Сто років тому вперед

— Ми не встигли вернутися по нього, — сказала сумно Аліса. — Ми просто не встигли.

— Я вас не звинувачую, — мовив дідусь. — Але нам треба поспішати.

Професор Комура, адже саме так звали батька хлопчика Юдзо, першим біг коридорами й переходами астероїда — навіть Посейдон із його пам’яттю заблудився б у цих ходах, якими, наче мурашник, був поритий астероїд. Часом вони пробігали просторі зали, навіть зустріли разів зо два ашиклеків, що запізнилися на обід, раз зіткнулися з роботом-нянькою, але не затримувалися ні на секунду.

— Стійте тут, — зупинив несподівано Комура.

Він одкрив вузький високий люк і спритно заповз у нього.

— Ви скоро повернетесь? — затітав Посейдон. Професор не відповів.

— Мені слід було впізнати його з самого початку, — сказав Посейдон, — мене підводить спостережливість. У далеку розвідку мене б тепер не взяли, ні, не взяли…

— Поліно, — почувся голос професора. Він долинув здалеку. — Ви ще тут?

І вже зовсім здалеку, ніби з іншого кінця галактики долинула відповідь. Голос Юдзо:

— Батько! Це голос батька! Я впізнав його. Він живий; я ж казав, що він живий і допоможе нам!

І все стихло.

— Юдзо вкупі з Поліною, — озвалась Аліса. — Це краще.

— Я не знаю, що тут краще, а що нікуди не годиться, — відповів понуро Посейдон.

Ще через хвилину з отвору показалися ноги професора, а потім із допомогою Посейдона він стрибнув на підлогу.

— Там робот, — повідомив він. — Він стежить за ними. Втекти вони звідти не зможуть. І нам не пробратися у в’язницю. Через те у нас тільки одна рада — перехопити їх біля крижаної безодні.

13

Професор Комура привів своїх супутників у велике слабо освітлене приміщення з довгою скляною стіною. За стіною була непроглядна темрява.

Посейдон підійшов до скляної стіни.

— Там що, прірва? — спитав він.

Світло із залу не могло проникнути далеко вглиб. Видно було тільки круті стіни з чорного каменю із прожилками льоду, а неподалік від залу, над прірвою, був невеликий майданчик, на який вели двері, вирубані у скель Двері були зачинені.

— Зараз ви дещо побачите, — сказав професор, зупиняючись біля невеликого пульта. — Ця прірва — єдина порожнина всередині астероїда. Очевидно, вона мас десь вихід на поверхню. Прірва така велика, що заповнювати її киснем та обігрівати — надто дорога втіха. Простіше було залишити її як є, ізолювавши від житлових приміщень. І зоставивши в ній її мешканців… крижаних драконів.

Спалахнув прожектор, який яскраво освітив майданчик, що навис над безоднею. Аліса й Посейдон підійшли аж до скла, намагаючись, побачити, що за крижані дракони ховаються в глибини

— Можливо, — промовив професор, — коли астероїд пристосовували для польоту, ніяких крижаних драконів там і не було. А були лише їхні спори, які чекали свого часу. Потім температура стін безодні трохи піднялася — може, на кілька градусів, але нього було достатньо, щоб почався розвиток драконів.

— Але ніякі живі істоти не можуть жити у вакуумі, — заперечила Аліса.

— Ми ще дуже мало знаємо про таємниці космосу, — відповів професор. — Життя пристосовується до, здавалося б, неймовірних умов. Є ж бактерії, які процвітають у жерлах вулканів, та черви, що чудово почувають себе в дивовижних глибинах океанів. Відомо, що деякі організми в зародках, у спорах перетинали простір між зірок. Найпевніше, крижані дракони вміють добувати енергію з органічних речовин, які є в породах астероїда, вони одержують її, поглинаючи тепло. Та найсильніше вони реагують на світло. До нього крижані дракони линуть, як метелики… ось, дивіться!

Аліса навіть мимоволі сахнулася від скляної перегородки — з глибини прірви раптом з’явилося щось схоже на товстий, укритий кільцями панцир, трубу із загнутим пазуром на кінці. Відтак ще одна труба…

— Це їхні мацаки, — почувся голос професора. — Завдовжки вони метрів із тридцять. А саме тіло дракона невелике.

Тепер із прірви показалися десятки пазурів. Рухались вони дуже повільно, але вперто, здавалося, ніщо їх не може зупинити — дедалі вище підіймалися вони із безодні, рухаючись до прожектора.

— Я гадаю, — вів далі професор, — що спочатку дракони були головною розвагою для ашиклеків. Вони ходили сюди, в галерею, влаштовану для цього роботами, щоб дивитися, як світло будить драконів і як вони прагнуть угору. А потім, коли астероїд попав у Сонячну систему, або раніше, в якійсь іншій населеній системі, на астероїді з’явилися полонені. Полонених ставало дедалі більше. Годувати їх роботи не хотіли — їжі тільки-тільки вистачає ашиклекам. І от комусь із роботів сяйнула думка — приносити в жертву драконам тих, хто не з своєї волі опинився на кораблі.

— Живих людей? — вигукнула Аліса.

— Отож. Тепер полонених виводять на той майданчик, відтак умикають світло й зменшують силу тяжіння, щоб драконам було легше добиратися до жертв. А люди — це тепло, це енергія. Дракони раніше й не мріяли про таку їжу.

— І ви думаєте, — промовив Посейдон, — що ці тупі кати хочуть відправити сюди Поліну та Юдзо?

— Я переконаний у цьому. Причому зроблять вони це скоро, як тільки ашиклеки наїдяться.

— Так чого ж ми тут стоїмо? — запитала Аліса.

— Професор каже правду, — озвався Посейдон. — Тільки тут ми можемо щось зробити.

— І тільки якщо будемо діяти вкупі, — сказав Комура. — Один я безсилий. Та якщо вони… якщо мій син загине, то я не змажу жити. Адже я винуватець його загибелі.

— Даруйте, професоре, — мовила Аліса, — По-перше, всі ми ще живі. По-друге, в Посейдона не голова, а справжня енциклопедія. Він неодмінно щось придумає.

Посейдон уже придумав.

— Ви знаєте, де пульт керування комп’ютером? — запитав він.

— Я знаю тільки приблизно, — відповів професор. — Мені туди не вдалося проникнути.

— Якби я міг вийти на зв’язок із мозком корабля, може б, я його переконав.

— Навряд, — сказав Комура. — Звичайна логіка на нього не подіє. Якби кібернетичний мозок був цілком нормальний, він би не поводився таким чином.

— Тоді його треба висадити в повітря, — запропонувала Аліса.

— Найпевніше, в такому разі астероїд утратить керування — всі системи його відмовлять. І в результаті загинемо ми всі.