Історія Лізі

Коли вона знову дивиться на нього, його очі змінили вираз. У ньому вже немає нічого погрозливого. Він слабне, та, може, це й добре, бо він знову здається психічно нормальним.

— Лізі…

Так само пошепки, дивлячись йому просто у вічі, вона каже:

— Дай тій паскудній істоті спокій, і вона забереться геть. — Вона мало не додає: — Ти зможеш повернутися до цієї плутанини потім, але казати йому це було б безглуздям; зараз єдине, що Скот міг би для себе зробити, — це не померти. І тому вона каже: — Більше не відтворюй цього звуку.

Він облизує губи. Вона бачить кров у нього на язиці, і її нудить, проте вона не відхиляється від нього. Вона обіцяє собі, що перебуватиме в такій позі доти, доки його не забере карета «швидкої допомоги» або він перестане дихати прямо тут, на цьому гарячому гудроні, за сотню ярдів чи десь так від місця свого останнього тріумфу; якщо вона зможе це витримати, то — їй так здається — вона зможе витримати що завгодно.

— Мені так жарко, — каже він. — Якби мені бодай грудочку льоду, щоб я міг посмоктати.

— Лід скоро буде, — каже Лізі, не знаючи, чи, бува, не обіцяє вона те, чого не зможе зробити. — Я тобі дістану його.

Нарешті до неї долинає звук сирени карети «швидкої допомоги», яка пробивається до них. Це вже не абищо.

А потім відбувається справжнє чудо. Дівчина з бретельками, вільно зав’язаними на плечах, та з недавніми подряпинами на долонях проштовхується до них крізь юрбу. Вона відсапується, ніби щойно пробігла на змаганнях стометрівку, і піт котиться по її щоках і шиї, але вона тримає в руках дві великі посудини з навощеного паперу.

— Я розлила половину клятущої коки, добираючись назад, — каже вона, скинувши коротким, лютим поглядом через плече на юрбу, — але лід я принесла, нічого не втративши. Лід….

Але тут її очі закочуються, перетворюючись на самі білки, й вона мало не падає на спину, ніби послизнувшись у своїх кедах. Кампусний коп — о, нехай Бог благословить його всіма своїми благословеннями з його великою-великою пихатою діркою на грудях і всім іншим — підхоплює дівчину, знову твердо ставить її на ноги і забирає в неї одну з паперових посудин. Він передає її Лізі, а потім запрошує іншу Лізу, щоб вона випила з другої посудини. Лізі Лендон не звертає на це уваги. Згодом, відтворюючи в пам'яті всю цю сцену, вона від чує навіть деякий страх за те, що її думки крутилися в такому вузькому колі. Тепер вона спромагається тільки подумати: «О, тільки, будь ласка, не дозвольте їй знову впасти на мене, якщо вона раптом зомліє, наш дорогий друже-копе», і знову обертається до Скота.

Він тремтить дужче, ніж тремтів досі, і його очі затьмарюються, втрачаючи контакт із її очима. Проте він намагається щось сказати:

— Лізі… так гаряче… льоду.

— Я маю для тебе лід, Скоте. А тепер ти зможеш нарешті свою пельку стулити?

— Один на північ подався, а другий на південь жити… — проказує він хрипким голосом, а потім — о, чудо! — він робить те, про що вона його просить.

Можливо, він просто вибалакався — для Скота Лендона це найімовірніше припущення.

Лізі занурює руку глибоко в посудину, піднявши рівень кока-коли, яка тепер переливається через вінця. Холод приголомшує її й наповнює все її тіло надзвичайно приємним відчуттям. Вона захоплює цілу жменю кубиків льоду, думаючи про те, скільки іронії в цій ситуації: щоразу, коли вона й Скот зупиняються на одному з майданчиків відпочинку, біля автомагістралі, й вона користується послугами автомата, який продає розливну содову замість напоїв у пляшках або в банках, вона завжди натискає на кнопку без льоду, вважаючи свої дії глибоко виправданими — нехай інші дозволяють компаніям, які торгують безалкогольними трунками, ошукувати себе, продаючи їм півчашки содової та півчашки льоду, але з дочкою Дейва Дебушера Лізі такий номер не пройде. Якою була улюблена приказка старого Денді? Я не вчора звалився з копиці сіна! І ось тепер вона хотіла б, щоб їй дали навіть більше льоду, ніж самої коки… хоч і не бачить у цьому великої різниці. Але сама ситуація і справді здається їй незвичайною.

— Скоте, ось він, лід.

Його очі тепер напівзаплющені, але він роззявляє рота, і коли вона спочатку охолоджує йому губи своєю жменею льоду, а потім кладе один із: напіврозталих кубиків на його закривавлений язик, він несподівано перестає тремтіти. Боже, це просто чудо. Набравшись хоробрості, вона проводить своєю холодною мокрою долонею по його правій щоці, його лівій щоці, а потім притуляє її до лоба, звідки краплі води, зафарбованої в колір кока-коли, скочуються на його брови, а потім стікають по обох боках його носа.

— О Лізі, це небесне блаженство, — каже він, і хоч голос у нього досі скрипить, їй здається, що він уже більшою мірою схожий на його голос і лунає… більше тут, аніж там.

Карета «швидкої допомоги» пробилася з лівого боку натовпу, виття її сирени поступово завмерло, і через кілька секунд вона вже почула, як нетерплячий чоловічий голос кричить:

— Ми — лікарі! Пропустіть! Ми лікарі, як і всім людям, нам треба робити свою роботу, дайте нам пройти!

Драпаел, ця пропечена південним сонцем дірка в гепі, користується цією хвилиною, щоб нахилитися до Лізі й прошепотіти їй на вухо:

— Як він, люба?

Співчуття в його голосі, поєднане зі спогадом про те, з якою швидкістю він драпав із місця подій, навіює їй бажання заскреготіти зубами.

Не дивлячись на нього, вона відповідає:

— Намагається вижити.

7

— Намагається вижити, — прошепотіла вона, провівши долонею по глянцевій сторінці «У-Тенн, Нешвіл. Рев’ю». По тій фотографії, на якій Скот поставив ногу на ідіотську срібну лопату.

Вона з виляском закрила книгу й кинула її на запилюжену спину книжкової змії. Її апетит до фотографій — до спогадів— був більш аніж насичений на сьогоднішній день. Вона відчула, як десь під її правим оком розпочинається болюча пульсація. Вона хотіла прийняти якісь ліки, але не бридкий тайленол, а ті таблетки, що їх її небіжчик-чоловік називав божевілками. Дві таблетки його ексцедрину — це саме те, що їй треба, якщо вони лежать десь недалеко на полиці. Потім вона трохи полежить у їхній спальні, поки ще не сильний головний біль мине. Можливо, їй пощастить навіть трохи поспати.

«Я подумала про спальню як про нашу спальню», — сама собі здивувалася вона, йдучи до сходів, якими можна було спуститися в сарай; щоправда, він давно не правив за сарай, а був поділений на окремі складські приміщення, хоч там і досі пахло сіном, мотуззям і тракторним мастилом — то були прадавні запахи селянської ферми, стійкі й приємні. «Усе тут досі так, як і було, хоч і минули вже два роки».

Ну то й що? І що з того?

Вона стенула плечима.

— Либонь, нічого.

Вона була дещо приголомшена своїм невиразним, ніби п’яним бурмотінням. Схоже, всі ці надто яскраві спогади до краю виснажили її. Так ніби вона знову пережила той давній стрес. Вона з полегкістю подумала про те, що в череві книжкової змії немає інших фотографій, які могли б пробудити в ній такі жахливі спогади, бо підстрелили його лише один раз, а жоден із його колег не надіслав би йому світлини, на яких було б знято, як він…

(забудь про це, просто забудь)

— Гаразд, гаразд, — погодилася вона, коли вже спустилася сходами, не маючи жодного реального уявлення про те, до краю якої прірви була підійшла