Сповідь відьом
Шрифт:
— Я не хочу спати, — відповіла я. Голос я мала впертої дитини. Я розплющила очі. Привиди скупчувалися ближче до мерехтіння, що проглядалося в темряві праворуч.
Там сиділа моя мати, спершись об вологу стіну темниці з розпростертими руками. Я мало-помалу рушила до неї, боячись, що вона зникне. Мати привітно всміхнулася, і в її темних очах заблищали непролиті сльози. А її примарні руки й пальці проступали в темряві то тут, то там. Нарешті я підійшла до її тіла, такого знайомого, і пригорнулася до неї.
«Розповісти тобі історію?»
— Я згадувала твої руки, коли Сату творила свою магію.
Вона розсміялася,
«Ти поводилася дуже хоробро».
— Я так втомилася, — зітхнула я.
«Тоді саме час розповісти твою історію. Жила-була маленька відьмочка на ім’я Діана. Коли вона була дуже маленькою, її казкова хрещена мати оповила її невидимими стрічками всіх кольорів райдуги».
Я пригадала цю казку з дитинства. Тоді я носила пурпурово-рожеву піжаму з зірками, а моє волосся було забране в дві довгі коси, що зміїлися по моїй спині. Хвилі спогадів заповнили кімнати моєї свідомості, що залишалися порожніми від тоді, як померли мої батьки.
— А навіщо казкова хрещена мати оповила її стрічками? — спитала я своїм дитячим голосом.
«Тому що Діані подобалося займатися магією, і це у неї виходило дуже добре. Але її хрещена мати знала, що інші відьми заздритимуть її здібностям. „Коли ти будеш готова, — пояснила їй казкова хрещена мати, — ти скинеш ці стрічки легким порухом. А доти ти не зможеш ні літати, ні займатися магією“».
— Це несправедливо, — запротестувала я, бо семилітнім дітям подобається протестувати. — Покарай інших відьом, а не мене.
«Світ несправедливий, еге ж?»— спитала мене мати.
Я похмуро похитала головою.
«Хоч як Діана не старалася, вона не могла струсити з себе ті стрічки. А з часом зовсім про них забула. І забула про свою магію».
— Я ніколи не забувала про свою магію, — заперечила я.
Моя мати нахмурилася.
«Але ж ти забула, — тихо прошепотіла вона. І продовжила свою розповідь: — Якось через багато-багато років Діана зустріла гарного принца, що жив у сутінках між заходом сонця та сходом місяця».
Це була моя улюблена частина казки. Мене заполонили спогади інших ночей. Інколи я розпитувала, як його звуть, інколи заявляла, що мене не цікавить якийсь там бовдур-принц. Та більш за все мене цікавило, чому це комусь знадобилася відьма, яка нічого не вміє — ні літати, ні творити магію.
«Принц кохав Діану, хоча вона, здавалося, не вміла літати. Він бачив стрічки, що її оповивали, хоча більше ніхто їх не бачив. Йому стало цікаво, навіщо вони, і що буде, коли відьма їх скине. Але принц був надто вихованим, щоб розпитувати — а раптом відьма засоромиться і навіть образиться?»
Я кивнула своєю семирічною головою, вражена здатністю принца до співчуття, і моя голова дорослої Діани теж кивнула, торкнувшись холодної кам’яної стіни.
«Але принцу дуже хотілося знати, чому відьма не хоче літати, навіть якщо може. А потім, — продовжила мати, пригладжуючи мені волосся, — у місті з’явилися троє відьом, і у них виникла підозра, що Діана — сильніша за них. І тому вони викрали її і занесли до похмурого замку. Та хоч як вони не старалися — смикали, рвали, але стрічки не піддавалися. Тому вони замкнули відьму в підвалі, сподіваючись, що вона так налякається, що зніме їх сама».
— А Діана була сама-самісінька?
«Сама-самісінька», — підтвердила мати.
— Щось мені не подобається ця історія, — поскаржилася я.
«Тоді, може, поспиш?»
Я натягнула на себе стьобану строкату ковдру, яку купила Сара в універмазі в Сіракузах перед моїм приїздом, і вляглася на долівку темниці.
Мати поправила на мені ковдру.
— Мамо?
— Так, Діано?
— Я зробила те, що ти мені сказала. Я не видала своїх секретів — нікому.
— Знаю, як важко це було.
— А ти маєш якісь таємниці? — спитала я, і в моїй уяві чомусь постала така картина: я — олениця, що тікає через поле, а мати мене наздоганяє.
— Аякже, — сказала вона і клацнула пальцями. Я злетіла в повітря і миттєво опинилася у неї в руках.
— Назви мені хоч одну із них.
— Назву, аякже. — Її рот опинився так близько біля мого вуха, що воно злегка засвербіло. — Ти. Моя найбільша таємниця — це ти.
— Але ж я тут! — Я верескнула і, вирвавшись із материних рук, побігла до яблуні. — Як я можу бути таємницею, коли я тут, з тобою?!
Мати притиснула палець до рота і всміхнулася.
— Це ж магія.
Розділ 30
— Де вона?! — гаркнув Метью, хряснувши об стіл ключами від «рейндж-ровера».
— Ми неодмінно знайдемо її, Метью, — відповіла Ізабо. Заради сина вона намагалася бути спокійною, але минуло вже понад десять годин після того, як вони знайшли огризок яблука біля ділянки з рутою в саду. І відтоді удвох методично прочісували все довкола, всю територію, яку Метью поділив на мапі на вузенькі сегменти.
Збившись із ніг у пошуках, вони не знайшли жодної ознаки присутності Діани і не змогли натрапити на її слід. Вона наче крізь землю провалилася.
— Напевно, її викрала якась відьма, бо ніхто інший не зміг би, — виснував Метью, пригладивши рукою волосся. — Я ж казав їй, що вона у безпеці допоки не виходитиме з шато.
Його мати внутрішньо напружилася. Те, що Діану вкрали відьми, її не здивувало.
Метью давав накази, як генерал на полі битви.
— Вирушаймо на пошуки. Я поїду до округу Бріуд. А ти, Ізабо, проїдеш через Обюсон до провінції Лімузин. Марто, залишайся тут, на випадок, якщо Діана повернеться сама або хтось повідомить телефоном якісь новини.
Та Ізабо знала, що телефонних дзвінків не буде. Якби Діана мала доступ до телефону, то давно вже подзвонила б. І хоча Метью волів застосувати бойову стратегію — прорубуватися крізь перешкоди, — це не завжди було найліпшим варіантом.
— Нам слід почекати, Метью.
— Почекати? — визвірився він. — На що чекати?
— Не що, а кого. На Болдвіна. Він був у Лондоні, виїхав звідти годину тому.
— Ізабо, як ти могла йому про це розповісти? — Метью знав із власного досвіду, що його старший брат може все зіпсувати. Це йому вдавалося найкраще. Руйнація була його хобі. Багато років він займався нею фізично, психологічно та фінансово, бо колись відкрив для себе, що руйнувати людські засоби для існування — це так само захопливо, як, скажімо, зрівняти з землею село.