Сповідь відьом

Раніше я запевнила Сару та Емілі, що жоден вампір не втручатиметься в моє життя. Та Джиліан Чемберлен і Пітер Нокс змінили мою думку. Тремтячими руками я опустила штори, замкнула двері й укотре пожалкувала, що мені трапився отой «Ешмол 782».

Розділ 11

Тієї ночі я не змогла заснути. Спочатку я сиділа на дивані, потім на ліжку, тримаючи при собі телефон. Навіть чайник із чаєм та купа повідомлень, що надійшли електронною поштою, не відволікали від подій учорашнього дня. Сама думка про те, що відьми та відьмаки вбили моїх батьків, здавалася мені дикою і неймовірною. Вона не вміщалася у свідомості. Та згодом мені вдалося таки викинути цей кошмар із голови — коли я розмірковувала про закляття, накладене на «Ешмол 782», та цікавість до нього Нокса.

Так і не заснувши до ранку, я помилася в душі й перевдягнулася. Дивно, але сама лише думка про сніданок викликала у мене огиду. Тож я пішла до бібліотеки і просиділа під дверима до відкриття, а потім пройшла до читального залу і сіла на своє звичне місце. Телефон я настроїла на вібровиклик і поклала до кишені, хоча зазвичай мене страшенно дратувало, коли в тиші читального залу раптом ні з того, ні з сього починав дзижчати і підстрибувати на столику чийсь телефон.

О дев’ятій тридцять до приміщення увійшов Пітер Нокс і сів навпроти. Ніби збираючись здати манускрипт, я підійшла до столика замовлень, щоби перевірити, чи Міріам є в бібліотеці. Виявилося, що є — і дуже зла.

— І чому отой відьмак приперся і сів саме там?!

— Та отож. Я працюю, а він безперервно витріщається мені в спину.

— От якби я була більшою на зріст, — похмуро мовила Міріам, — я б дала йому чортів.

— Мені чомусь здається, що великого зросту буде недостатньо, щоб зупинити оту істоту, — зауважила я з кривою посмішкою.

Коли до Сельден-Енду беззвучно — і без попередження — увійшов Метью, його прибуття не позначилося звичною крижаною квіткою на моїй спині. Натомість я відчула немов легенький дотик сніжинок — на голові, плечах та спині, немов він побіжно перевіряв, чи я й досі ціла і неушкоджена.

Я мимоволі вхопилася руками за стіл. Я не наважувалася обернутися — а може, то Міріам?

Коли ж я побачила Метью, серце моє гулко тьохнуло.

Але вампір більше не дивився в мій бік, він лютим поглядом уп’ялився у Пітера Нокса.

— Метью, — тихо позвала його я, встаючи з-за стола.

Насилу відірвавши погляд від чаклуна, він підійшов до мене. Гнівний вираз обличчя вампіра засмутив мене, і я мимовільно нахмурилася, від чого він заспокійливо всміхнувся мені.

— Наскільки я розумію, тут стає дедалі цікавіше. — Він стояв так близько до мене, що прохолодність його тіла відчувалася, як легенький свіжий вітерець спекотного літнього дня.

— Та все гаразд, якось розберемося, — обережно мовила я, не забуваючи про присутність Пітера Нокса.

— А ми можемо почекати з нашою розмовою? Принаймні до кінця дня? — Метью підняв руку і злегка торкнувся якогось виступу на своїй грудній клітці, який проглядався крізь тонку тканину його светра. «Цікаво, що ж то він носить біля свого серця?» — подумала я.

— До речі, ми могли б поїхати на йогу.

Хоча я й не спала всю ніч, перспектива поїздки до Вудстока у швидкому авто з гарною шумоізоляцією, а далі година медитативних занять — видалася мені привабливою.

— Це було б чудово, — щиро відповіла я.

— А чи не хочете, щоб я попрацював тут разом із вами? — спитав Метью, нахилившись до мене. Його запах був такий сильний, що у мене запаморочилося в голові.

— Це не обов’язково, — твердо відповіла я.

— Якщо передумаєте — дайте мені знати. А як ні, то зустрінемося о шостій біля Гертфорда. — Метью кілька секунд мовчки дивився мені у вічі. А потім, з огидою глянувши в бік Пітера Нокса, повернувся на своє місце.

Коли я йшла на обід повз його столик, Метью стиха кашлянув. Міріам роздратовано кинула олівець на стіл і пішла за мною. Нокс не піде за нами до кафе — Метью про це потурбується.

День здавався нескінченним, час тягнувся з черепашачою швидкістю, і мені насилу вдавалося не заснути. На п’яту годину я була вже готова піти, бо сидіти далі не мала сил. Нокс залишився в Сельден-Енді посеред різношерстого зібрання людських істот. Метью провів мене униз, і я радо побігла підтюпцем до свого помешкання, перевдяглася і взяла циновку. Коли авто Метью під’їхало до металевої огорожі Гертфорда, я вже чекала його.

— Щось ви сьогодні рано, — зазначив він з усмішкою, забираючи в мене циновку і кладучи її до багажника. Коли він допомагав мені сісти до машини, знову різко втягнув у себе повітря.

«Цікаво, які сигнали посилає йому запах мого тіла?» — подумала я.

— Нам треба поговорити.

— Не поспішаймо. Спершу давайте виберемося з Оксфорда. — Зачинивши за мною дверцята, Метью всівся на водійське місце.

Через наплив студентів та викладачів, цього разу транспортний потік на Вудсток-роуд був значно щільнішим. Метью вправно маневрував, обганяючи авто, що повільно рухалися.

— Як провели час у Шотландії? — спитала його я, коли ми виїхали за межі міста.

Метью зиркнув на мене і знову перевів погляд на дорогу.

— Чудово.

— Міріам казала, що ви їздили на полювання.

Він тихо зітхнув і знову намацав пальцями виступ під светром.

— Не треба було їй казати про це.

— А чому?

— Бо є речі, про які не слід говорити в змішаній компанії, — відказав він із легким роздратуванням. — Хіба ж відьми розповідають іншим створінням про те, що вони щойно повернулися з чотириденної мандрівки, під час якої накладали закляття та варили кажанів?

— Відьми не варять кажанів! — обурено відказала я.

— Але це не змінює загального сенсу.

— Ви там були самі? — спитала я.

Перш ніж відповісти, Метью витримав довгу паузу.

— Ні, не сам.

— Я в Оксфорді теж була не сама, — почала я. — Створіння…

— Міріам мені розповідала. — Він міцніше стиснув кермо. — Якби я знав, що відьмака, котрий набридав вам, звуть Пітер Нокс, я ніколи б не поїхав би з Оксфорда.

— Ви мали рацію, — випалила я, бажаючи зробити своє зізнання до того, як ми почнемо говорити про Нокса. — Насправді мені ніколи не вдавалося тримати магію за межами мого життя. — Ці слова зіскочили з язика якось самі по собі. Метью мовчав, пильно вдивляючись у машини попереду. — І мені стало страшно, — додала я.

Його холодна рука торкнулася мого коліна.

— Я знаю.

— Що ж мені робити? — прошепотіла я.

— Щось придумаємо, — спокійно відповів Метью, скеровуючи авто до брами Старої хатинки. Коли ми проїжджали округлою алеєю до будинку, він уважно придивився до мого обличчя.

— Ви дуже втомлені. Чи зможете займатися йогою?

Я кивнула.

Метью вийшов і відчинив мені дверцята. Цього разу він не допоміг мені вибратися з авто. Натомість він вивудив із багажника дві циновки і, закинувши їх на плече, поніс до будинку. Решта членів групи кидали на нас зацікавлені погляди.