Історія Лізі

Лізі, як сказав би її батько, що не відзначався надто гострим розумом, мала таке відчуття, ніби її зненацька вдарили по голові мокрим мішком. Вона так зосередилася на своїх зусиллях привести Менду додому з Країни Ніде та розв’язати проблему Джима Дулея, що зовсім забула про їхній нинішній стан напівроздягнутих жінок, не кажучи вже про можливі наслідки їхньої Великої Втечі. Саме в цю хвилину вони зупинилися на похилому паркувальному майданчику перед кам’яницею департаменту шерифа — ліворуч від них тепер стояла патрульна машина державної поліції, а праворуч «Форд-Седан» із написом ДЕПАРТАМЕНТ ШЕРИФА ОКРУГИ КАСЛ-КАУНТІ, і Лізі несподівано відчула гострий напад клаустрофобії. Назва однієї з пісень кантрі зненацька зазвучала в її голові «Про що я думала раніш?»

У принципі, чого вона мала боятися — вона не була втікачкою, Ґрінлон не був в’язницею, а отже, й Аменда не була в’язнем, але її босі ноги… справді, як вона могла б пояснити, чому на її довбаних ногах немає ані взуття, ані шкарпеток? І…

«Я взагалі нічого не думала, я лише дотримувалася послідовності своїх кроків. Як ото готують страву за якимсь рецептом. Так, ніби я гортаю куховарську книгу й знаходжу наступну сторінку білою».

— Крім того, — правила своє Аменда, — слід подумати й про Дарлу та Канті. Ти все добре зробила сьогодні вранці, Лізі, я тебе не критикую, але…

— Ні, ти мене критикуєш, — сказала Лізі. — І правильно критикуєш. Бо якщо ми й не вклепалися ще в халепу, то незабаром уклепаємося. Я не хотіла б приїхати до твого дому надто рано або залишатися там надовго, якщо Дулей стежить за ним також…

— А Дулей про мене знає?

І якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?

— Я думаю… — почала Лізі й одразу зупинилася. Такий ухильний спосіб констатації тут не годиться. — Я знаю, що він знає, Мендо.

— А проте він не Карнак Великий. Він не може бути у двох місцях водночас.

— Так, але я не хочу зустріти копів також. Я не хочу, щоб вони до цього були якось причетні.

— Їдьмо до Панорами, Лізі. Ти знаєш, до Чудової Панорами.

Чудовою Панорамою місцеві жителі називали місцевість для пікніків, звідки відкривався вид на озеро Касл-Лейк та на басейн Літл-Кін-Понд. Це було біля входу до Центрального парку Касл Рока, й там було багато майданчиків для паркування і навіть кілька портосанів. [70] І дуже ймовірно, що наприкінці дня та ще з грозою, яка наближається, там нікого не буде. То було дуже добре місце для того, щоб зупинитися, подумати, оцінити свої можливості й убити трохи часу. Мабуть, Аменда і справді була генієм.

70

Певно, йдеться про території для відпочинку, забезпечені санітарними вигодами, які обладнує компанія «Портосан».

— Тікаймо-но з центральної вулиці, — сказала Аменда, стягуючи на горлі комір своєї піжами. — Я почуваю себе, як стриптизерша в церкві.

Лізі обережно звернула в бічний провулок — тепер, коли вона якнайменше хотіла мати якісь справи з департаментом шерифа, вона сповнилася абсурдною впевненістю в тому, що неодмінно втрапить у якусь дрібну дорожню аварію, перш ніж устигне залишити позад себе всі машини, з якими вона могла б зіткнутися — і взяла напрямок на захід. Через десять хвилин вони вже були перед знаком, на якому було написано

Державний парк Касл Рока

Надаються пікнікові та туалетні послуги

Травень-жовтень

Парк зачиняється по заході сонця

Розпивати спиртні напої та смітити в інтересах

вашого здоров’я заборонено законом

5

Автомобіль Лізі був ЄДИНИМ на паркувальному майданчику, а територія для пікніків була безлюдна — ніде не видно було навіть жодного гультяя з рюкзаком за плечима, очманілого від прогулянки на свіжому повітрі (або від горілки «Золотий Монпельє»). Аменда підійшла до одного з пікнікових столів. Підошви її ніг були рожеві, й навіть у світлі сонця, що сховалося за хмари, її голизна просвічувала крізь зелену піжаму.

— Амендо, ти не боїшся…

— Якщо хтось прийде, я швиденько сховаюся в машину. — Менда подивилася через плече і сяйнула усмішкою. — Спробуй тут прогулятися — трава просто облягає ноги.

Лізі навшпиньки пройшла по асфальту й ступила на зелений килим. Аменда мала рацію — трава облягала ноги, сестра виловила чудову рибу зі Скотового озера слів. А західний краєвид був справжньою втіхою для очей і серця. Грозові хмари скочувалися до них крізь вищерблені зуби Білих Гір, і Лізі нарахувала сім темних плям там, де високі гірські схили були намочені рясним дощем. Осяйні блискавки спалахували всередині чорних штормових кучугур, а між двома з них, сполучаючи їх, наче фантастичний казковий міст, зависла подвійна райдуга, що вигнулася дугою над горою Кранмор, утворюючи синю амбразуру з нерівними краями. Поки Лізі спостерігала, ця амбразура закрилася й відкрилася інша, над горою, назву якої Лізі не знала, і райдуга з’явилася знову Під цими хмарами озеро Касл-Лейк здавалося брудною темно-сірою плямою, а басейн Літл-Кін-Понд був схожий на чорне око мертвої гуски. Здійнявся вітер, але на диво теплий, і коли її волосся відірвалося від скронь, Лізі піднесла вгору руки, ніби наготувалася полетіти — не на чарівному килимі-самольоті, а на звичайній алхімії літньої грози.

— Мендо! — вигукнула Лізі. — Я рада, що я жива!

— І я теж, — серйозним тоном сказала Аменда й простягла перед собою руки.

Вітер підхопив її волосся, яке уже взялося сивиною, і розвіяв його, як волосся дитини. Лізі обережно стиснула пальці сестри у своїх пальцях, намагаючись не зробити їй боляче там, де в неї були шрами від порізів, і водночас відчуваючи, як заполоняє її саму дика сила природи. Над головою в неї гуркотів грім, теплий вітер налітав усе потужнішими поривами, а за дев’яносто миль на заході грози бурхливими потоками стікали вниз по гірських ущелинах. Аменда пішла в танець, і Лізі стала танцювати з нею, їхні босі ноги топталися по траві, їхні сплетені руки здіймалися в небо.

— Так! — вигукнула Лізі, намагаючись перекричати гуркіт грому.

— Що так? — крикнула Аменда їй у відповідь. Вона знову сміялася.

— Так, я хочу вбити його!

— І я сказала те саме! Я допоможу тобі! — гукнула Аменда, і тут залопотіли перші краплі дощу, й вони побігли до машини, обидві сміючись і тримаючи з’єднані руки над головою.

6

Вони встигли сховатися під дашком автомобіля раніше, ніж почалася перша з півдванадцятка злив, які випали того полудня, і в такий спосіб їм пощастило залишитися сухими, бо якби вони бодай трохи затрималися, то вимокли б до рубця; через тридцять секунд по тому, як упали перші краплі, вони вже не могли бачити найближчого столика для пікніка, що був не далі як за двадцять ярдів. Дощ падав холодний, а в машині було тепло, й шибки вікон одразу запотіли. Лізі запустила мотор і ввімкнула склообігрівач. Аменда схопила мобільник Лізі.

— Пора зателефонувати міс Баґі Бамперс, — сказала вона, назвавши Дарлу її дитячою кличкою, якої Лізі не чула вже багато років.

Лізі подивилася на свого годинника й побачила, що вже по третій. Небагато шансів, що Канті й Дарла (колись відома, як Баґі Бамперс — і ненавиділа ж вона це прізвисько!) досі обідають.

— Мабуть, вони вже у дорозі від Портленда до Оберна, — сказала вона.

— Так, мабуть, вони там, — погодилася Аменда, говорячи до Лізі таким тоном, ніби Лізі була ще дитиною. — Тому я й хочу зателефонувати на мобільник міс Баґі.

«Це Скот винен, що я досі технологічно так погано озброєна, — хотіла була сказати Лізі. — Після того як він помер, я дедалі більше відстаю від прогресу. Я досі навіть не купила плеєра DVD, тоді як усі вже його мають».

Але вона сказала зовсім інше:

— Якщо ти назвеш Дарлу міс Баґі Бамперс, то вона вимкне слухавку, навіть якщо впізнає, що це ти.

— Я ніколи так не зроблю, — відказала Аменда, дивлячись на зливу. Вона перетворила вітрове скло БМВ на річку зі скляним дном. — А ти знаєш, чому я та Канті мали звичай так її називати й чому це було так підло з нашого боку?