Сповідь відьом

Що ж, непогано для людини тридцяти з гаком років, хоча я підозрювала, що справжній вік вампіра був, принаймні, удесятеро більшим.

Мене не здивувало те, що вампір-професор спеціалізувався в біохімії й працював від Оксфордського центру нейробіології в шпиталі Джона Редкліфа. Бо ж кров та анатомія — дві улюблені дисципліни вампірів. На додаток до номера офіса й адреси електронної пошти, картка містила також номери трьох різних лабораторій. Може, він раніше мені й не траплявся, але знайти цього вампіра було неважко.

— Ви професор Клермон? — здавлено пискнула я, ледь придушивши в собі бажання заверещати і кинутися до виходу.

— Ми ще не зустрічалися, — проговорив вампір із якимось химерним акцентом у голосі. Загалом цей акцент був кембриджсько-оксфордським, але мав у собі м’яку нотку, яку я не могла визначити. Його очі, які він не зводив із мого обличчя, насправді виявилися не чорними: я побачила, що його розширені зіниці оточує сірувато-зелене срібло райдужної оболонки. Я була не в змозі від них відвернутися, від їх невідпорної притягальної сили.

Рот вампіра знову заворушився.

— Я палкий прихильник вашої наукової діяльності.

Я ошелешено витріщилася на нього. Так, теоретично професор біохімії може зацікавитися алхімією сімнадцятого сторіччя, але навряд чи. Торкнувшись комірця своєї білої сорочки, я швидко окинула поглядом приміщення. Окрім нас тут нікого не було. Ні біля дубових ящиків картотеки, ні біля комп’ютерів. А черговий за столиком замовлень, ким би він не був, не зміг би прийти мені на допомогу, бо перебував надто далеко.

— Мені дуже сподобалася ваша стаття про символізм кольорів алхімічної трансформації, а ваша робота про підхід Роберта Бойля до проблем стискування та розширення видалася мені вельми переконливою, — спокійно розказував Клермон так, немов уже звик бути єдиним активним учасником розмови. — Я ще не закінчив вашу нову книгу про освіту та професійну підготовку майбутніх алхіміків, але вона мені дуже подобається.

— Дякую, — прошепотіла я, буквально віддираючи слова від горлянки. Погляд вампіра перемістився мені на шию.

Я з переляку заходилася застібати ґудзики комірця.

Погляд неприродно дивовижних зіниць вампіра знову переплив на мої очі.

— Вам фантастично добре вдається занурювати ваших читачів у минуле.

Я сприйняла ці слова як комплімент, бо хто, як не вампір, добре знає минуле? Клермон на мить завагався.

— Можна запросити вас на вечерю?

Я аж рота роззявила від подиву. На вечерю? Зважаючи на його кулінарні вподобання, він пречудово зможе «повечеряти» мною просто тут, у бібліотеці. Навіщо ж відкладати?

— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.

— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?

Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.

— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…

— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.

— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.

На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.

Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.

— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.

Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.

— Так рано йдете, докторе Бішоп?

Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?

Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.

— А завтра вони вам знадобляться?

— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.

Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.

«Увечері в Оксфорді всяке буває, — суворо запевнила я сама себе. — Навіть незнайомі вампіри».

Та попри заспокійливі слова, які я сказала собі в чотирикутнику першого поверху, додому я йшла швидше, аніж зазвичай. Морок у провулку Нью-Коледж-лейн і завжди був досить лячним, а зараз — і поготів. Я провела свою перепустку через зчитувальний пристрій тильних воріт у закутку провулку і, коли ворота клацнули в мене за спиною, відчула певне полегшення, немов кожні двері та ворота, що поставали межи мною та бібліотекою, якимось чином збільшували мою безпеку. Обігнувши попід вікнами каплицю, я пройшла вузьким проходом до чотирикутного майданчика з видом на єдиний вцілілий у Оксфорді середньовічний парк із традиційним пагорбком, із якого студенти колись могли споглядати зелень парку і розмірковувати над загадками Бога та природи. Сьогодні ж увечері готичні університетські шпилі та аркові проходи постали більш виразно, ніж зазвичай, і я радо занурилася в їхню атмосферу.