Сто років самотності (збірка)

Усі заперечили. Один нахилився до полковника й мовив ледь чутно:

Лист від Агустіна.

Полковник оглянув порожню вулицю.

Що він пише?

Те, що й завжди.

Йому дали підпільну листівку. Полковник сховав її до кишені. Потім якийсь час сидів мовчки, постукуючи пальцями по згортку, коли раптом відчув, що люди звернули на це увагу. Він зніяковів.

Що це у вас, полковнику?

Він ухилився від проникливого погляду Херманових зелених очей, збрехав:

Нічого. Несу лагодити годинник до німця.

Не робіть дурниці, полковнику, — сказав Херман і спробував забрати в нього згорток. — Зачекайте, я сам його полагоджу.

Полковник відмовився. Не сказав нічого, але спохмурнів. Всі почали його умовляти.

Дайте йому, полковнику. Він знається на механіці.

Та я не хочу йому голову морочити.

Ет, яка тут морока, — заперечив Херман і взяв годинника. — Німець здере з вас десять песо й нічого не зробить.

Полковник зайшов до майстерні. Альваро шив на машині. В глибині, під гітарою, що висіла на гвіздку, дівчина пришивала ґудзики. Над гітарою висів напис: «Про політику говорити заборонено». Полковник відчув, як обважніло його тіло. Він сів і поставив ноги на перекладинку табуретки.

Що за лайно, полковнику!

Полковник здригнувся.

Прошу без лайки, — сказав він.

Альфонсо начепив окуляри на ніс, щоб краще роздивитися полковникове взуття.

Це через ваші черевики, — пояснив він. — Ви взули черевики казна-які.

Але можна було б не лаятись, — відказав полковник і показав підошви своїх лакових черевиків. — Цим потворам уже сорок років, але лайку вони чують уперше.

Готово! — гукнув Херман, і зразу ж задзвонив годинник. Із сусіднього помешкання якась жінка загрюкала в переділку й закричала:

Покиньте гітару, ще не минув рік від Агустінової смерті.

Всі зареготали.

Це годинник.

Херман вийшов із згортком.

Годинник був справний, — сказав він. — Якщо хочете, я проведу вас додому й почеплю його рівно.

Полковник не погодився.

Скільки я тобі винен?

Не хвилюйтесь, полковнику, — відповів Херман, приєднуючись до товариства. — В січні заплатить півень.

Полковник скористався з нагоди, якої весь час шукав.

Я тобі пропоную одну річ, — сказав він.

Яку?

Дарую тобі півня, — він подивився на лиця довкола. — Дарую півня всім вам.

Херман глянув на нього збентежено.

Я вже занадто старий, — провадив полковник, силкуючись надати своєму голосу переконливості. — Це для мене завелика відповідальність. Уже кілька днів мені здається, що півень здихає.

Не хвилюйтесь, полковнику, — сказав Альфонсо. — В цю пору півні линяють. У нього корінці пір'я запалилися.

За місяць він буде в формі, — потвердив Херман.

Однаково я його не хочу, — сказав полковник. Херман пронизав його поглядом.

Подумайте, полковнику, — наполягав він. — Важливо, щоб саме ви виставили на півнячий бій Агустінового півня.

Полковник подумав.

Я розумію, — сказав він. — Тому й дотримав його аж досі. — Стиснув зуби, набираючись духу, щоб докінчити: — Зле, що чекати ще аж три місяці.

Херман зрозумів його.

Якщо тільки в цьому річ, то не турбуйтеся, — відказав він і запропонував поміч. Усі згодились.

Уже вечоріло, коли полковник увійшов до хати зі згортком під пахвою. Дружина була приголомшена.

Нічого? — запитала вона.

Нічого, — відповів полковник. — Але тепер це пусте. Хлопці самі взялися годувати півня.

Зачекайте, я вам дам парасольку, куме.

Дон Сабас відчинив шафу, вмуровану в стіну контори. Всередині шафи були звалені купою чоботи, стремена, попруги, алюмінієве відро з острогами. Вище висіло з півдесятка різних парасольок. Полковник подумав, що шафа нагадує звалище після якоїсь катастрофи.

Дякую, куме, — сказав він, обіпершись на підвіконня. — Я краще зачекаю, коли дощ перейде.

Дон Сабас, не зачинивши шафи, сів за письмовий стіл навпроти електричного вентилятора. Потім видобув з шухляди письмового столу маленький медичний шприц, загорнений у вату.

Полковник задумано дивився крізь дощ на свинцево-сірі дерева мигдалю. Вулиця наче вимерла.

Злива з цього вікна якась інакша, — промовив він. — Така, наче ллє десь в іншому селищі.

Злива — то злива, з якого місця не дивись, — заперечив дон Сабас. Він поставив шприц кип'ятитися на письмовому столі, вкритому склом. — Це чортяче селище.

Полковник здвигнув плечима. Він вийшов насеред контори; приміщення було обличковане зеленою плиткою, меблі оббиті яскравими тканинами. В глибині безладно накидані лантухи з-під солі, бурдюки з-під меду, сідла. Дон Сабас дивився на нього бездумним поглядом.

Бувши вами, я б так не думав, — сказав полковник. Тоді сів, схрестив ноги й кинув спокійний погляд на чоловіка, схиленого над письмовим столом. Маленький чоловічок, огрядний, але слаботілий, дивився на полковника з удаваним співчуттям.

Покажіться лікарю, куме, — сказав дон Сабас. — Після похорону ви погано виглядаєте.

Полковник звів голову й відказав:

Я чудово себе почуваю.

Дон Сабас чекав, поки закипить шприц.

Якби-то я міг так сказати, — пожалівся він. — Ви щасливий, бо можете їсти що завгодно, хоч мідні стремена.

І подивився на свої волохаті, в рудому ластовинні, руки. Крім шлюбної обручки, він носив на пальці ще перстень з чорним каменем.

Це так, — згодився полковник.

Крізь двері, які з'єднували контору з рештою будинку, дон Сабас покликав дружину. Потім нудно почав розписувати свій режим харчування. Витяг з кишені сорочки пляшечку й витрусив на стіл білу таблетку завбільшки з квасолину.

Тяжка кара носити це скрізь із собою, — сказав він. — Таке відчуття, наче носиш у кишені свою смерть.

Полковник підійшов до столу й уважно розглядав таблетку на долоні, аж поки дон Сабас запропонував покуштувати її.

Це щоб солодити каву, — пояснив він. — Цукор, але без цукру.

Аякже, — сказав полковник, смокчучи ті смутні солодощі. — Це однаково, що дзвонити без дзвонів.

Коли дружина зробила йому ін'єкцію, дон Сабас обіперся ліктями на стіл, стис голову руками. Полковник не знав, куди подітися. Жінка вимкнула електричний вентилятор, поставила його на сейф, потім підійшла до шафи.