Сто років самотності (збірка)

їх було четверо: мати і двоє досить легковажних з вигляду сестер. Приїхали вони на «форді-Т» з урядовим номером, розбуркавши об одинадцятій ранку своїм різким сигналом сонні вулиці містечка. Мати, Альберта Сімондс, пишнотіла мулатка з Кюрасао, яка досі пересипала іспанську мову слівцями зі своєї креольської говірки, у молодості була проголошена королевою краси на конкурсі, в якому брали участь двісті найгарніших дівчат з Антільських островів. Сестри вже відцвіли і здавалися двома невгамовними кобилицями. Але козирною картою родини був батько: генерал Петроніо Сан Роман, герой громадянських війн минулого століття й один з верховодів консервативного режиму, адже це він змусив утікати полковника Ауреліано Буендіа в злощасній для того битві біля Тукурінки. Моя мати єдина з усього села не вийшла його стрічати, коли довідалася, хто він такий. «Я була рада, що вони одружуються, — розповіла мені вона. — Та одне діло вітати шлюб двох молодих людей, і зовсім інше — подати руку чоловікові, який наказав вистрелити в спину Херінельдо Маркесові». Тільки-но Петроніо Сан Роман висунувся у віконечко автомобіля, махаючи білим капелюхом, як усі впізнали його з портретів. На ньому був полотняний костюм пшеничного кольору, сап'янові шнуровані чоботи і пенсне в золотій оправі з ланцюжком, закріпленим у петлиці жилета. На лацкані його піджака виблискувала медаль «За хоробрість», а в руці він тримав ціпок з національним гербом, вирізьбленим на рукоятці. Він перший вийшов з автомобіля, з ніг до голови притрушений пилюкою наших поганих доріг, і щойно він з'явився, як усі зрозуміли: Байярдо Сан Роман одружиться, з ким йому заманеться.

А проте Анхела Вікаріо не хотіла виходити за нього заміж. «Мені здавалося, він занадто гарний для мене», — розповіла мені вона. Крім того, Байярдо Сан Роман навіть не пробував сподобатися їй, а всі свої чари пустив на те, щоб прихилити до себе родину. Анхела Вікаріо ніколи не могла забути, який жах опанував її того вечора, коли батьки й старші сестри разом зі своїми чоловіками зібрались у вітальні їхнього будинку і стали вимагати, щоб вона дала згоду одружитися з чоловіком, якого досі майже не бачила. Близнюки трималися осторонь. «Ми подумали, що то жіночі балачки», — розповів мені Пабло Вікаріо. Батьки знов і знов повторювали, що їхня шляхетна, але збідніла родина просто не має права відхиляти цей несподіваний дарунок долі. Анхела Вікаріо зважилася тільки натякнути, що нікому не хочеться виходити заміж, коли немає кохання, але мати розбила її доводи однією фразою: — Кохання діло наживне.

Усупереч тогочасним звичаям, за якими заручини тяглися довго і під пильним наглядом батьків, їхні заручини тривали тільки чотири місяці. Вони не тривали менше, бо Пура Вікаріо поставила вимогу зачекати, доки скінчиться період жалоби, яку носила їхня родина. Але й тих чотирьох місяців вистачило з лишком, завдяки наполегливості, з якою Байярдо Сан Роман умів залагоджувати справи. «Одного вечора він спитав у мене, в якому домі мені хотілося б жити, — згадувала Анхела Вікаріо в розмові зі мною. — І я сказала йому, сама не знаю для чого, що найгарнішим у селі є маєток удівця де Ксіуса». Якби спитали мене, я сказав би те саме. Той будинок стояв на пагорбі, відкритий усім вітрам, і з тераси можна було споглядати неозорі заплавні луки, вкриті прегарними темно-ліловими анемонами, а в ясні літні дні на далекому обрії проступав чіткий виднокруг Карібського моря, по якому пливли трансатлантичні туристські лайнери, що виходили з Картахени. Того ж таки вечора Байярдо Сан Роман подався до клубу і підсів зіграти партію в доміно за столик вдівця де Ксіуса.

Шановний, — звернувся він до старого, — я купую у вас будинок.

Мій будинок не продається, — відповів удівець.

Я куплю його з усім, що в ньому є.

Удівець де Ксіус, дотримуючись по-старомодному вишуканої ґречності, пояснив Байярдо Сан Романові, що всі речі в домі належали його дружині, що вона збирала їх ціле своє життя, яке було нелегким, і для нього вони наче частка дорогої небіжчиці. «Він говорив переконливо й щиро, — розповів мені доктор Діонісіо Іґуаран, який тоді грав з ними. — Я не мав сумніву, що він скоріше помре, аніж продасть будинок, у якому був щасливим понад тридцять років». Байярдо Сан Роман теж збагнув аргументи вдівця.

Я розумію вас, — мовив він. — То продайте мені порожній будинок.

Звичайно, вдівець відхилив і цю пропозицію і твердо стояв на своєму до самого кінця партії. Та через три дні, відповідно підготувавшись, Байярдо Сан Роман знову підсів до їхнього столика.

Шановний, — почав він знову, — скільки коштує ваш будинок?

Йому немає ціни.

Назвіть яку-небудь.

Пробачте мені, Байярдо, — сказав удівець, — але ви, молоді, не розумієте повелінь серця.

Байярдо Сан Роман не став замислюватись над його словами.

Скажімо, п'ять тисяч песо, — запропонував він.

Ви граєте чесно, — відповів удівець з гідністю, але в голосі його бриніла тривога. — Мій будинок не вартий таких грошей.

Десять тисяч, — сказав йому Байярдо Сан Роман. — Готівкою і банкноти тут-таки на стіл.

Удівець подивився на нього очима, повними сліз. «Він плакав од люті, — розповідав мені доктор Діонісіо Іґуаран, який був не тільки лікар, а й дуже освічена людина. — Уяви собі: така купа грошей, тільки простягни руку й бери, але ти мусиш казати ні лише тому, що вродився сентиментальним. Удівець де Ксіус не спромігся подати голос, але рішуче похитав головою.

У такому разі зробіть мені останню ласку, — сказав Байярдо Сан Роман. — Зачекайте тут п'ять хвилин, поки я повернуся.

За п'ять хвилин він і справді повернувся до клубу, несучи оздоблені срібними бляшками сакви, і виклав на стіл десять пак банкнотів, по тисячі песо в кожній, ще перетягнутих фірмовими паперовими смужками державного банку. Через два місяці по тому вдівець де Ксіус помер. «Ця пригода доконала його, — розповідав доктор Діонісіо Іґуаран. — Здоров'я в нього було краще, ніж у нас, але коли я слухав бідолаху в фонендоскоп, то чув, як булькають сльози в самому його серці». Зрештою старий не тільки продав будинок з усім, що в ньому, а й попросив Байярдо Сан Романа виплачувати йому потроху, бо ж не залишив собі на згадку навіть скрині, в яку міг би скласти таку силу грошей.

Нікому й на думку не могло спасти, що Анхела Вікаріо вже не дівчина. Ніхто не бачив її ні з яким хлопцем, і росла вона разом із сестрами під суворим наглядом матері, твердої, як криця. Навіть коли до весілля лишалося менше двох місяців, Пура Вікаріо не дозволила Анхелі піти самій з Байярдо Сан Романом оглянути дім, у якому вони мали жити, і наполягла, щоб вони зі сліпим батьком супроводжували дочку, оберігаючи її честь. «Я молила бога тільки про одне: щоб дав мені силу заподіяти собі смерть, — розповіла Анхела Вікаріо в розмові зі мною. — Але він мені такої сили не дав». Вона була така приголомшена, що зрештою вирішила розповісти всю правду матері, аби полегшити собі душу, але саме тоді дві її єдині подруги, з якими вона робила біля вікна матерчаті квіти і від яких не мала таємниць, відрадили Анхелу від цього доброго наміру. «Я бездумно скорилася їм, — розповіла мені вона, — бо дівчата переконали мене, що нема нічого простішого, як ошукати навіть доскіпливого чоловіка». Подруги запевнили Анхелу, що майже всі дівчата втрачають цноту ще в дитинстві від усіляких нещасних випадків. Вони казали їй, що навіть чоловіки з дуже важким характером ладні змиритися з чим завгодно, аби тільки про це ніхто не знав. До того ж більшість чоловіків. — переконували Анхелу дівчата, — страшенно бояться, коли доходить до шлюбної ночі, і нездатні зробити нічого без допомоги жінки, а коли настає вирішальна мить, то самі не усвідомлюють, що роблять. «Для них єдиний вагомий доказ — це те, що вони побачать на простирадлі», — сказали Анхелі подруги. Отож вони навчили її всяких хитрощів, давно відомих повитухам, і з усіма подробицями розповіли, як прикинутися, що в тебе забрали твій скарб, і на ранок після першої шлюбної ночі врочисто вивісити на подвір'ї лляне простирадло, прикрашене плямою честі.

В полоні цих ілюзій, вона й пішла заміж. Байярдо Сан Роман, зі свого боку, певне, був переконаний, що коштом своєї могутності і багатства він купує собі якесь незвичайне щастя, бо чим більшою планувалася весільна учта, тим дужче прагнув він зробити її ще грандіознішою. Він навіть хотів перенести весілля на день уперед, коли стало відомо про візит єпископа, щоб той обвінчав їх, але Анхела Вікаріо рішуче запротестувала. «Як по правді, — розповіла мені вона, — то я не хотіла, щоб мене благословив на подружнє життя чоловік, який відрізає на суп самі гребінці і викидає на смітник решту півня». А втім, навіть без єпископського благословення учта набула грандіозних масштабів; розвиваючись сама по собі, вона зрештою перетворилася на подію загальногромадського значення, і навіть Байярдо Сан Роман утратив над нею всякий контроль.

Генерал Петроніо Сан Роман та його родина цього разу прибули на спеціальному пароплаві для урочистих церемоній, що належав Національному Конгресу, і разом з ними приїхало багато знаменитостей, які, проте, загубились у водоверті нових облич. Пароплав стояв причалений біля пристані до самого кінця торжеств. На ньому привезли стільки подарунків, що довелося полагодити всіма забуту будівлю, де колись була перша електростанція, і виставити там найкращі для загального огляду, а решту одразу перевезли в старовинний будинок удівця де Ксіуса, готовий прийняти молодят. Женихові подарували автомобіль з відкидним верхом, на якому під фабричною маркою вигравіювали готичними літерами його ім'я. Нареченій привезли столовий сервіз із чистого золота на двадцять чотири персони. Окрім того, з ними приїхав цілий танцювальний ансамбль і два оркестри, які грали вальси, дисонуючи з місцевими музиками, дівчачими хорами та групками акордеоністів, які посходилися звідусіль, приваблені розголосом бучної учти.

Родина Вікаріо жила в скромному цегляному будиночку, покритому пальмовим листям і вивершеному двома мансардами, де в січні ластівки ліпили гнізда, щоб вивести пташенят. На фасаді будинок мав терасу, заставлену вазонами квітів, а позаду було просторе подвір'я, на якому розгулювали кури і росли фруктові дерева. У глибині подвір'я близнюки спорудили великий саж, де відгодовували свиней і де був свій жертовний камінь та стіл для розрубування туш, з чого, власне, родина й жила, відтоді як Понсіо Вікаріо втратив зір. Це діло розпочав Педро Вікаріо, та коли його забрали на військову службу, брат також опанував ремесло різника.