Срібне молоко

– Хто подавав до столу? – спитав старший лавник.

– Я подавала, – сміливо мовила Катерина. – І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, – і вона густо почервоніла.

– Це все добре, – мовив старший лавник. – Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?

– Уночі, – сказала впевнено Катерина. – Світив дуже ясний місяць, але як увійшов – не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.

– Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? – запитав старший лавник.

– Це я скажу, – мовив Петро Сахнюк, – бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати – вона нас надворі чекає.

– Віримо на слово, – сказав старший лавник. – Чи ж є інший хід до вас?

– Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, – мовив Петро.

– Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! – грізно спитав у Катерини старший лавник.

Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла – щедро і з великим розсипом сліз:

– Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, – сказала крізь хлипи й шморкання.

– Як ти зайшов до дівки, дяче? – спитав старший лавник у Григорія Комарницького.

– Ніяк, – спокійно мовив той, – бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.

– Можу, – встала Антониха. – Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.

– Чому ж його зачиняєш? – здивувався старший лавник.

– Така, панове врядні, в мене поведенція, – твердо й навіть урочисто відказала Антониха. – І така умова з паном дяком.

– Боїшся, щоб чого не вкрав? – спитав старший лавник. – Щось він у тебе, жінко, крав?

– Ні, пан дяк – чесна людина, – тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. – Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.

– То як могли щось украсти, коли дяк усередині? – знову здивувався старший лавник.

– Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.

– А чи не могла ти забути зачинити клуню? – запитав старший лавник.

– Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, – твердо мовила Антониха. – А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.

– А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? – спитав старший лавник.

– Не можна, – мовила твердо Антониха. – Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?

Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.

– Гаразд, – прорік старший лавник. – Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

– Сказати не маю чого, – мовив Петро Сахнюк. – Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.

– Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? – спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.

– Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, – спокійно сказав дяк, – то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.

– А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

Дяк засміявся і покрутив головою.

– Бачите, панове врядні, – мовив із усмішкою – це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

– Не треба, – строго сказав старший лавник. – Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

– А те скажу, – раптом сердито й твердо сказала Катерина, – що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, – і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.

– Твоє слово, пане дяче! – сказав старший лавник.

Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.

– Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, – повів він і встав. – Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.