Сповідь відьом

— А ти знав її матір, Мет? — вимушено спитав Геміш, бо Метью прожив надто багато життів і зустрічався з надто великою кількістю різних людей, щоб його приятель-демон все це добре пам’ятав.

Метью похитав головою.

— Ні. Хоча про неї багато розповідають, і значна частина цих балачок — заздрісні плітки. Ти ж знаєш, як буває з цими відьмами. — У його голосі з’явився неприємний відтінок, котрий з’являвся щоразу, коли вампір говорив про представниць цієї породи.

Геміш пропустив ремарку про відьом повз вуха і зиркнув на Метью через край келиха.

— А Діана?

— Вона стверджує, що не вдається до магії.

У цій фразі стирчали дві нитки, за які треба було смикнути. Спочатку Геміш смикнув за найлегшу.

— Як це? Зовсім не вдається до магії? Навіть тоді, коли треба знайти загублену сережку? Чи під час фарбування волосся? — недовірливо спитав Геміш.

— Вона не з тих, хто переймається сережками чи своєю зачіскою. Їй краще пробігтися три милі, а потім годину веслувати річкою в небезпечно маленькому човнику. Ось яка вона.

— Зважаючи на її походження, я щось не вірю, що вона зовсім не користується своїми магічними здібностями. — Геміш був до міри прагматиком і мрійником. Саме тому демону вдавалося так добре розпоряджатися чужими грошима. — Ти й сам в це не зовсім віриш. Ти хочеш сказати, що вона бреше?

Поставивши це запитання, Геміш смикнув за другу ниточку.

— Діана каже, що вдається до магії лише зрідка, і то з дріб’язкових приводів. — Метью завагався і замовк, а потім провів пальцями по волоссю, від чого те стало сторч, і сьорбнув вина. — Взагалі-то, я за нею стежив. Вона вдається до чаклунства більше й частіше, ніж стверджує. Я просто це нюхом чую. — Вперше з часу приїзду голос його прозвучав щиро й відверто. — Так пахне перед грозою наелектризоване повітря. Інколи я навіть можу це бачити. Діана світиться мерехтливим сяйвом, коли злиться, або з головою занурюється в роботу. «А ще — коли вона спить», — подумки додав Метью і нахмурився. — Господи, бувають навіть моменти, коли мені здається, що я відчуваю цю енергію на смак.

— Вона мерехтить?

— Це мерехтіння більше відчувається, аніж бачиться. Chatoiement, тобто її відьмацьке світіння, є дуже слабким. Іще в ті часи, коли я був молодим вампіром, мені траплялися відьми, які випромінювали ці слабкі імпульси світла. Тепер таке можна побачити лише зрідка. Діана не підозрює, що світиться, і не розуміє значущості цього феномена. — Метью здригнувся і стиснув кулак.

Демон поглянув на годинник. День тільки розпочався, але він вже знав, чому його приятель приїхав до Шотландії.

Метью Клермон закохався.

Увійшов Джордан — як завжди секунда в секунду.

— Тут на джипі приїхав помічник мисливців, сер. Я сказав йому, що сьогодні його послуги не знадобляться.

Дворецький чудово знав, що коли в полюванні бере участь вампір, то немає потреби в помічникові, який висліджуватиме оленя.

— От і добре! — Геміш підвівся й осушив свою склянку з віскі. Він із радістю пропустив би ще одну, але перед полюванням не слід розслаблятися, щоб не притупити своїх надприродних здібностей.

Метью підняв на нього погляд.

— Я піду сам-один, Геміше. Мені хочеться пополювати наодинці.

Вампір не любив ходити на полювання з теплокровними істотами, і до цієї категорії належали люди, демони та відьми. Зазвичай він робив виняток для Геміша, але сьогодні йому захотілося залишитися на самоті: так йому буде зручніше вгамувати свою пристрасть до Діани Бішоп.

— Ага, то ми не будемо полювати, — сказав Геміш, хитро блиснувши очима. — Натомість будемо підкараулювати і висліджувати.

Демон швидко придумав план. Згідно з цим планом він мав чимось зайняти голову свого приятеля, щоб той поволі розслабився і добровільно розповів йому про те, що відбувається зараз в Оксфорді. Таким чином, Гемішу не доведеться вивуджувати з нього потрібну інформацію.

— Ходімо, сьогодні прекрасний день. Ми чудово проведемо час.

Надворі Метью похмуро увібрався до пошарпаного джипа Геміша. На ньому вони полюбляли роз’їжджати в районі Кедзоу, попри те, що в елітарних мисливських колах Шотландії найпрестижнішим вважався «лендровер». Метью не заперечував проти їзди в авто з відкритим верхом у таку холоднечу, а Геміш вважав це виявом по-справжньому чоловічого характеру. Видираючись на пагорби туди, де зазвичай паслися олені, Геміш нещадно видавлював із джипа все, на що той був здатен, і Метью невдоволено морщився від завивання двигуна. Нарешті на наступному крутосхилі вампір помітив двійко оленів-самців і наказав Гемішу зупинитися. Метью тихо вибрався з авто і занишкнув біля переднього колеса, заворожено споглядаючи тварин.

Геміш усміхнувся і приєднався до нього.

Демону вже доводилося підкараулювати оленів разом із Метью, тож він знав, що тому потрібно. Вампір не завжди харчувався, хоча сьогодні Геміш був упевнений, що коли залишити Метью на самоті, він повернеться уночі ситий та наїжений, а в маєтку стане двома оленями менше. Його приятель був м’ясоїдним хижаком. Саме полювання визначало природу вампірів, а не спосіб їхнього харчування чи те, чим вони харчувалися. Інколи, коли Метью охоплювала непосидючість, він просто ішов на природу і вистежував яку завгодно істоту, але не убивав її.

Поки вампір спостерігав за оленями, демон спостерігав за вампіром. В Оксфорді щось було неладно — він це нутром відчував.

Так Метью просидів кілька наступних годин, розмірковуючи, чи варто переслідувати оленів. Надприродні нюх, зір та слух давали йому змогу слідкувати за їхніми пересуваннями, вираховувати звички тварин і передбачати кожну їхню реакцію на тріск сухої гілки чи птаха, що, змахнувши крилами, притьмом летить геть. Вампір жадібно пожирав оленів очима, але жодного разу не виявив нетерплячості. Найголовніший для Метью момент наставав тоді, коли його здобич визнавала поразку і здавалася.

Вже сутеніло, коли він нарешті підвівся і кивнув Гемішу. На перший день було досить, і хоча Метью не потребував світла, щоби бачити оленів, він знав, що світла потребує Геміш, щоби з’їхати униз із пагорбів.

Коли вони під’їжджали до особняка, було темно, хоч в око стрель, і Джордан повмикав всі лампочки, від чого споруда видалася ще більш недоречною та абсурдною, ніби примощена на узвишші посеред порожнечі.

— Ця хатинка завжди мала якийсь недоречний вигляд, — кинув Метью байдужим тоном, хоча ця ремарка мала на меті дошкулити. — Напевне, Роберт Адам із глузду з’їхав, інакше він не взяв би ліцензію на будівництво.

— Ти вже неодноразово ділився своїми думками про моє невинне марнотратство, Метью, — примирливо сказав Геміш, — і мені байдуже, чи розумієш ти краще за мене принципи архітектурного дизайну і чи ти справді вважаєш, що Адам з’їхав із глузду, якщо взявся будувати — як там ти сказав — цю «погано продуману недоречність» у дикій глушині Ланаркширу. Мені ця хатинка подобається, і, хоч щоб ти казав, я не зміню свого ставлення до неї.

Подібні розмови точилися відтоді, як Геміш заявив, що придбав мисливську хатинку — разом з умеблюванням, помічником мисливця та Джорданом — в аристократа, який не мав бажання користуватися цією спорудою і грошей, щоб її ремонтувати та підтримувати в належному стані. Метью вжахнувся, дізнавшись про це. Однак для Геміша хатинка Кедзоу-лодж була ознакою того, що він високо зійшов над своїм простонародним походженням, що міг витрачати гроші на щось непрактичне просто тому, що воно йому подобалося.