Історія Лізі
Шрифт:
— Минулої ночі?
— Так, але він випив склянку води, і кашель припинився. — Він відчиняє двері до іншого тихого лікарняного коридору, й Лізі кладе руку йому на плече, щоб зупинити його. — Послухайте, я хочу сказати кілька слів про його виступ, коли він читав уривки зі свого роману, вчора увечері. Були часи, коли Скот міг витримати з півдесятка таких виступів навіть із температурою сто чотири градуси. [76] Він вислуховував чергові оплески, а тоді читав далі. Щоправда, ці дні закінчилися п’ять, а може, сім років тому. Та якби він справді був хворий, я певна, він зателефонував би професорові Міду — деканові англійського факультету і скасував би цей довб… цей клятий виступ.
76
40 °C.
— Місіс
Тепер вона змогла відповісти докторові Янцену, з його неправдоподібно юним обличчям, лише поглядом, у якому застиг мовчазний жах і вираз, що не був виразом цілковитої недовіри. З часом картина реальних подій почне формуватися в її голові. Вона знайде чимало доказів у поєднанні з певними спогадами, які були не зовсім поховані і які покажуть їй усе, що їй треба бачити.
77
41 °C.
Скот летів чартерним рейсом від Портленда до Бостона, а з Бостона до Кентуккі — звичайним. Стюардеса на звичайному рейсі, яка попросила в нього автограф, згодом розповіла репортерові, що містер Лендон кахикав «майже безперервно» і на його обличчі був нездоровий рум’янець. «Коли я запитала, чи з ним усе гаразд, — розповіла дівчина репортерові, — він сказав, що це лише літній нежить, він прийме пару таблеток аспірину й буде о’кей».
Фредерік Борент, аспірант, який зустрічав його літак, теж розповів, що Скот кашляв і попросив заїхати в аптеку й купити пляшечку ніквілу. «Можливо, в мене грип», — сказав він Борентові. Борент відповів йому, що з нетерпінням чекає його читання, й запитав, чи Скот буде на це спроможний. Скот сказав: «Ви будете здивовані».
Борент і справді був здивований. І був у захваті. У захваті була й більшість публіки, яка прийшла на виступ Скота того вечора. Як писала потім Баулінґрінзька «Дейлі Ньюз», своїм читанням він буквально «зачарував слухачів», зупинившись лише кілька разів, щоб легенько відкашлятись, але цей сором’язливий кашель, як усім здавалося, одразу припинявся, коли він ковтав трохи води зі склянки, що стояла біля нього на подіумі. Розмовляючи з Лізі через кілька годин по тому, Янцен висловив свій подив живучістю Скота. І саме його подив, а також слова Скота, які переказав їй декан англійського факультету під час їхньої телефонної розмови, розірвали завісу забуття, якою так ретельно Лізі намагалася затулити деякі зі своїх спогадів, розірвали принаймні на якийсь час. Останніми словами, які Скот сказав Мідові після свого читання й коли почалася урочиста церемонія прийому, були: «Будь ласка, зателефонуйте моїй дружині. Скажіть, що їй, можливо, доведеться вилетіти сюди. Скажіть їй, що я, мабуть, з’їв щось не те після заходу сонця. Це наш сімейний жарт».
6
Лізі висловлює своє найгірше побоювання юному докторові Янцену, не встигши навіть подумати про те, що каже:
— Скот помре від цього, чи не так?
Янцен вагається, й вона одразу бачить, що, хоч він і дуже молодий, але він — не дитина.
— Я хочу, щоб ви з ним побачилися, — каже він після хвилини, яка здалася їй неймовірно довгою. — І хочу, щоб він побачив вас. Він при тямі, але це може тривати недовго. Ходіть за мною.
Янцен іде дуже швидко. Він зупиняється біля кімнати медперсоналу, і медбрат, який сидить там на чергуванні, підіймає очі від журналу, що він його читав — «Сучасна ґеріатрія». Янцен розмовляє з ним. Розмова відбувається на низьких тонах, але на цьому поверсі дуже тихо, й Лізі виразно чує три слова, які промовляє медбрат. Вони жахають її.
— Він її чекає, — каже медбрат.
У далекому кінці коридору вона бачить двоє зачинених дверей, а над ними напис:
Ліворуч від дверей — зливальниця, де Янцен миє руки й наказує Лізі зробити
те саме. На каталці, яка стоїть праворуч, лежать марлеві маски, рукавички з латексу в запечатаних пакетах, жовті торбинки з еластичного матеріалу, які вдягаються на черевики, в картонній коробці з написом НА ВСІ РОЗМІРИ, що надрукований збоку, й акуратний стосик зелених хірургічних халатів.— Ізоляція, — каже вона. — О Йсусе, невже ви думаєте, мій чоловік підхопив клятущий вірус Андромеди?
Янцен вагається.
— Ми припускаємо, що може йтися про якусь екзотичну пневмонію, можливо, навіть пташиний грип, але ми не змогли точно визначити, що це, проте…
Він не закінчує фразу, схоже, не знає, як її закінчити, й Лізі допомагає йому:
— Проте воно добре йому дається взнаки. Як то кажуть.
— Маски буде достатньо, місіс Лендон, якщо, звичайно, у вас немає порізів. А я не помітив, щоб вони у вас…
— Не думаю, що мені слід турбуватися про порізи, і маски мені теж не треба. — Вона штовхає ліві двері, перш ніж він устигає заперечити. — Якщо це хвороба заразна, то я вже її підхопила.
Янцен заходить слідом за нею в палату Олтона, затуливши собі рот і ніс маскою із зеленої тканини.
7
У кінці коридору на п’ятому поверсі є лише чотири палати, але світиться екран тільки одного з телевізійних моніторів; лише в одній із палат лунає попискування лікарняної машинерії і м’яке безперервне шелестіння кисню, який сюди подається. Під цифрами жахливо швидкого пульсу — 178 — та жахливо низького кров’яного тиску — 79 на 44 мерехтять прізвище та ім’я: СКОТ ЛЕНДОН.
Двері до палати залишаються прочиненими. На них знак, який зображує оранжеве полум’я, перекреслене літерою X. Нижче яскравими червоними літерами написано: НІЯКОГО СВІТЛА, НІЯКИХ ІСКОР. Лізі не письменник, а тим більше, не поет, але в цих словах вона прочитує все, що їй треба знати про те, як усе закінчується; це ніби риска, підведена під її шлюбом, — так ви підкреслюєте рискою числа, які треба додати. Ніякого світла, ніяких іскор.
Скот, який покинув її зі своїм звичайним безсоромним криком: «Не журися, Лізі-пуся, я до тебе повернуся!» та ревінням ретро-року у виконанні «Вогненних і Чудових» («Флеймінґ Ґрувіз») на плеєрі його старенького «форда», тепер лежить, дивлячись на неї з білого, як молоко, обличчя. Живими здаються лише його очі, але вони надто гарячі. Вони палахкотять, як очі сови, що застрягла в димарі. Він лежить на боку. Вентилятор відсунуто від його ліжка, й вона бачить слиз на його трубці і знає
(мовчи, маленька Лізі, мовчи)
що є бактерії або мікроби, або й ті, й ті в цих зелених плювках, яких ніхто ніколи не зможе ідентифікувати, навіть під найліпшим електронним мікроскопом світу та всіма базами даних, які можна зібрати під поглядом цього неба.
— Привіт, Лізі…
Це майже нечутний шепіт — не гучніший, аніж повів протягу під дверима, сказав би старий Денді, — але вона чує його й іде до нього. Пластикова маска звисає з його шиї, із сичанням подаючи кисень. Дві пластикові трубки стримлять із його грудей, де видно два свіжі надрізи, схожі на дитячі малюнки, які зображують пташку. Трубки, які стримлять із його спини, здаються гротескно великими супроти тих, які вставлені йому в груди. Переляканим очам Лізі вони здаються великими, наче радіаторні шланги. Вони прозорі, й вона може бачити каламутну рідину й закривавлені шматки тканини, які перекачуються в щось подібне до валізи, вона стоїть на ліжку за його спиною. Це не Нешвіл; тут немає кулі 22-го калібру; хоч її серце криком кричить проти цього, їй досить одного погляду, аби переконати її розум, що Скот помре ще до того, як зійде сонце.
— Скоте, — каже вона, ставши біля ліжка навколішки й узявши його гарячу руку у свої холодні руки, — що ти, в біса, собі зробив?
— Лізі. — Він пробує трохи стиснути її руку. Він дихає з хрипким, але слабеньким свистом, який вона так добре пам’ятає від того дня, коли він лежав на гарячому гудроні паркувального майданчика. Вона точно знає, що він скаже далі, і Скот її не розчаровує. — Мені так гаряче, Лізі. Льоду… Будь ласка…
Вона дивиться на його стіл, але на ньому нічого немає. Вона дивиться через плече на лікаря, який привів її сюди і який тепер здається їй Рудоволосим Месником у Масці.