Історія України-Руси. Том 3

²³) Т. II c. 88.

²⁴) Іпат. c. 523.

²⁵) Недавно Ключевский в своїм Курсї русской исторіи (т. І, 1904, c. 346 і далї), приймаючи погляд, що українське Поднїпровє по погромі 1239-40 р. „на довгі часи стало пустинею з бідними останками давнїйшої людности”, зберає вказівки на відплив людности відси на захід (в Галичину) і на північ, в суздальські краї. Вказівки сї, крім того що досить слабкі взагалї, нїчого не говорять про еміґрацію з Поднїпровя по татарськім погромі — вони говорять про кольонїзацію давнїйшу, XI-XII вв. (і навіть часом не про кольонїзацію навіть — нпр. уставленнє безпосередньої комунїкації українського Поднїпрова з Поволжем, будованнє князями городів з іменами запозиченими з України, або захованнє київського билинного цикля на півночи — все се факти, що мають й иньше об'ясненнє не тільки міґрацію).

²⁶) Особливо часто фіґурує ґенеальоґічна звістка про перехід в Москву при кінци XIII або на поч. XIV в. боярина Родіона Нестеровича, предка бояр Квашнїних, разом з 1700 дружини (Карамзїн IV пр. 324). Та ся фабульозна подробиця про таку велику дружину виразно показує, з яким непевним і побільшеним переказом маємо тут до дїла.

²⁷) Спостереження над напрямом кольонїзації Поднїпровя XVI в. у Антоновича — Чтенія київ. II c. 225-6, Владімірского-Буданова — Населеніе Югозападной Россіи оть 2-ой пол. XV в. до Люблинской уніи (Архивъ Югозападной Россіи VII. II), Яблоновского Ukraina, т. III гл. 3 (Zr'odla dziejowe т. XXII). Всї три дослїдники сходять ся на тім, що основним кольонїзаційним елєментом був місцевий, з чужих найсильнїйшим був білоруський, напрям кольонїзації був з півночи на полудень. На доказ того, що виразного типового руху з заходу на схід в тім часї ще не було, я навів ще в своїй Історії Київщини нарікання волинських шляхтичів, що їх піддані тїкають за польську границю, на захід (Zr'odla dziejowe VI с. 24, 116); тепер можу вказати ще на іменні призвища селян в галицьких королївщинах, де в значнім числї стрічаємо „Волинцїв” і особливо „Литвинів”. Див. показчик в III т. Жерел до Історії України-Руси, sub vocibus: Волинцїв 8, Лятвинів близько 60, більше як „Мазурів” або „Ляхів”, при тім треба уважати, що етноґрафічні й топичні призвища тут взагалї досить рідкі.

²⁸) Див. Архивъ Югозапад. Россіи VII. I с. 87-8 (тут кілька Севруків), с. 90 (Сквере — чит. Сивере), с. 103 (уходи і річки сїверські, в басейнї Сули, Псла і Ворскли) (про територіальне росповсюдненнє сих назв Л. Падалки О времени основанія г. Полтавы в Х т. київських Чтеній, c. 25). Матеріалы по ист. землевлад. Вишневецкихъ ч. 5 (Чтенія тіж т. XIV). Про севруків в 1-ій пол. XVII в. ibid. c. 315-6. Акты Московскаго государства І c. 5 і 8 (Севруки путивльські), Соловйов II c. 641, 760 й ин.

²⁹) Сей епізод маємо в фраґментах в Лавревтиєвській лїтописи c. 457-9, в цїлости (буквально подібне) в Воскресенській І c. 176-8; в Никонівській Х c. 162 маємо деякі додатки, слободи описують ся так: „и быша тамо торгы и мастеры всякія, и быша тЂ велики д†свободы якоже грады великія”. Як я запримітив уже, вперше вказуючи на сей епізод (Громадський рух на Українї-Руси в XIII в. — Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. І, c. 25), сї амплїфікації Никонівської компіляції мають свою вартість: вони у всякім разї належать до тих часів, коли відносини Татар до словянської людности були добре звістні.

³⁰) Щоб се не здало ся кому парадоксальним, вкажу нпр. на жалї дунайських еміґрантів за давнїйшим житєм ”під Турком”, в противставленню до нинїшнїх порядків конституційної Румунії, або жалї за турецькими часами серед селянства Босни.

Противкнязївський рух, Болоховцї і болоховські князї; боротьба з ними Данила; иньші громади „татарських людей” і боротьба з ними Данила; полїтичні змагання сих громад; відносини до сього руху Татар і його дальша доля.

Я вже вище мав не раз нагоду згадувати про той противкнязївський рух на Українї ¹), а тепер мушу поговорити про нього спеціально, як про явище викликане або підтримане безпосередно татарським погромом і злучене з підданнєм під безпосередню власть Орди значної частини української території. На жаль лише, наші відомости про нього дуже бідні, особливо як рівняти їх до того визначного інтересу, який має сей рух з становища суспільної еволюції й суспільно-полїтичних відносин. Якісь хоч трохи докладнїйші звістки про нього маємо тільки в Галицькій лїтописи, а й вона згадує про нього лише принагідно, говорячи про боротьбу з ним Данила. По за тим маємо тілько деякі натяки та широке поле для здогадів.

На сїм полї перед усїм виступають славнозвістні Болоховцї, над котрими прийшло ся богато „утерти поту” новійшій ґенерації істориків України ²). Вперше назва Болохова виступає в XII в. без близшого означення, десь в сусїдстві Побожа ³); правдоподібно — се Болохово, звістне нам під сим іменем ще в XVI в. — більша територія на верхівю Случи. В XIII в. звали ся Болоховцями осадники з над верхньої Случи і Бога ⁴). Лїтопись вичисляє сїм болоховських городів: Деревич, Губин, Кобудь, Кудин, Городець, Божський і Дядьків; з них місця кількох звістні нам на певно ⁵), і вони вказують на територію верхнього Побожа і горішньої Случи. Разом взявши маємо пограничну територію трох земель — Київської, Волинської й Галицької, котрої етноґрафічний підклад нам неясний, але по всякій правдоподібности — се мусїла бути стара словянська (українська) людність, може з деякою чорноклобуцькою домішкою на Побожу ⁶). Вправдї був висловлений здогад, що Болоховцї волоські кольонїсти, але він властиво не має за собою нїчого окрім певної созвучности Болохова з Волохами ⁷). В усякім разї справа етноґрафічної приналежности Болоховцїв не має тут особливого значіння, бо в против-князївськім руху (котрим Болоховцї й інтересні) виступають поруч них місцевости, в котрих сидїла споконвічна українсько-руська людність — як порічє Тетерева.

До другої чверти XIII в. про болоховські городи ми нїчого не чуємо; зрештою відомости про сю територію взагалї незвичайно бідні. Вперше в подїях 1232/3 р. виступають „болоховські князї” як союзники галицьких бояр в їх боротьбі з Данилом. Вдруге в такій ролї бачимо їх в подїях 1236 р.: тодї Данилові бояре забрали їх „усїх” і відвезли до Володимира, але вони, видко, перепросили ся з Романовичами, бо як слїдом потім болоховські князї були „вошли” в мазовецькі землї, і Болєслав мазовецький хотїв їх „розграбити”, то Романовичі за ними обстали, і Василько упрохав Болєслава пустити їх. Очевидно, вони мусїли піддати ся під зверхність Романовичів, стали їх підручниками. З другого боку Болєслав каже, що вони не були простими боярами Данила, але самостійними князями: „не суть вои твои, но суть особнии князи”.

Хто були сї князї — про се висловляли ся ріжні здогади. Трудно їх уважати князями з династиї Володимира, так само — і Даниловими боярами; такі здогади робили ся на підставі стилїзації лїтописних згадок, але в дїйсности підстави для того нема. Дуже привабна анальоґія їх з князями громад волоського права, але коли тепер виказано, що сї волоські князї від початку означали тільки сїльських старшин, старцїв ⁸), то для такого толковання не лишають місця наведені з Галицької лїтописи слова Болєслава, де болоховські князї виступають якими не якими, а все таки князями в значінню володарів, а не простих сїльських старцїв. Зрештою нїяких звязків сих болоховських громад чи з волоською кольонїзацією, чи з орґанїзацією волоського права не можемо вказати. Хоч певні анальоґії є: болоховські князївства були невеликі — виступають сї князї цїлою, чималою видко купою, і лїтописець мабуть не знав їх імен близше; становище князя супроти громади особливим авторитетом не визначало ся: лїтописець пізнїйше підданство Татарам уважає дїлом самих громад, і в дальшім оповіданню князїв зовсїм іґнорує. Сї обставини й не звичайне становище болоховських князїв супроти Татар дає розуміти, що репрезентантами князївсько-дружинного устрою вони не були, а були князями в значінню перед-дружиннім.

Під час похода Бату, коли руські князї розтїкали ся куди видко, сї болоховські князї, чи їх городи пішли на зустріч сїй татарській грозї: піддали ся добровільно Татарам і за те були ними помилувані, а опираючи ся на татарську протекцію по тім з іще більшим завзятєм виступали против Данила. Се дуже обурило Данила по тій недавнїй покорі болоховських князїв, а ще більше — дражнило його як дуже небезпечний полїтичний прояв, і коли болоховські князї ще перед поворотом Татар з Угорщини (1241 р.) взяли участь в походї Ростислава Михайловича на Бакоту, Данило з усїма силами кинув ся на болоховські городи: „городи їх дав огневи і греблї ⁹) їх розкопав, взявши богато невільників і розграбивши їх городи: Деревич, Губин і Кобудь, Кудин, Городець, Божський, Дядьков; прийшов на те Курил печатник князя Данила з трома тисячами піших і трома стами кінних (відбивши від Бакоти Ростислава) і дав їм Данило розграбити Дядьков город і від нього зачавши полонив і попалив землю Болоховську: їх Татаре полишили (помилували), аби для них орали пшеницю й просо, а Данило тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар” ¹⁰). Як я вже сказав, таке незвичайне завзятє у Данила, взагалї дуже повздержного, і се напруженнє сил, з яким напосїв ся він знищити маленьку Болоховську землю (він навіть у брата Василька забрав військо до сього похода) не можна витолкувати инакше, як страхом перед перспективою, яку відкрило перед його очима се добровільне підданство Татарам болоховських громад — „тим більше ворогував на них, що вони покладали ся на Татар”, як дуже бистро помітив лїтописець.

Але рух тим зломаний не був. З оповідання лїтописи про кампанїї Данила 1254-5 рр. против „татарських людей” бачимо; що в безпосереднїй залежности від Татар тодї стояли: Болохово (правдоподібно те Болохово над Горинею) і „всї Болоховцї” (треба мабуть розуміти громади побожські і послучські), Побоже, громади по середнїй Случи (Білобереже, Возвягль, Сїмоць і Городок) і цїле порічє Тетерева. Що більше — лїтописне оповіданнє дає натяк, що в анальоґічних відносинах до Татар стояв і сам Київ: Данило підбивши „татарських людей” в західнїй Київщинї, в порічях Случи й Тетерева, слїдом вибераєть ся походом і на Київ, та тільки обставини перебили йому ¹¹).