиме? І коли?

Розділ 24

«З далекої далечини я напустила на землю чорну хмару. Вона поглинула землю і вкрила мою душу, коли до неї увійшли моря, що застоялися і засмерділися від вигляду пекла та під тінню смерті. Мене охопив вихор», — прочитала я в примірнику «Аврори» з бібліотеки Метью.

Повернувшись до комп’ютера, я зробила нотатки стосовно образів, до яких вдався невідомий автор манускрипту, щоб описати nigredo — один із небезпечних кроків алхімічної трансформації. На цій стадії процесу сполучення таких речовин, як ртуть та свинець утворювалися випари, що загрожували життю алхіміка. Тому одна з химер, зображених художницею Бурго Ле Нуар, міцно затиснула свого носа, щоб уникнути «чорної хмари», про яку йшлося в тексті.

— Вдягайся для верхової їзди.

Я відірвала погляд від сторінок манускрипту і підняла голову.

— Я пообіцяла Метью, що братиму тебе на прогулянки. Він сказав, що це не дасть тобі захворіти, — пояснила Ізабо.

— Не треба, Ізабо. Несподіваний приїзд Доменіко та відьмовода суттєво послабили присутність адреналіну в моєму організмі — якщо тебе непокоїть саме це.

— Напевне, Метью розповідав тобі, яким привабливим для вампіра є запах паніки.

— Це розповів мені Маркус, — виправила я її. — Він навіть розказав, яка на смак паніка. А що вона нагадує своїм запахом?

Ізабо знизала плечима.

— Та нічого особливого вона не нагадує. Запах як запах. Можливо, дещо екзотичніший… ну, може, трохи нагадує мускус. Мене він ніколи особливо не приваблював. Я волію вбивати під час полювання. Але кожному — своє.

— Останніми днями у мене не було нападів паніки. Тому немає потреби брати мене на верхову прогулянку, — сказала я і повернулася до комп’ютера.

— А чому ти гадаєш, що твої напади паніки минулися? — спитала Ізабо.

— Якщо чесно, то не знаю, — відповіла я, поглянувши на неї, і зітхнула.

— А ці напади — вони у тебе давно?

— З семи років.

— А що сталося тоді?

— У Нігерії вбили моїх батьків, — коротко відповіла я.

— Ти отримала фото — і через це Метью вирішив привезти тебе до «Семи веж».

Коли я ствердно кивнула, рот Ізабо вирівнявся в уже звичну мені сувору лінію.

— От свинота.

Можна було вжити потужніший вираз, але тепер слово «свинота» дуже влучно описало тих, хто це зробив. А якщо Доменіко Мікеле належав до групи істот, що прислали мені те фото, то «свинота» була вельми точною категорією.

— Паніка, не паніка, — швидко кинула Ізабо, — але ми поїдемо на прогулянку, як і наказував Метью.

Я вимкнула комп’ютер і пішла нагору перевдягнутися. Дякуючи Марті, мій прогулянковий одяг висів акуратно складений у ванні, але чоботи, жилетка та шолом залишилися в конюшні. Я заповзла у чорні бриджі, вдягнула водолазку, начепила мокасини на теплі шкарпетки і пішла униз, щоб зустрітися там із матір’ю Метью.

— Я тут, — гукнула вона. Я пішла до маленької кімнати, пофарбованої в теракотовий колір і оздобленої старими тарелями і рогами тварин; тут стояв і старовинний буфет, достатньо великий, щоби вмістити тарілок, чашок та глечиків на цілий постоялий двір. Ізабо поглянула поверх газети «Ле монд» і пильно обдивилася мене з ніг до голови.