Історія України-Руси. Том 1

В часах перед повним відокремленнєм від иньших індоевропейських народів і на останку від Литовцїв (сї часи можна-б назвати перед-словянськими або словяно-литовськими) предки Словян зробили дальші кроки в сфері материяльної та духової культури в порівнянню з побутом індоевропейської епохи ⁶). В сї ж часи мусїли вже зарисуватись певні відміни в самім тїлї будущого Словянства, що потім стали початком його діференціації на галузи й народи. Причини мусїли впливати ті самі, що й на розріжненнє серед індо-европейської родини: розширеннє території, збільшене віддаленнє між ріжними частями, мішаннє з чужеродцями, неоднакові поступи матеріальної і духової культури поодиноких частей. Сї всї процеси переходили потім свій дальший розвій в самім Словянстві, коли його одність з литовською ґрупою ослабла і воно відріжнилось від неї в осібну ґрупу. В сїй добі — котру можемо назвати прасловянською — дозрівав процес розріжнення словянської ґрупи, якому велике словянське розселеннє дало змогу тільки розвинути ся у всїй виразности.

Для доби словяно-литовської і ще більше — доби пра-словянської ми можемо викомбінувати вже з значною правдоподібністю територію словянського розселення (розумієть ся — в загальнїйшій формі). Як би не стояла справа про правітчину індоевропейської родини, де-б не була вона, кінець кінцем в усякім разї словянсько-литовська доба, пережита була не де як у східнїй Европі: словянсько-литовські племена своє спільне житє безперечно прожили тут. З міґрацією Ґерманцїв на захід, в центральну Европу визначила ся західня границя їх території; полуднева уставила ся за розселеннєм в чорноморських степах іранських племен; на полудневім заходї предки Словян стикались з народами тракийської родини найправдоподобнїйше. Се все були свояки. Тільки на широкій лїнїї, що йшла з північного заходу на. полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границі словянсько-литовської кольонїзації з чужою — фінською.

В історичних відомостях найранїйіпе визначаєть ся полуднева границя. В дальшім викладі ми переглянемо докладно історичний матеріал що сюди належить, тепер же поки що зазначу загальний вивид, який виходить з його: не кажучи за давнїйші, загальні згадки, з Y в перед Хр. почавши маємо ми докладнїйші відомости про кольонїзацію чорноморських степів і з них бачимо, що кочовнича іранська, або іранїзована скитсько-сарматсько-алянська людність не переходила на північ далї за поріча нижнього Днїстра — Буга — Днїстра. Геродот, найважнїйше наше джерело в сїй справі, виразно відріжняє народи, що сидїли далї на північ, в районї середнього Днїпра — се народи не-скитські.

На полудневім заходї карпатське підгірє з II в. перед Хр. покриває міґрація Бастарнів; їх оселї простяглись звідти аж над нижнїй Дунай; там вони були „приходнями” ( ' ), і такими-ж були очевидно і в карпатських сторонах. До їх. приходу з півночи, словянські осади могли сягати й Карпатських гір, в басейні верхнього Днїстра, Сяна й Вісли, і так само по ослабленню сеї бастарнської кольонїзації могли простягати ся туди. Самий гірський пояс карпатський займала ґрупа народів найправдоподобнїйш — тракийських. Так виясняєть ся перед нами найдавнїйша територія словянських і литовських племен, яку можемо прослїдити. Постараємось означити її докладнїйше.

На заходї перед останнєю, історичною міґрацією Ґерманцїв (т. зв. великою мандрівкою народів) ґерманська кольонїзація межувала з словянськими й литовськими народами в басейні Висли. Бачимо се з звісток I в. во Хр.: Плїнія, Таціта і Птолємея, що писав в II в., але опиравсь головно на працї Марина Тірського з І в., доповняючи й поправляючи її новими джерелами ⁷). Докдаднїйші відомости для означення етноґрафічної границї дає поміж ними власне Птолємей. У нього Висла межує „Ґерманію” з „Сарматією” від верхівя до моря. Межи „великими народами” ( ' ) Сарматії вичисляє він „Венедів по цїлїй Венедській затоці” коло „Венедських гір”; між меньшими народами згадує Ґотів над Вислою, на полудень ( ' ) від Венедів; ще дальше на полудень від них — Фінів і ряд народів з покрученими або неясними назвами ⁸). З сього виходить, що східньою границею ґерманських народів була Висла, але на нижнїй Вислї Ґоти сидїли вже на правім боцї її (що сидїли вони на нижнїй, а не горишнїй Вислї, се видно з того, що Таціт уміщує їх безпосередно на північ від Люґіїв — ґерманських народів по Одеру ⁹). На схід від Висли і на північний схід від Ґотів сидїв „превеликий” нарід Венедів- Словян, і литовські народи, у Таціта означені загальною німецькою назвою Aestii, Esten ¹⁰). Так розмішує Птолємей; Плїнїй і Таціт, не даючи близших вказівок, потвержують відомости Птолємея; Плїнїй згадує про Вислу, як границю Сарматії, й Венедів уміщає десь коло неї; Таціт згадує Венедів на східнїх границях Ґерманії, за Ґотами ¹¹). Чи переходили осади Словян за Вислу бодай подекуди, ще перед пізнїйшою їх мандрівкою на захід, як се часом припускають на підставі хороґрафічних і археольоґічних даних, се зістаеть ся непевним ¹²).

Хоч Птолємей зачисляє Венедів — Словян до більших народів Сарматії (расом з Бастаранами, Язиґами, Роксолянами) одначе на його мапі східня Европа так замощена ріжними иньшими народами, що для сього „великого” народа зістаеть ся дуже не велике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолємей уявляв собі східну Европу — форма узької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублєтів, з лївого боку Висли на правий, і ті що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолємеєвій мапі за-далеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Вислою, на Поднїпровю і далї на схід, де Птолємей, чи його джерело — Марин з Тіра, не знав в дїйсности ніякого народу крім тих Венедів.

Як ми бачили, Птолємей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, „по Венедеькому заливу”, що тягнеть ся у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Таціта за ґерманськими народами на лївім боцї Висли згадують ся „на правім боцї Свебського моря” Литовцї, Aestii з їх торговлею горючим каменем (янтаремъ, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолємея: Венеди і Литовцї могли на сїм побережу сусїдувати ¹³). Також не маємо підстави відсувати Словян з-над моря, щоб умістити там Ґотів, як роблять иньші ¹⁴).

З згадних у Птолємея сусідів венедських не тяжко відгадати в Ґалїндах пізнїйших пруських Ґалїндів (огляд наших лїтописів), в Судінах — може пруських же Судавів; сї народи відповідали-б загальній згадці про Aestii на балтийськім побережу у Таціта. Тільки у Птолємея вони відсунені від балтийського побережа осадами Венедів. ' Пригадують річку Оссу в Прусії. Кілька иньших імен, що зістають ся на Птолємеєвій мапі між Вислою та „океаном”, не можна добре обяснити, і сама реальність їх лишаєть ся непевною ¹⁵).

Для визначення докладнїйшої границї Словянщини з Фінами нема історичних відомостей. Таціт і Птолємей лише згадують про них, і Птолємей навіть всадив їх, як оден з „меньших” народів над Вислу, вище Ґотів: очевидно, він не знав про них нїчого крім імени. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр. Фінів знали недалеко від Балтийського моря ¹⁶). На другім кінці граничної лїнїї слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея ( ' — у Фінів і досї Rhav, Rawa); також імя Урала - обясняють з фінського. Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію на полуднї дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською — останком чорноморських Іранцїв: вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу. Середину граничної лїнїї між сими крайнїми точками виповнював катальоґ народів Ґерманарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен Мері й Мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дїйсно тут маємо сї ймення, а не прості созвучности, і в кождім разї про територію згаданих племен не можна з нього витягнути нїяких вказівок ¹⁷). Археольоґічні і антропольоґічні розклади досї не могли ще нїчого дати для розяснення сього питання ¹⁸). Пробовано ще використати несловянські назви в хороґрафії верхнього Днїпра і Десни, ще більше-в басейнї Волги, Оки й Дона ¹⁹); але сї вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронольоґії: вони вказують на несловянську людність (припустїм — фінську) в часах перед словянською кольонїзаціею IX-XI в., але не мають доказової сили для давнїйших часів, бо під час словянського руху на захід і полудень словянські правітчинні краї могли (бодай по части) спустїти, і фіни могли їх на якийсь час тоді опановати. Таким чином тут кольонїзаційної границї не можемо вказати близше, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.

Виключивши території иньших племен, дістаємо для старої словянсько-литовської кольонїзації четверокутник, що ограничуєть ся лїнїєю Висли на заходї, Балтийським морем на півночи, на полуднї займає краї по середньому Днїстрі й Богу, а на сходї — басейн Днїпра (може — крім верхів самого Днїпра й його головних східнїх притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена словянсько-литовська територія перед міґрацією. Литовькі народи займали її північну частину. Як ми бачили, Таціт виразно уміщує їх на східнїм березї Балтийського моря, і се потверджуєть ся хороґрафічними й лїнґвістичними поміченнями. Правда, у Птолємея Ґалїнди й Судини сидять не на самім побережу, а віддїлені від нього осадами Венедів, але се такаж помилка як перенесеннє на тійже мапі Фінів на середню Вислу, або ж на балтийськім побережу треба припускати иньші литовські племена, упущені Птолємеєм. Близше означити тодїшню литовську територію можна тільки гіпотетично ²⁰). Орієнтоватись в тодїшнїй литовській кольонїзації пізнїйшими етноґрафічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенню пізнїйших етноґрафічних границь є багато непевного. В пізнїйших часах східне побереже Балтийського моря аж до Курішгафа займають Фіни (Корсь і Либь Початкової лїтописи), — вони відтиснули відти Литовцїв. Литовцї займають цїлий басейн Німана, а навіть в басейнї Березини і Припети (на лївім боцї її) пробовано виказати несловянські (нїби литовські) елєменти ²¹), Досї одначе литовські елєменти в порічях Припети й Березини на певно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питаннє: що треба-б тут зачислити до кольонїзації пра-литовських часів і що може бути слїдом пізнїйшого розпросторення Литви на полуднї. Подібно як Словяни, литовські народи разом з словянським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східню частину своєї території; могли опановати тодї колишнї словянські займанщини, та по якімсь часї знову їх стратити під поворотною хвилею словянської кольонїзації — коли замкнулись полудневі і західнї границї словянського розсіяння, і словянській кольонїзацийний рух, по реакції, відбив ся о північні границї.

Видїливши, хоч з певним, далеким приближеннєм для литовської ґрупи по її відокремленню балтийське побереже і що найменьше — землї між Нїманом і Двиною, ми для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусідстві нїманського басейна — спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря (о скільки сї краї не були заняті готськими й литовськими осадами). Таке означеннє праславянської території в головнім (з ріжними другорядними відмінами) досить приняте в науцї і дїйсно опираєть ся на цїлїй сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер — найбільшу правдоподібність за собою ²²).