Історія України-Руси. Том 2

Вертаємо ся до самої боротьби.

Діставши заклик від Сьвятослава, під осїнь 1146 р., Юрий зараз забрав ся до походу, але на разї його задержав рязанський князь, союзник Ізяслава, на його прошеннє ударивши на землї Юрия. Ізяслав з Давидовичами тим часом забрали чернигівські волости Сьвятослава й пограбили, понищили його двори й хутори, збіже й стада і всяке майно. Не можучи їм противустати, Сьвятослав мусїв тїкати у вятицькі лїси, а волости його Ізяслав передав Давидовичам. Але Юрий дуже скоро управив ся з Рязанею і зробивши діверзію з Сьвятославом на Новгород і Смоленськ, аби відвернути молодших Мстиславичів, заразом, на початку 1147 р. післав своє військо на Давидовичів. Сьвятослав разом, без одної битви вернув свої волости: посадники Давидовичів самі повтїкали перед Сьвятославом; Давидовичі настрашились і перейшли до Сьвятослава, а навіть, як казали на них — мали замір зловити Ізяслава або убити ²⁹). Се між иньшим привело до подїї, одинокої в цїлій київській історії: Кияне вбили Ігоря Ольговича.

Ігор, як я згадував, з початку був всаджений до монастирського поруба в Переяславі, потім випросив у Ізяслава, аби йому дозволив постригтись, бо він хорий і не надїєть ся жити. Ізяслав увільнив його, як каже прихильний йому лїтописець — навіть не обовязуючи його дїйсно постригти ся. Ігор, трохи відійшовши, дїйсно постриг ся в схиму в київськім монастири св. Федора, фундованім Мстиславом: може Ізяслав призначив йому сей монастир як свій фамілїйний, найбільше йому певний ³⁰). Тут Ігор перебував до осени 1147 р. Коли Сьвятослав став брати гору над Давидовичами, Ізяслав задумав плян загальної кампанїї: з півночи мали ударити на Юрия з Новгорода і Смоленська, а він з Давидовичами з полудня ³¹); до участи в сїм походї Ізяслав візвав і київську громаду. Але Киянам ся сварка Мономаховичів між собою була дуже немила супроти претензій Ольговичів на Київ, хоч до Юрия не мали Кияне нїяких симпатій ³²), і їх прихильність була вся по сторонї Ізяслава. Тож вони заявили Ізяславу, що на Ольговичів готові йти всї радо „и с дЂтми”, а на Юрия — „Володимире племя” не підуть, й Ізяславу не радять тримати з Давидовичами, а лїпше помирити ся з Юриєм. Ізяслав, діставши сю відмову, закликав до походу тільки охочих, назбиралось їх богато, і він з ними пішов в поміч Давидовичам. Але на дорозї Ізяславу донесли про переміну: Давидовичі уже сприсягли ся з Сьвятославом і на нього змовили ся — зловити або вбити його. Ізяслав зараз перемінив свій плян — постановив перенести всї сили на полудень проти нової коалїції, та покликав до себе брата Ростислава, поручивши йому разом з тим урядити діверзію на Юрия від Новгорода, Смоленська й Рязани, аби здержати його від участи в полудневій кампанїї. При тім він захотів використати недавню заяву Киян про готовність іти на Ольговичів навіть „із дїтьми” — послав сповістити їх про „лесть чернигівських князїв” і завізвати до походу на „Ольговичів” всїх „от мала и до велика”.

В Київі на час своєї неприсутности Ізяслав лишив свого брата Володимира. Отже поручив свому послови звернути ся до Володимира, митрополита Климента і тисяцького Лазаря і попросити їх скликати Киян на віче, аби посел міг їм оповісти зміни, які зайшли в полїтиці Ізяслава, та переказати його порученнє. Кияне зішли ся „отъ мала и до велика” на подвірє київської катедри, св. Софії, і посол Ізяслава передав їм привіт від князя — цЂловалъ вы князь свой”, і його порученнє: „Як вам казав, хотїв я з своїм братом Ростиславом та з Володимиром і Ізяславом Давидовичами іти на свого стрия Юрия і вас із собою закликав, та ви тодї минї сказали: „не можемо зняти рук на Володимирове племя, на Юрия, але на Ольговичів і з дїтьми підемо з тобою”. Отже я вам тепер даю знати: Володимир Давидович, і Ізяслав, і Всеволодич Сьвятослав, котрому я стільки зробив доброго, цїлували були минї хрест, а тепер потайки від мене цїлували хрест Сьвятославу Ольговичу, посилали до Юрия і лесть зробили супроти мене: хотїли мене зловити або убити за Ігоря, але Бог мене заступив і честний хрест, що вони минї цїлували. Отже, братя Кияне, тепер що сьте хотїли, що минї обіцяли — ідїть зі мною ік Чернигову на Ольговичів, зберайте ся від малого до великого, хто має коня — на конї, хто не має коня — у човнї; бо вони не тільки мене самого хотїли вбити, але й вас викоренити”. Ся пропозиція стрічена була з загальним співчутєм. Кияне сказали: „радіємо, що Бог виратував тебе, брата нашого ³³), від великої лести; підемо всї за тобою і з дітьми, як ти собі бажаєш!” Але один чоловік сказав: „за князем нашим підемо раді, але перше про се подумаймо, як то раз були за Ізяслава Ярославича зробили лихі люде: вирубали з поруба Всеслава й поставили собі князем, і богато злого з того було нашому місту. А тепер от Ігор, ворог нашого князя, навіть не в порубі, у св. Федора! Убиймо наперед його, а тодї підемо за нашим князем на Чернигів — кінчити з ними!” Сї слова серед загального роздражнення на Ольговичів упали як на порох. Даремно Володимир втримував людей, представляючи їм, ще убийство Ігоря буде неприємне Ізяславу, даремно умовляли митрополит, тисяцький, — Кияне казали: „то вже ми знаємо, що по доброму не скінчимо з тим племенем (Ольговичами), анї ми, анї ви” і з криком кинули ся до монастиря св. Федора, де був Ігор. Се було поблизу. Володимир кинув ся остеречи Ігоря, але маса народу зайняла міст, що лучив Софійську гору з старим городом, де стояв манастир св. Федора, і він мусїв об'їздити кружною дорогою, а люде тим часом прибігли до монастиря і заставши Ігоря в церкви, під час служби, виволікли відти ³⁴). Володимир наспів, коли його виводили з брами манастиря і накривши його своїм плащем пробував умовити людей, аби не били Ігоря. Люде не слухали й били Ігоря, бючи помилкою й Володимира, що хотїв його заслонити собою, але все таки удало ся вихопити Ігоря з їх рук і умкнути до сусїднього двора вдови кн. Мстислава. Браму зараз замкнено, а Ігоря сховано до сїней. Але люде слїдом наперли, виломили браму Мстиславового двора і побачивши Ігоря, виволікли йото з сїней і на сходах почали бити — били, доки не стратив притомности. Потім обдертого, півголого потягнули за ноги через Бабин торжок на княж двір і тут добили, а потім відвезли тїло возом на подільське торговище й покинули тут ³⁵).

Сей нечуваний факт, довершений в горячцї незвичайного роздражнення, зробив велике вражіннє. Зараз наступила реакція. Ігоря признавали сьвятим, мучеником. Уже коли він лежав на подільськім торзї, „человЂци благовЂрнии” брали собі його кров і кусники одїжи, як релїквії; оповідали про чуда над його тїлом, а слїдом його смерть описано вже звичайним аґіоґрафічним, шабльоновим способом (в лїтописях ми маємо вже слїди двох таких оповідань) ³⁶). Ізяслав дуже був незадоволений сею подїєю й супроти можливих обвинувачень заявляв свою неповинність в смерти Ігоря. Неповинність його дїйсно не підлягає сумнїву, але побоювання обвинувачувань не були даремні: дїйсно, Ольгович Сьвятослав називав потім Ізяслава убійником його брата ³⁷).

Ся несподївана подїя перебила, здаєть ся, той уплянований похід Киян. Ізяслав, діждавшись брата Ростислава з Смоленська, в осени попустошив полудневу Чернигівщину, а зимою вибрав ся знову й попалив наднїпрянські околицї Любеча, де була „вся жизнь” чернигівських князїв. Давидовичі і Ольговичі не відважили ся виступити проти нього, кликали Юрия в поміч, та даремно. Юрий вислав тільки сина Глїба, і той опанував Посемє та пробував кілька разїв опанувати Переяслав, де Юрий мав прихильників, але проби сї не удали ся. Сам Юрий не пішов — може зайнятий новгородською діверзією. Давидовичі й Ольговичі вкінцї зневірили ся в своїй справі й розпочали переговори з Ізяславом, „післали своїх послів до Ізяслава Сьвятославича, просячи мира і так кажучи: „так було за наших дїдів і батьків наших — миръ стоить до рати, а рать до мира (очевидно — приповідка), а тепер до нас не май жалю, що ми були встали на рать (зачали війну): шкода нам було нашого брата Ігоря й ми до того змагали, аби ти пустив нашого брата, а що вже нашого брата убито — пішов до Бога, де й усїм нам бути і Богови нас судити, то доки вже нам губити Руську землю? лїпше б нам уладити ся”. Ізяслав і його союзники прийняли сю пропозицію прихильно. В осени 1148 р. уложено згоду: Сьвятославичі зобовязали ся забути справу Ігоря й нїчим не ворогувати на Ізяслава. По тім відбув ся з'їзд князїв під Київом у Городку, але приїхали тільки Давидовичі, Сьвятославів обох не було.

За те був тут син Юрия — Ростислав. Ізяслав пильнував перетягати до себе Юриєвих синів, котрих він посилав проти нього. Чи хотїв він тим ослабити стрия, чи піддобрити ся до нього, давши волости в „Руській землї” його синам — не знати; досить, що він закликав до себе Глїба Юриєвича ³⁸), а тепер не знати, чи на його заклик ³⁹), чи з власної інїціативи, прибув до нього старший Юриєвич — Ростислав ⁴⁰), Ізяслав прийняв Ростислава ласкаво, дав йому волость на Побожу, що мав перед тим иньший анальоґічний своячок — Всеволод Ольгович, а виряжаючись потім в похід на Юрия, лишив його „стерегти Руської землї”. Але потім казали, що Ростислав використав свій побут для збирання партиї свому батьку.

Упоравшись із Сьвятославичами, Ізяслав задумав докінчити свій тріумф і упорати ся з Юриєм, тим більше, що той „обиджав” Новгород, де тодї сидїв другий Ізяславів син Ярослав. На згаданім з'їзді в Городку було умовлено, що зимою Сьвятославичі наспіють з полудня, а Ізяслав з Новгороду, брат його Ростислав із Смоленська, і стрінувши ся на Поволжу рушать разом на Юрия. Ізяслав дїйсно виконав сей плян, але Сьвятославичі не додержали обіцянки: їх капітуляція перед Ізяславом не була щира і тепер вони чекали, чим скінчить ся війна Ізяслава з Юриєм, щоб відповідно до її результату прилучитись до сього чи до того. Ізяслав з братом Ростиславом тільки попустошили верхнє Поволже і більше нїчого не доказали.

Коли Ізяслав по тім вернув ся до дому, йому донесли, що Ростислав Юриєвич копає під ним, підмовляє на нього Чорних Клобуків і Киян. Ізяслав закликав його до себе й переказав, що чув. Ростислав жадав суду, але Ізяслав побачив тут скритий намір дальшої інтриґи — „хоче мене пересварити з християнами (суспільністю київською) або з поганами (Чорними Клобуками)” („хотя мя заворожити зъ хрестьяными или погаными”), і без суду, з безчестєм виправив Ростислава до батька, відібравши дану йому волость й арештувавши дружину його і майно. Суздальська лїтопись уважає поголоску на Ростислава неправдивою ⁴¹), але той факт, що Ростислав, прибувши до батька, дїйсно зараз похвалив ся перед ним, що Юрия „хоче вся Руська земля і Чорні Клобуки”, піддає гадку, що Ростислав може й не був тільки пасивним слухачем сих заяв прихильности до Юрия. У всякім разї ся вість рішучо вплинула на Юрия: знаючи, що він має прихильників в Переяславщинї, де коло того попрацював другий Юриєвич — Глїб, і в самій Київщинї, а мавши знову доказ, як Сьвятославичі невірно тримають ся Ізяслава, чекають лише зміни ситуації, він рішив ся виступити з усею енерґією з своїми претензіями на київський стіл.

Тепер наступає найбільш інтензивна стадія сеї боротьби, що з своїм широким розмахом не має собі пари в історії давньої Руси. Не рахуючи навіть тих звязків, які лучили її з европейською полїтикою, ся напружена боротьба князїв з участию всїх земель Руської держави, з виїмком хиба Полоччини, і з великою активністю земських громад, зістаєть ся памятним явищем.

Юрий рушив зараз, при кінцї липня 1149 р., закликавши в поміч Половцїв. Він пішов звичайною дорогою, через землю Вятичів на Переяслав. Давидовичі зістали ся на сей раз при Ізяславі. Ольговичі зараз прилучили ся до Юрия; Сьвятослав на вість про похід Юрия вислав до нього посла, питаючи ся, чи серіозно воює, і діставши відповідь, що Юрий за повойованнє своєї землї й безчестє свого сина хоче мстити ся до кінця — з тим щоб або честь свою вернути, або голову зложити ⁴²), виступив з свого союза з Ізяславом. Не вважаючи одначе на такі рішучі запевнення, Юрий не мав охоти доводити до війни й надїяв ся, що Ізяслав піде на компроміси; він хотїв дістати від нього Переяслав відступного, але Ізяслав на компроміси йти був не охочий, хоч Юрий своїм походом захопив його досить неприготованим: брат Ростислав ще не наспів до нього з свого Смоленська,а Кияне, як ми знаємо вже, не хотїли брати активної участи в сїй боротьбі Мономаховичів між собою. Ізяслав толкував ся перед ними, що він помирив ся б із Юриєм, як би той ішов сам. Коли ж бо йде з Половцями й Ольговичами; але даремно порушував він такими арґументами найдражливші струни Киян, вони повторяли: „мирись, княже, ми не підем”. Тільки запевнивши, що йому треба війська лише на те, аби заімпонувати ворогови й привести до доброї згоди, що до війни не прийде, і він в Юриєм помирить ся, — нахилив Ізяслав на рештї Киян до того, що вони пішли з ним у похід.

Діждавши ся Ростислава і Давидовича Ізяслава, Ізяслав пішов з ними під Переяслав, де стояв Юрий. Перед битвою Юрий запропонував, щоб Ізяслав відступив Переяслав його сину, то він лишить Ізяславу Київ: „от, брате, ти на мене приходив і землю мою повоював, і старійшинство з мене зняв (відтиснув від Київа)! але, брате і сину, — для Руської землї і для християнства — не проливаймо християнської крови... Дай минї Переяслав, нехай я посажу сина в Переяславі, а ти сиди, „царствуй” у Київі! Як же не хочеш того минї зробити, то нехай Бог то рішить”... Ізяслав не згодив ся й не схотів входити в нїякі переговори, не услухав і епископа переяславського, що сповняючи обовязок духовенства — стримувати від кровопролитя, з слїзми просив його помирити ся з Юриєм. „Надїяв ся, каже лїтописець, на множество свого війська і казав: „добув я своєю головою Київа і Переяслава” (в значінню: нїхто до того не має права). Воно й справдї відступати Переяслав і сажати собі під бік Юриєвича, не маючи довіря до миролюбности і словности Юрия, було трудно. Юрий одначе далї оминав битви, і думали вже, що він без битви відступить від Переяслава. Ізяслав надїючи ся на свої сили, рішив не дати йому відійти й перейшовши за Трубеж, приступив до його табору. Під той час якийсь дизертир (перескокъ) утік з Юриєвого табору, Юриєві вояки погнали за ним, а Ізяславові чати прийняли се за рух Юриєвого війська й дали алярмові крики (рекуче: „рать” !). Обидва війська вийшли против себе, але Юрий не атакував, і простоявши до вечера, став відступати назад до свого табору. Та Ізяслав, заохочений сею нерішучістю, пішов за ним слїдом. Спровокований Юрий прийняв битву ⁴³). Та тут показали ся результати роботи Юриєвичів на Українї. Коли наблизилось військо Юрия, Переяславцї перейшли до нього, кажучи: „Юрий нам князь, свій, його варто було пошукати далеко!” Се відняло дух у київських полків, тим більше, що і тут, як ми бачили, не було теж охоти до війни з Юриєм, а Ізяслав попросту здурив Киян.

Перші пустили ся тїкати Поршане, серед котрих пробував і котрих мав бунтовати син Юрия Ростислав. За ними пішли в ростіч Кияне і тим змусили й Ізяслава відступити. Юрий зараз зайняв Переяслав, а звідти рушив на Київ і став за Днїпром під містом. Ізяслав, наче добрий, запитав Киян, чи будуть вони його боронити, але Кияне упросили його, аби не втягав їх у дальшу війну, не маючи сил, і тим часом полишив Київ, а при першій нагодї знову обіцяли стати по його сторонї. Їх слова перейняті гіркою резіґнацією: „Панове наші князї, сказали вони Ізяславу й брату його Ростиславу, не погубіть нас до решти. Наші батьки й брати тепер на побойовищі — одні взяті в неволю, иньші побиті, і зброю знято. Їдьте ви в свої волости тепер, аби нас усїх не побрали в неволю. Знаєте самі, що ми з Юриєм не будемо добрі; як пізнїйше де побачимо ваші корогви, зараз при вас станемо”.