Сповідь відьом

Розділ 6

Сірим ранком, таким типовим для ранньої осені, я більш за все хотіла загорнутися в кілька светрів і нікуди не виходити з помешкання.

Побіжний погляд на похмуру вогкість за вікном переконав мене не займатися сьогодні веслуванням. І я вирушила на пробіжку. Помахом руки я привіталася з охоронцем у сторожці, який спочатку кинув на мене спантеличений погляд, а потім підбадьорливо підняв угору великий палець.

Із кожним доторком кросівок до тротуару онімілість по краплі покидала моє тіло. Коли ж я добігла до гравійної стежини в університетському парку, моє дихання вже було глибоким; я відчула внутрішній спокій і готовність цілісінький день просидіти у бібліотеці — хоч яка б кількість нечисті там зібралася.

Коли я поверталася з пробіжки, сторож зупинив мене.

— Докторе Бішоп?

— Так?

— Вибачте, що минулої ночі я не пустив вашого приятеля, але такі вже у нашому коледжі правила. Наступного разу, коли ви очікуватимете гостей, попередьте нас заздалегідь, і ми направимо їх до вас.

Ясність думок, досягнута на пробіжці, миттєво розвіялась.

— Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала я з різкою ноткою в голосі.

— Жінка.

Я розчаровано опустила плечі.

— Така чемна й вихована! Мені завжди подобалися австралійки. Знаєте, вони такі щиросерді й приязні… Австралійці схожі на американців, але не такі… — Голос сторожа затремтів, і він замовк, але я збагнула, що він мав на увазі. Австралійці схожі на американців, але не такі настирливі й нахабні.

— Та ми намагалися зателефонували до вашого помешкання, — продовжив сторож.

Я нахмурилась. Річ у тім, що я сама вимикаю дзвінок телефону, бо Сара хибно вираховує різницю в часі між Медісоном та Оксфордом і завжди телефонує о дванадцятій ночі. Тепер мені все зрозуміло.

— Дякую. Надалі неодмінно повідомлятиму про своїх гостей заздалегідь, — пообіцяла я.

У помешканні я увімкнула у ванній світло і зиркнула в дзеркало: напруженість останніх двох днів таки далася взнаки, і темні кола під очима тепер «розквітли» і нагадували синці. Я оглянула передпліччя — чи немає там синців, та, на свій подив, нічого не знайшла, хоча вампір схопив мене за передпліччя дуже сильно.

Після душу я вдягла широкі штани та водолазку з закритим коміром. Насичений чорний колір одягу підкреслював мій зріст і ховав атлетичність статури, але водночас робив мене схожою на труп, тому я накинула на плечі й пов’язала вузлом м’який светр із барвінковим візерунком. Від цього синці під очима стали ще синішими, але я принаймні вже не нагадувала мерця. При кожному русі волосся на голові потріскувало статичною електрикою і загрожувало стати сторч. Цю проблему я вирішила єдиним можливим способом: зібрала волосся у хвіст і зав’язала вузликом на потилиці.

У бібліотеці возик Клермона стояв догори напханий манускриптами, і я вже звиклася з думкою, що мені знову доведеться зустрітися з ним у читальному залі герцога Гамфрі, тож розправила плечі й підійшла до столика замовлень.

І знову директор й обидві його помічниці метушилися, немов переполохані птахи. Цього разу їхня діяльність зосередилася в трикутнику між столом замовлень, каталожними картками манускриптів та кабінетом директора. Вони гасали зі стосами коробок біля перших трьох рядів старезних столиків і штовхали возики з манускриптами під пильним поглядом химерних скульптур.

— Дякую, Шоне, — долинув із глибини залу низький чемний голос Клермона.

Що ж, хоч одна добра новина: мені не доведеться тепер сидіти поруч із вампіром.

Погана ж новина полягала в тому, що я не увійду до бібліотеки, щоб замовити манускрипт, не потрапивши під пильне око Клермона, який матиме змогу слідкувати за кожним моїм кроком. А відсьогодні він має підкріплення.

У другому алькові мініатюрна дівчинка у довгому мішкуватому светрі, що сягав до колін, складала у стос папери та теки. Коли вона обернулася, я з подивом побачила перед собою дорослу жінку з янтарними очима з чорними зіницями — холодними, як крига. Її бліда світла шкіра та неприродно густе блискуче волосся, що зміїстими кучерями обрамляло її обличчя і хвилями спадало на плечі, видавали в ній вампіра. Вона ступила крок назустріч і окинула мене убивчим поглядом. Їй не хотілося бути в бібліотеці, і вона винуватила за це мене.

— Міріам! — покликав її тихо Клермон, виходячи у центральний прохід. Він побачив мене і різко зупинився; його губи зобразили ввічливу усмішку.

— Доброго ранку, докторе Бішоп. — Він пригладив пальцями волосся, від чого воно набуло ще більш артистично-скуйовдженого вигляду. Я мимоволі пригладила власне волосся і заправила за вухо пасмо, що вибилося з вузлика.

— Доброго ранку, професоре Клермон. Бачу, ви збираєтесь тут працювати.

— Так. Але сьогодні я не складу вам компанію в Сельден-Енді. Персонал спромігся розмістити нас тут, де ми нікому не заважатимемо.

Жінка-вампір гучно гепнула стосом паперів об стіл.

Клермон усміхнувся.

— Дозвольте відрекомендувати мою асистентку — доктора Міріам Шепард. Знайомся, Міріам: це доктор Діана Бішоп.

— Здрастуйте, докторе Бішоп, — прохолодно мовила Міріам, простягаючи мені руку. Я взяла її — і була шокована різким контрастом між її крихітною холодною рукою та моєю — більшою та теплішою. Я хотіла була забирати свою руку, та хватка Міріам враз зміцніла, вона стиснула мою долоню так, що аж кістки хруснули. Нарешті вона відпустила мене, і я насилу придушила бажання потрясти п’ястю, щоб вгамувати біль.

— Здрастуйте, докторе Шепард. — Запала ніякова тиша. «Цікаво, що зазвичай кажуть вампіру, зустрівши його рано-вранці?» І я вдалася до найпростішої банальності, заведеної серед людей: — Мені треба йти, бо роботи багато.

— Бажаю вам плідно попрацювати, — відповів Клермон із легким уклоном, так само холодним, як і привітання Міріам.

Біля мене нарисувався пан Джонсон зі стосом сірих коробок у руках.

— Сьогодні ми посадимо вас за столик А-чотири, докторе Бішоп, — задоволено повідомив він, пихкаючи обвислими щоками. — Я віднесу все це туди.

За широкими плечима Клермона я не побачила, чи є в нього на столі переплетені манускрипти. Придушивши цікавість, я пішла за інспектором на своє звичне місце в Сельден-Енді.

Поки витягувала олівці й вмикала комп’ютер, я гостро відчувала присутність Клермона і тепер, коли він не сидів напроти мене, тож я повернулася спиною до порожнього залу, взяла перший коробок, витягнула з нього манускрипт і поклала його на підставку.

Невдовзі моя увага повністю зосередилася на звичній процедурі читання та нотування, і перший манускрипт я обробила менш ніж за годину. Погляд на годинник — чудово, я впоралася ще до одинадцятої. Тож до обіду є час на ще одну книгу.

Манускрипт із наступної коробки виявився істотно меншим за попередній, але він містив цікаві ескізи алхімічного приладдя та стислі настанови, що читалися наче якась химерна комбінація кулінарної книги та посібника з отруєння. «Наповніть кухоль ртуттю і варіть її на повільному вогні протягом трьох годин — так починався один із рецептів. — А коли вона з’єднається з філософським дитям, залиште його в стані гниття, аж поки Чорний Ворон не забере його на погибель». Цокали хвилини, і мої пальці літали по клавіатурі з дедалі більшою швидкістю.