Сповідь відьом
Шрифт:
— Наступного разу, — пообіцяла я. Пірнувши під його шиєю, я підійшла збоку до Ракаси. — Привіт, красуне.
Ракаса підняла переднє праве копито, вигнула голову і поглянула на мене. Я провела руками по її шиї та плечах, щоб вона призвичаїлася до мого запаху й дотику, і смикнула сідло, перевіряючи міцність підпруги та м’якість ковдри під сідлом. Ракаса вигнула шию, дотягнулася до мене, з цікавістю понюхала, а потім фиркнула, зачувши на моєму пуловері запах яблука. І обурено смикнула головою.
— І тобі принесу, — розсміялася я, твердо поклавши руку їй на крижі. — А тепер подивімося.
Коні люблять, коли до їхніх ніг торкаються
Після перевірки я випростувалася і побачила, що двоє чоловіків пильно за мною спостерігають. Жорж щось сказав і показав у мій бік, і Метью, задумливо кивнувши, подав мені жилетку та шолом. Жилетка виявилася тісною та жорсткою, але не такою вже й поганою, як я очікувала. Шолом вперся у хвіст волосся на моїй потилиці, мені довелося посунути еластичну стрічку нижче, а тоді застебнути на підборідді ремінець кріплення.
Поки я, ухопившись за віжки, піднімала ногу, щоб вставити її в стремено Ракаси, ззаду до мене підійшов Метью.
— Чому ти не можеш дочекатися, щоб я допоміг тобі? — невдоволено буркнув він мені на вухо.
— Я й сама можу всістися на коня, — скипіла я.
— Але тобі не доведеться цього робити. — Обхопивши руками мої гомілки, Метью легко підняв мене в сідло, перевірив довжину моїх стремен, ще раз смикнув підпругу і нарешті пішов до свого коня. Метью злетів у сідло з вправністю, яка свідчила, що він не одну сотню років провів верхи на коні. А у сідлі він взагалі виглядав королем.
Ракаса нетерпляче затанцювала, і я стукнула її п’ятами. Вона отетеріло зупинилася.
— Заспокойся, — прошепотіла я. Ракаса кивнула головою й утупилася вперед, прядучи вухами.
— Проведи її за загорожу, поки я перевірю сідло, — невимушено кинув Метью, а сам, закинувши ліве коліно на плече Дару, завовтузився з підпругою. Я підозріло примружила очі. Його підпруга була в нормі. Просто Метью хотів перевірити мої навички верхової їзди і скоса піддивлявся за мною.
Я провела Ракасу до середини загорожі, намагаючись відчути її ходу. Конячка і справді танцювала, граціозно піднімаючи ноги і впевнено опускаючи їх прекрасними гойдальними рухами. Коли я підострожила її, хода Ракаси перетворилася на так само хвацьку і плавну рись. Ми проїхали повз Метью, який вже кинув вдавати, що поправляє сідло. А Жорж, прихилившись до огорожі, широко всміхався.
— Чудова конячка, — стиха промовила я. Ракаса враз повернула до мене ліве вухо і злегка пришвидшила біг. Коли я втиснула литки в її боки, вона різко перейшла на легкий галоп, викидаючи вперед ноги і вигинаючи дугою шию. — Чи сердитиметься Метью, якщо ми перестрибнемо через огорожу?
Сердитиметься, це однозначно.
Ракаса обігнула ріг, і я уповільнила її до рисі.
— Ну як? — вимогливо спитала я.
Жорж схвально кивнув і розчинив ворота загорожі.
— Ти маєш гарну посадку, — зауважив Метью, окинувши поглядом мої сідниці. — І руки правильно тримаєш. Тож у тебе все буде нормально. Між іншим, — додав він невимушено і нахилився до мене, стишивши голос: — якби ти перестрибнула через загорожу, на цьому наша вилазка закінчилася б.
Коли сад і стара брама лишилися позаду, дерев помітно побільшало, і Метью став пильно вдивлятися в ліс. Лише заглибившись у зарості на кільканадцять футів,
він почав поволі розслаблятися, бо вже встиг помітити у лісі кожну істоту і пересвідчився, що серед них немає жодного представника виду двоногих.Метью підострожив Дара і пустив його риссю, а Ракаса слухняно чекала, поки я зроблю те саме. Я стиснула конячку острогами і ще раз із приємним подивом відмітила її плавну ходу.
— А до якого виду коней належить Дар? — спитала я, помітивши його так само плавну ходу.
— Мабуть, його слід називати дестрієр, — пояснив Метью. — Це був кінь, який мчав лицарів у хрестові походи. Порода дестрієр виводилася як швидка й прудка.
— А я гадала, що дестрієри — то велетенські бойові коні.
Дар був більший за Ракасу, але не набагато.
— Для тих часів це були досить великі коні. Але не такі великі, щоб хтось із членів моєї родини зміг виїхати на дестрієрі на битву у важкому обладунку та зі зброєю. Ми тренувалися на таких конях, як Дар, і їздили на них для власного задоволення, але воювали на першеронах, таких як Балтазар.
Я втупилася поглядом поміж вух Ракоси, набираючись сміливості, щоб торкнутися іншої теми.
— А можна дещо спитати про твою матір?
— Звісно. — Метью повернувся до мене у сідлі. Кулаком однієї руки він уперся собі в стегно, а в другій легко тримав віжки. Тепер я достеменно знала, який вигляд мав середньовічний лицар-вершник.
— Чому вона так ненавидить відьом? Вампіри та відьми — традиційні вороги, але її неприязнь до мене переходить навіть ці межі. За цим що — криється щось особисте?
— Гадаю, тебе не вдовольнить відповідь, що це через те, що ти, як сказала Ізабо, «пахнеш весною».
— Ні, не вдовольнить. Я хочу знати справжню причину.
— Вона заздрить, — відповів Метью, поляскавши Дара по плечу.
— І з якого це дива вона заздрить мені? Через що заздрить?
— Нумо поміркуймо. По-перше, твої здібності — особливо здатність відьми передбачати майбутнє. Твоя здатність народжувати дітей і передавати свої здібності новому поколінню. А ще, мені здається, вона заздрить тій легкості, з якою відьми помирають, — задумливо додав він.
— Ізабо мала дітей — Луїзу й тебе.
— Так, Ізабо витворила нас обох. Але, на мою думку, це дещо інше, ніж народити дитину.
— А чому вона заздрить ясновидінню відьми?
— Тому що з ясновидінням пов’язано те, як було створено саму Ізабо. Її творець не питав у неї дозволу на це. — Обличчя Метью спохмурніло. — Вона була потрібна йому як дружина, тому він просто перетворив її на вампіра. До цього Ізабо мала репутацію провидиці, була достатньо молодою, могла ще народити дітей. Коли ж вона стала вампіром, обидві ці здатності зникли. Вона досі не змирилася з цим, а відьми постійно нагадують їй про життя, яке вона втратила.
— А чому вона заздрить легкості, з якою помирають відьми?
— Бо тужить за моїм батьком, — відповів Метью і різко замовк — так він дав зрозуміти, що мені не слід тиснути на нього, намагаючись дізнатися більше.
Ліс порідшав, і Ракаса нетерпляче запряла вухами.
— Та давай вже, давай, — сказав він, скоряючись її бажанню.
Я ледь торкнулася її п’ятами — і Ракаса стрімко рвонула вперед, закусивши вудила. На схилі пагорба вона уповільнила біг, а на вершині весело загарцювала — вона, бач, нагорі, а Дар — внизу. Я плавно пустила її швидкою вісімкою, перебираючи повіддя, щоб вона не спотикалася на поворотах.