Сповідь відьом

— Легше кому? — знову перебила я.

— Тобі, — відповів Метью. — Зараз тобі боляче. Тому ти краще висипатимешся, коли спатимеш сама.

«Мені зовсім не буде сну, коли він буде в ліжку поруч зі мною». Не бажаючи засмучувати Метью відмовою, я поклала руки йому на груди, намагаючись відволікти від проблеми хто й де спатиме.

— Поцілуй мене.

Його рот був розтулився, щоб сказати «ні», але очі сказали «так». Я притиснулася до нього усім тілом, і Метью відповів мені поцілунком — солодким та ніжним.

— Я вже подумав, що ти зникла назавжди, — пробурмотів він, прихилившись лобом до моєї голови, коли ми виснажилися поцілунками. — А тепер, після того, що з тобою вчинила Сату, я боюся, що ти впадеш і розіб’єшся на друзки. Якби з тобою щось сталося, я б збожеволів.

Мій запах огорнув Метью, і він трохи розслабився. Коли ж він провів долонею по моїх стегнах, то розслабився ще більше. Мої стегна були відносно неушкодженими, і тому його дотик заспокоював і збуджував одночасно. Після жаху, пережитого в замку Ля П’єр, моя жага до Метью лише посилилася.

— Ти відчуваєш? — спитала я, взявши його за руку і притиснувши її посеред моїх грудей.

— Відчуваю що? — здивовано спитав Метью.

Не впевнена в тому, що моєму вампіру вистачить його надприродних здібностей, я зосередилася на тому ланцюгу, що розкрутився в мені після нашого першого поцілунку. Я уявно доторкнулася до нього пальцем, і він тихенько й рівномірно забринів.

Метью здивовано охнув.

— О, я щось чую! А що це? — Він нахилився і притиснув вухо до моїх грудей.

— Це — ти в мені, — відповіла я. — Ти опустив мене на землю і прикріпив до неї кітвою на довгому сріблястому ланцюгу. Мабуть, саме тому я така впевнена в тобі. — Мій голос стишився до шепоту. — Якщо я тебе відчуватиму — тобто матиму оцей зв’язок із тобою — стерплю все, що скаже мені чи зробить зі мною Сату.

— Такий самий звук чується у твоїй крові, коли ти подумки розмовляєш із Ракасою і коли ти виклик'aла відьмовій. Тепер, коли я знаю, до чого прислух'aтися, мені чутно.

Якось Ізабо сказала, що чує, як співає моя відьмина кров. Я спробувала підсилити музику сріблястого ланцюга, щоб її коливання поширилися на все моє тіло.

Метью підвів голову і захоплено всміхнувся мені.

— Як дивовижно!

Гудіння ланцюга посилилося, і я втратила контроль за енергією, що в мені пульсувала. Наді мною вибухнув сонм зірок і промчав кімнатою.

— Ой! — Раптом мені нестерпно закололо в спину: то її свердлили десятки очей-привидів. Та будинок рвучко грюкнув дверима перед зацікавленими поглядами моїх предків, що зібралися подивитися на цей зірковий феєрверк, наче на День незалежності.

— Це ти зробила? — ошелешено витріщився Метью на зачинені двері.

— Ні, — чесно призналася я. — Іскри — то моє. А дверима грюкнув будинок. Він має пунктик стосовно забезпечення інтимності та особистого життя.

— От і добре, — пробурмотів Метью, обнімаючи мене за стегна і цілуючи так палко, що привиди потойбіч дверей знервовано завовтузилися і загомоніли.

Феєрверк ущух і перетворився на потік аквамаринового світла над комодом.

— Я кохаю тебе, Метью де Клермон, — заявила я за першої ж нагоди.

— Я теж кохаю тебе, Діано Бішоп, — відповів Метью офіційним тоном. — Але, напевне, твоя тітка з Емілі замерзають. Покажи мені решту будинку, щоб вони змогли повернутися всередину.

Ми повільно пройшлися іншими кімнатами на другому поверсі. Майже всі вони були зараз нежилі, заставлені різними різнощами, придбаними Емілі на приватних розпродажах, та лахміттям, яке не наважувалася викинути Сара через побоювання, що колись воно стане у пригоді.

Метью допоміг мені зійти сходами до мансардової спальні. Тут пройшли мої дитинство і юність. На стінах і досі висіли фотографії відомих музикантів і виднілися насичені пурпурові та зелені розводи — то я підлітком вправлялася у добиранні кольорів.

Внизу ми оглянули великі кімнати для приймання гостей — вітальню з одного боку від парадного входу, а також кабінет та невеличкий зал напроти. Крізь їдальню, якою користувалися рідко, ми пройшли до центру будинку: до сімейної кімнати, достатньо великої, щоб слугувати бенкетним залом чи конференц-холом. За нею розташовувалася кухня.

— Схоже, Емілі знову взялася за в’язання гачком, — мовила я, беручи в руки недороблене покривало з візерунком у вигляді кошика з квітами. — А Сара повернулася до своєї старої звички.

— А вона курить? — спитав Метью, втягуючи носом повітря.

— Коли нервує. Ем виганяє її курити надвір, але запах однаково чути. Він тобі дуже заважає? — спитала я Метью, добре знаючи, наскільки чутливий він до запахів.

— Господи, Діано, колись я смердів іще гірше, — заспокоїв мене він.

У схожій на печеру кухні збереглися цегляні печі та величезний камін, до якого можна було увійти, навіть не згинаючись. Було там і сучасне приладдя, і стара кам’яна долівка, яка впродовж двох сторіч бачила впущені каструлі та сковорідки, мокрих собак та кішок, брудні черевики та інші, уже відьмацькі субстанції. Я провела Метью до сусідньої кімнати — то була така собі Сарина комора. Колись це була літня кухня, але згодом її з’єднали з будинком; тут і досі були підйомники для казанів для тушкування та рожни для смаження м’яса. Зі стелі звисали пучки трав, а в горищі-коморі містилися сухофрукти та банки з Сариними зіллями і мазями. Закінчивши огляд, ми повернулися до кухні.

— Ця кімната — така коричнева! — зауважила я, кілька разів клацнувши вимикачем лампочки на ґанку. То був традиційний сигнал Бішопів, що небезпеки немає і до будинку можна заходити. На кухні були коричневий холодильник, коричневі шафи, червоно-коричневі стіни, коричневий телефон з обертальним диском та засмальцьовані коричневі шпалери. — Її вже давно треба освіжити і пофарбувати в білий колір.

Метью злегка підняв голову і поглянув на чорний хід.

— Якщо хочеш зайнятися цим сама, то лютий — ідеальний час для такої роботи, — почувся з передпокою гортанний голос. З-за рогу вийшла Сара, вдягнена в джинси та простору фланелеву сорочку, зі скуйовдженим рудим волоссям і почервонілими від холоду щоками.

— Привіт, Саро, — сказала я і позадкувала до зливальниці.

— Привіт, Діано, — кинула Сара і витріщилася на синець у мене під оком. — А це, як я розумію, той самий вампір?

— Так, — відповіла я і пошкутильгала до неї ближче, щоб відрекомендувати їх одне одному. Пильний погляд Сари обмацав мою кісточку. — Саро, знайомся, це Метью де Клермон. Метью, це моя тітка Сара Бішоп.