Історія України-Руси. Том 1

¹) Шахматов думає, що ся табличка була в старшій редакції лїтописи і відти взята старим житиєм.

²) Срезнєвский думав противно, але він не звернув уваги, що звичайно тодї зараховували і перший і останній рік князївства, отже рахували роком більше нїж ми; відповідно до того маємо: Олег сїв в Київі 882 р., умер 912 — отже 31, як в таблицї, Ігор сїв 913, умер 945, отже 33, як в таблицї; рахуючи початок Святославового князївства 945 р., будем мати до його смерти під 972 р, теж 28 р., як в табличцї; одначе в усїх версіях титул про початок Святославового князївства стоїть під 946 р, — може се недогляд самого редактора. Для Ярополка від 973 до 980 р. теж здобудемо 8 років, але для Володимира тодї забракне оден рік рішучо.

Коли зважити, що початки деяких князївств в лїтописи віддїлені під осібні роки від попереднїх як би навмисно, аби натягнути рік, то се наводить гадку, що ся табличка була взірцем для редактора при останній хронольоґізації і до неї він притягав факти, а не табличка обрахована на підставі дат лїтописи. Далї, я вище, в історичнім оглядї підносив факти, що вказують на спізненнє лїтописних дат; так східнї походи Святослава в дїйсности стали ся років на два пізнїйше, подорож Ольги до Царго\596\роду теж о два роки; я піднїс деякі факти, що промовляють і за пізнїйшими роками смерти Олега й Ігоря. Як би признати, що редактор, роскладаючи роки за табличкою, де рахувались неповні роки, відчисляв цїлі роки, то се нам обяснило-б сю справу: і так вже на часах Святослава й Ольга ми мали-б ріжницї два роки, на часах Ігоря три, на часах Олега чотири: в дїйсности, коли табличка була добра, він мав би вмерти в 915 — 6 р. Однакове спізненнє подорожи Ольги й походів Святослава вказувало-б і ще иньше: що сї факти в якійсь табличцї датовані були роками князївств, і спізнили ся через хибний рахунок при хронольоґізації лїтописи. Але наскільки сї всї рахунки самостійні взагалї від лїтописи — не тільки від останньої хронольоґії, а і від старших редакцій її, се зістаєть ся неясним.

Як на народнї перекази в сих дальших частях лїтописи можна на певно вказати, окрім вказаного вище, ще другий похід Ігоря на Візантию, деревську війну по смерти Ігоря (цікаво, що останнього епізоду Ольгиної пімсти в новгородській версії бракує, вона додана при пізнїйшій редакції), більшу частину з оповідання про подоріж Ольги до Царгорода (сватаннє імператора, посольство його до Київа), історію Святослава. Історія Володимира теж має богато елементів народніїх переказів: війни синів Святослава, Володимирові пири; дечого і тут бракує в коротшій (новгородській) версії: напр. під 993 р. тут тільки коротка звістка: „иде Володимиръ на Хорваты“, в ширшій додано зі словами: „Пришедшю же ему съ войны Хороватьской...“ чисто народнїй переказ про боротьбу отрока з Печенїгом і заснованнє Переяслава; так само до порожнього 997 р. (як у новгородській) дописано такий же народнїй переказ про білгородський кисїль. Трудно уставити напевно — чи тут маємо пізнїйші додатки ширшої редакції — чи скорочення в новгородській версії.

Що до устних оповідань свідків, то з них користано, розумієть ся, широко, але вказівки на них дуже рідкі: під 1106 р., записуючи смерть девядесятлїтнього боярина Яня, лїтописець згадує: „у негоже азъ слышахъ многа словеса, яже вписах в лЂтописиць“, — але що власне, не поясняє. Маємо оповіданнє Гюряти Роговича під 1096 р., та не можна бути певним, чи се оповіданнє було записано безпосередно редактором, чи перейшло до нього через якесь сказаниє або що.

Осібну катеґорію становлять піснї; подекуди ясно бачимо слїди їх — напр. в описи Лиственської битви (під 1024 р.):

„и бывъши нощи, бысть тьма, и громове, и молънья и дождь яко посвЂтяша мъльнъя, и блисташа ся оружья, єлико же млънія освЂтя\597\ше, толко мечи видяху, и такъ другъ друга убиваше, ¹) и бЂ гроза велика, и сЂча сильна и страшна“,

або в звістці про смерть Романа Святославича (під 1079 р.):

„и суть кости єго и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля і внука Ярославля“.

¹) Ся фраза упущена в Іпат., Лавр. і под. кодексах, а заховала ся лише в пізнїйших компіляціях.

Робота самих редакторів не скрізь видна і не скрізь однака. Найбільше її видно у вступній частинї, де відкривав ся безкраїй простір здогадам і комбінаціям. Вкажу кілька найбільш виразних прикладів. Така історія розселення Словян з Дунаю під натиском Волохів (Іпат. с. 3 — 4 і 6 — 7), в ній даремно старали ся відкрити якусь дїйсну історію, і ще найправдоподібнїйше, що сю теорію лїтописець уложив під впливом сучасного розпросторення Волохів в дунайських краях. Далї — комбінація подорожи Андрія з варязько-грецьким путем — що то мовляв Андрій їхав через Київ до Риму. Історія міґрацій чужих народів — тут Хозари, через непорозуміннє, виступили въ ролї „білих Угрів“. Історія запросин варязьких князїв на Русь в порівнянню з коротеньким оповіданнєм старшої редакції розвинена далї в інтересах норманської теорії, напр. до слів: „идоша за море к Варягомъ“ додано : „сіце бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзиє звут ся Свеє, друзии .Урмани...“ і т. и., або многозначний додаток: „пояша по собЂ всю Русь“. Аскольд і Дир поставлені в певну звязь з Руриком і розповіджено, як вони зявили ся в Київі, чого не було в короткій редакції; так само пізнїйше вложені імена Аскольда і Дира в оповіданнє Амартола — в короткій редакції їх там нема. Супроти знайдених звісток, що Олег був князем, і супроти погляду старшої редакції, що він був тільки воєводою Ігоря, зявив ся компромісовий погляд, що він правив як опікун і свояк Ігоря. Завівши до Повісти історію про Кирила й Методія з її катеґоричною заявою, що Русь — се словянський нарід („СловЂньску языку... отъ негоже языка и мы єсме Русь; а СловЂнескъ языкъ и Рускый одинъ“), редакторъ спішить ся сей погляд привести до згоди з своєю варязькою теорією: „отъ Варягъ бо прозваша ся Русю, а пЂрвЂе бЂша СловЂне“. Але в меньш важних справах автор не дбав так про супречности — напр. маючи історію про побут Андрія в Київі, він лишає в оповіданню про Володимира слова диявола, що на Руси не було апостолів (Іпат. с. 80).

Аналїза лїтописи дала нам спроможність слїдити за тим, як поволї, протягом десятолїть зберали ся в нїй матеріали. Але разом з тим при тих редакціях не одно й відпадало. Таких відпадків лиши\598\ло ся вам дещо в короткій редакції лїтописи, дещо в пізнїйших компіляціях. Що було причиною того, що та чи иньша звістка не війшла в останнї редакції, се не всюди можна пояснити. Дуже часто могло се стати ся через недогляд: напр. бачимо, що в останнї редакції не війшов початок переказу про Ігоря — його війна з Уличами, а тільки продовженнє — повстаннє Деревлян; переставляючи записки, легко було щось упустити; але де що могло викидатись і свідомо. Поки на давню лїтопись дивились як на одноцїльну працю, доти сї відпадки дуже легковажено (особливо се гостро виступає у Карамзїна). Тепер, коли ми бачимо, яку довгу і повільну редакційну роботу переходила лїтопись, які переміни при тім робились, сї відпадки в наших очах мають не меньше значіннє, як і заведене в лїтопись. Розумієть ся, треба тільки відріжняти те, що по всякій імовірности належить до записок XI — XII в., від пізнїйших комбінацій (як напр. вивід Руси від річки Руси в Воскресенській лїт,), від пізнїйших записок (як численні звістки Никонів. лїт. про богатирів) або простих непорозумінь (нпр. похід Прусів, що помилкою зроблено з напасти від „прузів“ — сарани, і т. д.) З сього погляду сї екстраваґанції пізнїйших компіляций ще вимагають критичної перевірки.

На тім кінчу свій екскурс; додам тільки ще дещо з біблїоґрафії.

Видання Найдавнїйшої лїтописи : перше виданнє, з Радивилівського кодекса, з скороченнями, вийшло 1767 р. (Библіотека российская историческая, І, з передмовою Шлєцера). Нове виданнє на підставі кодексів північної ґрупи, розпочате Тимковським на початку XIX в., доведене було тільки до 1019 р. (1824). Аж в I т. Полного собранія лЂтописей 1846 р. видано суздальський лїтописний збірник, і в нїм Найд. лїтопись північної версії; до варіантів ужито кодекси полудневої версії, а самої полудневої версії не видано: вона вийшла аж 1871 р. в двох виданнях: ЛЂтопись по Ипатскому списку (весь волинський збірник) і ПовЂсть временныхъ лЂтъ по Ипатьевскому списку — фототипічне виданнє самої Найдавнїйшої лїтописи; в 1908 р. вийшло нове виданнє II тому полного собранія з повним текстом волинського збірника. Північна версія була видана ще кілька разів: ЛЂтопись по Лаврентьевскому списку, 1872 р. (нове виданнє 1897 р.) і крім того сама Повість в фототипічнім виданню: ПовЂсть врем. лЂтъ по Лавр. списку, 1872 і в звичайнім 1910; готуєть ся нове виданнє I тома Полного собранія. Радивилівський кодекс виданний фототипічно з його численними мінятюрами в р. 1902 в двох томах п. т. Радзивиловская или Кенигсбергская ЛЂтопись (Памятники древней письменности, XCVIII). Зведений текст Найдавнїйшої лїтописи з варіантами й доповненнями з усїх виданих лїтописних збірників: Сводная лЂтопись, составленная по всЂмъ изданнымъ спискамъ лЂтописи Л. Лейбовичемъ, 1876.

Видання иньших лїтописей і лїтописних компіляцій: Новгородська найдавнїйша і пізнїйші — в III і IV т. Полного собранія лЂтописей, 1841 і 1848. Новгородская лЂтопись по синодальному списку (1 і 2 редакції), 1888; крім того фототипічне виданнє синодального кодекса, 1888. \599\ Новгородскія лЂтописи (друга і третя) 1879. Россійская лЂтопись по списку СофЂйскому великаго Новгорода, 1795. ЛЂтописецъ, содержащій въ себЂ Россійскую исторію отъ 6360 до 7106 года, 1781 і 1819 р. (тут Архангелогородський лїтописець, близький до 2-ої ред. 1 Новг.). Софійскій временникъ, вид. Строєв 1820 р. (два томи). 1 Псковська — осібне вид. 1837 р. Поґодїна і потім в Полном соб. т. IV. ЛЂтопись Переяславля Суздальскаго (близька до півн. версії Повісти, але з деякими додатками) — з одної рукописи вид. 1851 р. кн. Оболєнский, з иньшого, фраґментарного кодекса Бєлокуров, 1898, п. т. Русскія лЂтописи. В Полном собрані-ї лЂтописей крім вказаних вийшли ще: в V і VI т. вибірки з Софійських лїтописей, в т. VII і VIII Воскресенська, в IX — XIII Никонівська (1 вид. 1767 — 1792 р., 8 томів), в XV — Тверська лїт. (готуєть ся нове виданнє), в XVI — Збірник Авраамка, в XVIII т. лїтопись Семіонівська (ще не вийшла), в XX лїтоп. вид. Львова, в XXI Степенна книга, в XXII Хронограф, в XXIII Єрмолинська (не вийшла). Найдавнїйшу лїтопись сї компіляції мають переважно в скороченнях; найблизший до ширшої версії текст старої лїтописи в Воскресенській, найбогатший екстраваґанціями — в Никонівській.

Важнїйша лїтература Найдавнїйшої лїтописи : Татїщев в I т. Исторії Россійскої гл. V — VII. Миллеръ О первомъ лЂтописцЂ россійскомъ (ЕжемЂсячныя сочиненія, 1755). Schl"ozer Probe russischer Annalen, 1767, i Nestor, russische Annalen 1802 — 9, 5 томів (рос. переклад Язикова, 1809 — 19, 8 томи). Строєва передмова до Софійського временника, 1820, йогож О византійскихъ источникахъ Нестора (Труды моск. іст. тов., 1828).

З писань скептиків головнїйше: Каченовского О кожанныхъ деньгахъ (ВЂстникъ Европы, 1827 і 1828), О Русской ПравдЂ (ibid. 1829), О баснословномъ времени въ россійской исторіи (Ученыя Записки моск. унив., 1833); Скромненка (С. Строєва) О недостовЂрности древней русской исторіи и ложности мнЂнія касательно древности рус. лЂтописей (Сынъ Отечества, 1834), О первобытномъ видЂ и источникахъ нынЂ намъ извЂстныхъ лЂтописей (ib. 1835), Кто писалъ нынЂ намъ извЂстныя лЂтописи (ib. 1835) (се відповіди на полєміку Поґодїна). Про них — Иконниковъ Скептическая школа въ русской исторіографіи — Унив. изв. київ. 1871 і осібно. Реакція против виводів скептиків: Поґодїна Несторъ — друковало ся в часоп. Русская Библіотека від 1834 р., осібно 1836, передрук в I т. ИзслЂдованій; Бутковъ Оборона лЂтописи Несторовой отъ навЂта скептиковъ, 1840. З тих часів ще: Перевощиковъ О русскихъ лЂтописяхъ, 1 вид. 1836. Кубаревъ Несторъ (Рус. истор. сборникъ, IV, 1842). Ивановъ Краткій обзоръ русскихъ временниковъ (Уч. Зап. Казан., 1843 — описано кодекси). ПолЂновъ Библіографическое обозрЂніе русскихъ лЂтописей (Ж. . . . 1849).

Полєміка про авторство Нестора: Казанскій Еще вопросъ о НесторЂ, Дополненіе къ вопросу о НесторЂ (Временникъ, I і III, 1849), відповідь Буткова — Современникъ, 1850, відповідь Казанского — Отечественныя Записки, 1851, йогож: Критическій розборъ свидЂтельствъ Патерика Печ. о лЂтописи Нестора (Врем. VII, 1850, „Примітки“ до неї Шевирьова ib. X, 1851), Объясненіе нЂкоторыхъ недоумЂній касательно лЂтописи Нестора (ib. XIII, 1852).

Дальша, докладнїйша аналїза лїтописи: Соловьевъ Исторія Россіи, \600\ особл. т. III гл. I. Сухомлиновъ О древней русской лЂтописи какъ памятникЂ литературномъ — Ученыя зап. II отд. акад. наукъ т. III (1856), йогож О преданіяхъ въ древней рус. лЂтоп. (Основа, 1861). Костомаровъ Лекціи по русской исторіи, I (1861), йогож — Преданія первоначальной русской лЂтописи (ВЂстникъ Европы 1873, потім в XIII т. Моноґрафій). Срезневскій Чтенія о древнихъ русскихъ лЂтописяхъ (Записки акад. наукъ, II, 1862 і осібно, тут три перші статї: чотири дальші, в части видруковані, не були тодї випущені, й вийшли доперва в ИзвЂстіях отд. рус. языка 1903, І). Билярскій ЗамЂчаніе о языкЂ Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ сравнительно съ языкомъ лЂтописи (Записки акад. 1862). Бестужевъ-Рюминъ О соста†русскихъ лЂтописей (ЛЂтопись археогр. ком. IV, 1868). Дісертація Лєже (L'eger) De Nestore rerum russicarum scriptore, 1868 виходила з перестарілих поглядів, і для неї лїтература і полеміка 50-х і 60 рр, не істнувала, новійші виводи Лєже використав уже в передмові до свого перекладу лїтописи: Chronique dite de Nestor (Publications de l’'ecole des langues orientales vivantes, 1884). З лїтератури 70-x i 80-x рр. згадаю: Ламбинъ — з його численних статей (деякі зістались недруковані) особливо Источникъ лЂтописнаго сказанія о началЂ Руси, Ж. М. Н. П., 1874, VI і VII. Иловайскій — Еще о норманизмЂ, гл. IV і V (1872, передр. в Разысканіях). Погодинъ Борьба не на живота, а на смерть съ учеными ересями, 1874. Голубинскій Исторія русской церкви (1880, т. I гл. 2 — аналїза повісти про Володимира). Маркевичъ О лЂтописяхъ, I (Записки одеськ. унив., т. XXXVI, 1883, і осібно). Архангельскій Первые труды по изученію нач. рус. лЂтописи (кінчить ся 40-ми роками, Уч. зап. казан. ун. 1886 і осібно).