Історія України-Руси. Том 3

²⁶) В історичній лїтературі, почавши від Карамзїна (III, c. 68) і досї се оповіданнє часто повторяєть ся, часом навіть en toutes lettres — див. нпр. Іловайский II. 41, Петрушевич — Ист. изв. о церкви св. Пантелеймона c. 47, Філєвич Борьба c. 122, Ждановъ Рус. былевой эпосъ с. 430, Абрагам Powstanie c. 98. Але навіть признаючи правдоподібність самого факту посольства, належить віддїляти від того його лїтературне обробленнє. Було б інтересно уставити час сього оброблення. Може початки його сягають ще часів Данила, як докір за його унїю (хоч нинїшня форма значно пізнїйша).

²⁷) Правдоподібно, на простім тільки непорозумінню компілятора опираєть ся звістка Густинської лїтописи, що коли Царгород узято (1204 р.), цїсар Олексїй Анґел утїк „въ Русскую землю, ко Роману Мстиславичу, въ Галичъ” (c. 327); але я не міг дійти, яким способом з'явила ся така гадка.

²⁸) Иже загналъ Романъ невЂры ради — славаху бо Игоревича, Іпат. c. 481.

²⁹) Ingeniosam tyrannidem.

³⁰) Satrapos et eubagiones.

³¹) Monum. Pol. hist. II. 440-1. Давно уже зауважено подібність першого з наведених нїби Романових прислів до лїтописних слів соцького Микули, сказаних з нагоди походу Данила на бояр (1231): „не погнетши пчелъ, меду не Ђдать” (Іпат. c. 509). Міг би Микула згадати при тів Романа, коли б се було таке його клясичне прислівє, як представляв Кадлубек.

³²) Див. т. II c. 475-6.

³³) Ibid. c. 405-6.

³⁴) Іпат. c. 605.

³⁵) Хожденіе арх. Антонія c. 15, Monum. Pol. hist. II. 441. Для повности сучасних відзивів про Романа наведу ще характеристику Хонїата (с. 692): Роман чоловік сильний і енерґічний (властиво — тїлом кріпкий і руками дїяльний — o).

³⁶) Іпат. с. 479, 536.

³⁷) Лавр. c. 404-5.

³⁸) Про польські й иньші західнї звістки про смерть Романа див. прим. 2.

³⁹) Т. II c. 405-6.

⁴⁰) С. 10.

⁴¹) carminibus, quae et in hanc diem саnorа voce in theatris audimus promulgari — II c. 175.

⁴²) Стрийковский І c. 202; се оповіданнє у нього хибно привязано до Романа Ростиславича, — що се проста похибка, видко з порівнання його повторення на c. 211.

⁴³) Соловйов І c. 554.

⁴⁴) В билинї про війну Романа з литовськими королевичами його дружина так карає тих королевичів:

большему князю глаза выкопали,

а меньшому брату ноги выломали,

и посадили меньшаго на большаго

и послали къ дядюшкЂ......

Можна порівняти се з оповіданнєм Кадлубка про Романове тиранство і Стрийковского — про тих литовських невільників: традиція показуєть ся скрізь вірною собі, хоч се не перешкоджає нам бачити в нїй побільшеннє — в традиції взагалї дуже часте.

Галицько-волинські замішання по смерти Романа — загальна характеристика. Інтервенція Угорщини й протекція угорського короля; похід Ольговичів; Ігоревичі в Галичинї й Володимирі; утеча Романової княгинї з дїтьми. Усобиця Ігоревичів, переміни в Володимирській волости, замішання в Галичу, боярська різня; кампанія 1211 р., повішеннє Ігоревичів; Данило в Галичу; вокняженнє Володислава. Спишська умова; подїл Романової спадщини; Кольоман в Галичу; справа унїї; повстаннє Галичан. Конфлїкт кор. Андрія з Лєшком, Мстислав у Галичу — вперше, становище Данила, його перші самостійні кроки — вертає собі Забуже. Новий союз Лєшка з Андрієм і вигнаннє Мстислава. Мстислав у Галичу вдруге, розрив його з Данилом, угода з Угорщиною, королевич Андрій в Перемишлї й війна 1226/7 р. Абдікація й смерть Мстислава.

Смертию Романа розпочинаєть ся в Галицько-волинській державі довгий, сороклїтнїй період замішань, викликаних боротьбою за галицький стіл. Ся боротьба, описана досить детайлїчно, але заразом — дуже механїчно в Галицькій лїтописи, на перший погляд робить дуже хаотичне вражіннє, так що від неї, на побіжний погляд дїйсно може закрутити ся голова, як казав старий історик Галичини ¹). Аби не згубити ся в її детайлях, будемо слїдити головні моменти в розвою сеї боротьби, а особливо — напрями боярської полїтики, що лежали в основі сеї боротьби і коротко вже зазначені вище нами на иньшому місцї ²).

Конечною точкою сеї боротьби і замішань треба уважати Ярославську битву і подорож Данила до Бату: сї дві подїї, взяті разом, придушили ворожі елєменти і дали Данилови спромогу опанувати свою позицію сильно і певно. Отже сей період боротьби потягнув ся від р. 1205 до р. 1245-6.

Слїдячи долю місцевої княжої династиї, Романовичів, що опираючи ся на громаду, становили одну сторону в сїй боротьбі, сей сороклїтнїй період можна подїлити на кілька меньших: В першім Романовичі через свою молодість займають зовсїм пасивне становище і відірвані зовсїм від ґрунту; се тягнеть ся аж до моменту, коли вони дістають в остатнє володимирську волость (коло 1214 р.). Відси іде їх князюваннє в володимирській волости, аж до смерти Мстислава, що дала початок Данилови до сьвідомої боротьби за галицький престіл — до 1128 р. Третїй період — їх боротьба за галицькій стіл, аж до Ярославської битви.

Коли будемо слїдити другий місцевий чинник — боярство, то мусимо покласти ще одну граничну точку, з огляду на переміну в боярській полїтицї, а то боярську різню счинену Ігоревичами (1211 р.); доти бояре ведуть полїтику династичну, відти — вони сьвідомо і свобідно переводять свою боярську полїтику, вирікши ся зовсїм всяких традицій князївсько-дружинного укладу.

Вкінцї в полїтицї сусїднїх держав, що брали участь в галицько-волинських справах — Угорщини й Польщі поворотну точку становить Спішська умова, 1214 р. (вона припадає на оден майже час з запанованнєм Романовичів у Володимирі); від тодї Угорщина вертаєть ся до своєї давнїйшої проґрами — анексації Галичини.

Маючи на оцї сї придорожнї стовпцї, можемо пустити ся в свою подорож — слїдити історію галицько-волинських замішань.

Смерть Романа була для всїх повною несподїванкою. Ворожі елєменти, прибиті ним, на разї не дали познаки житя, і по похоронї Романа Галичане присягли на вірність його малому сину Данилу, що мав тільки три роки (меньшому брату його Васильку ішов тільки другий рік). Управу держави іменем Данила обняла його мати — молода Романова вдова. Розуміючи непевність свого становища, вона звернула ся до найблизшого Романового союзника і свого свояка угорського короля, удаючи ся під його опіку. Угорський король прибув до неї до Сяноку, і тут мусїли між ними стати ся важні умови, про котрі, на жаль, наші джерела не дають близших відомостей; галицький лїтописець хвалить прихильність короля до Романової родини, що він „прийняв Данила як свого милого сина”, але не поясняє полїтичного підкладу сеї опіки ³). З фактів бачимо, що король бере в свою опіку Романовичів і їх землї, а за те, чи то за згодою їх матери і бояр, чи на власну руку, приймає на себе ролю зверхника сих земель: від тепер він титулує себе все королем Галичини і Володимирії (Galiciae Lodomeriaeque rex) ⁴). Для безпечности ухвалено впровадити в Галич угорську залогу, і король дїйсно прислав дуже значну залогу, „Угры многы”. Ся угорська залога, дїйсно, послужила гальмом на розвій боярської опозиції, придушеної перед тим Романом. Противна Романовичам партія тільки поволї відживала, спроваджуючи своїх розігнаних і розполошених партизанів; на чолї її стали брати Кормильчичі, сторонники Ігоревичів, по смерти Романа закликані назад в Галичину їх одномишленниками.

Тим часом вість про смерть Романа заворушила його противників між руськими князями. Рухливі Ольговичі, що вже кілька разів виходили з плянамн на Галич, зібрали ся на борзї й поспішили ся до Галича, рахуючи мабуть на своїх прихильників між боярами, бо як з усього видно — вибрали ся в похід з невеличкими силами. Рюрик, що скинув з себе своє невільне постриженнє, відновив свою умову з Ольговичами й прилучив ся до походу. Закликано й Половцїв, і з ними рушили на Галич. Але противники Романовичів, видно, ще не віджили, та й супроти угорської залоги, поставленої в Галичу, і невеликих сил, приведених Ольговичами, не відважили ся показати свою фарбу. Коли Ольговичі приступили під Галич, місто боронило ся, й бояре теж. По нещасливім приступі, Ольговичі „c срамомъ великим” мусїли вертати ⁵).

Але Ольговичі вертали ся тільки з тим, аби вибрати ся на ново з більшими силами; на другий рік вони зібрали всю свою фамілїю: пішли Сьвятославичі чернигівські й Ігоревичі новгородські, прилучились смоленські й київські князї з Чорними Клобуками; Половцїв спроваджено теж велику силу. Разом з їх походом рушив на Володимир також і Лєшко, судячи по словам лїтописи — за порозуміннєм з ними ⁶). Романова вдова з своїми прихильниками супроти сеї коалїції кликала собі в поміч угорського короля. Але що й у самім Галичу ворожа боярська партія, не вважаючи на угорську залогу, підіймала голову, княгиня не відважила ся довше зіставати тут і не діждавши ся приходу угорського короля, втїкла до Володимира, більше певного для Романової родини. Під Володимир потягнув супроти того й король. Тут розпочали ся зносини між ним і Лєшком, і прийшло до порозуміння ⁷). Про зміст сеї умови джерела не кажуть нїчого, видко тільки, що король умовив Лєшка занехати ворожу акцію супроти Романовичів: прийнявши під свою протекцію Романовичів з їх землями, він тепер якимсь способом втягнув до того й Лєшка. Може бути, що за порозуміннєм з Лєшком же король надумав посадити в Галичу якогось зовсїм стороннього князя — правдоподібно, в ролї провізора галицького стола, з огляду на безрадність сиріт. По нарадї з прихильними Романовичам галицькими боярами рішено взяти до сього Ярослава переяславського, сина Всеволода суздальського, отже князя з впливової родини, що міг би оборонити ся від претензій иньших князїв, а знову в галицькі справи не був замішаний ⁸). До нього вислано запросини.