Історія України-Руси. Том 3

Повторяю — громада не мала своїх спеціальних функцій і її участь в полїтицї й управі не мала нїчого постійного, орґанїзованого; вона все зіставала ся лише орґаном надзвичайним, корективом звичайної князївсько-дружинної управи. Вмішавши ся в яку небудь галузь її й зробивши в нїй поправку, якої на її погляд конче вимагали обставини, громада по тім звертала знову управу в руки її звичайних хазяїв, чи властиво хазяїна — князя, бо на нього одного складає громада всю власть і провід землї, на його рахунок і одвічальність. Українські громади не мають самоуправи й не змагають ся до неї, змагання до ограничення князївсько-дружинної управи й боротьби з нею за права вони зовсїм не знають, противно, їх ідеал — уставити такий лад, де б князївсько-дружинна управа розвивала ся як найбільше правильно, не змушуючи громади до вмішування, до поправок. Запоруку того вони бачать в особі князя — аби був добрий і дбалий для землї, і на се звернені головно жадання землї.

Що суверенні права громади — роспоряджати ся в землї без князя чи при князю та ставити йому певні жадання, признавали ся в княжих кругах, в тім не може бути непевности. Се бачимо виразно з таких фактів, як зносини Сьвятослава й Всеволода 1069 р. з київською громадою, коли вона не хотїла приймати свого „законного” князя Ізяслава, а вони обіцяли її посередництво та забезпечали її від репресій Ізяслава; ще виразнїйше виходить се з фактів, де князї входили в зносини з громадою, поминаючи князя. Так 1098 р., коли київська громада входить в зносини з заднїпрянськими князями, що прийшли на Сьвятополка, сї князї ведуть зносини з громадою, поминаючи її князя Сьвятополка: вони, вислухавши „молбу Киян яко сотворити миръ, и блюсти земли Рускои и брань имЂти с погаными”, запевняють депутатів громади, що закінчать справу згодою, і після того тільки відновлюють зносини з Сьвятополком. Ще інтереснїйший факт маємо в зносинах Ростиславичів з Володимирською громадою 1098 р., коли вони самі, з власної інїціативи зовсїм поминають князя Давида і звертають ся просто до громади, бажаючи, аби вона зробила пресію на свого князя — Давида.

Оглянувши таким чином дїяльність віча, приглянемо ся його складу і формам дїяльности.

Насамперед що до складу віча. Лїтописи нїде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видко, що в вічу брала участь вся свобідна людність землї — города й пригородів, але тільки самі господарі, голови родин. На се вказує термін „люди” для участників віча, не „лїпші люде”, а таки люде взагалї: „людьє кыевьстии” (1068), „людиє Черниговци” (1138), або „гражани” (в Володимирі 1099), „Кияне” (1098), „Галичане” (1144) ²⁷). Розумієть ся, в дїйсности задавали тон дуже часто ті „лїпші люде”, „иже держать землю”, як казали в Х в.; але трапляли ся й такі віча, де брав гору демос і змушував замовкати тих звичайних проводирів віча.

Що молодші члени родини не мали голосу при тім, на се вказують вирази, де вічевики приймають рішеннє за себе й за „дїтей”. Так говорять на вічу Кияне в 1147 р.: „на Ольговичів підем радо і з дїтьми” (на Олговичи хотя и с дЂтми), і на новім вічу знову: „идемь по тобЂ и с дЂтми”. Так кажуть Куряне: „оже се Олговичь, ради ся за тя бьємъ и с дЂтьми” ²⁸). Такі вислови не могли б мати місце, як би й сї „дїти” були тут же на вічу з правом голосу.

Люде з пригородів могли брати участь і мали голос на вічу, але їх присутність не була конче потрібною для того, аби рішеннє віча було важним і для пригородів; се ми знаємо добре з новгородської практики, і нема нїяких перешкод прикласти се й до українських віч. Справа Вишгорода, піднесена на київськім вічу 1146 р., дуже правдоподібно, була наслїдком того, що на вічу були й Вишгородцї. А що рішеннє віча города було обовязкове в усякім разї й для пригородів, се дає зрозуміти наведена вище максима суздальського лїтописця, що говорить про обовязковість таких рішень для пригородів, зовсїм не згадуючи про потребу для того участи пригородів — зрештою в такім разї цїла та максима не мала б значіння.

На істнованнє репрезентації, відпоручників пригородів чи частин міста, не маємо нїяких натяків, і можемо прийняти зовсїм на певно, що її наші громади не знали, як не знали й більш розвинені північні.

Форми скликання, місце або час вічевих нарад не були зовсїм реґляментовані — не тільки у нас, але й у Новгородї. При надзвичайнім характері вічевих зібрань не може бути й мови про якусь їх періодичність або певні уставлені часи. Скликав віче, як ми вже бачили, або князь або самі громадяне; в остатнїм разї, розумієть ся, віче міг скликати кождий, хто потрапив заінтересувати та згромадити людей. Кожде місце було добре для сього; рівно ж порядок вічевих нарад залежав від хвилевих обставин. Дорогоцїнний, бо зовсїм одинокий образок віча, скликаного з інїціативи князя ²⁹), дають нам оповідання про київське віче 1147 р., що закінчило ся смертию кн. Ігоря ³⁰): Ізяслав, бажаючи притягнути до участи в війнї з Ольговичами київську громаду, висилає двох з своєї дружини до Київа з порученнями в сїй справі. Сї післанцї, приїхавши до Київа, мали удати ся до полишеного для нагляду в Київі Ізяславового брата Володимира, щоб він за порозуміннєм з митрополитом і тисяцьким скликав Киян на віче на подвірє св. Софії. Володимир скликав Киян, і вони зібрали ся в великім числї й посїдали ³¹) на площі коло св. Софії. Предсїдателем зборів був митрополит, як найповажнїйша особа в містї, хоч властивим господарем у Київі, в неприсутности князя, був тисяцький. Звернувшись до митрополита, Володимир представив послів Ізяслава й попросив для них слова: „и рече Володимеръ к митрополиту: „се прислалъ братъ мой 2 мужа Кыянина, атъ молвятъ братьЂ своєй”. Посли переказали привіт від Ізяслава Володимиру, митрополиту, тисяцькому й усїй громадї: „цЂловалъ тя брать, а митрополиту ся покланялъ, и Лазаря цЂловалъ и Кыяны всЂ” ³²). Присутні громадяне („Кыяне”) запитали, з чим прислав їх князь — „молвита, с чимь васъ князь прислалъ”. Посли переказали поручене Ізяславом: про зраду Ольговичів, і що через неї Ізяслав розпочинає з ними війну, а до участи закликує й київську громаду. Кияне вислухавши, заявили, що радо підуть в похід. Тодї оден з присутних звернув увагу на небезпечність від того, що в самім Київі сидить оден з Ольговичів — Ігор, і радив перше забити його, а тодї вже йти на Чернигів, „кінчати” з иньшими Ольговичами. Сї слова незвичайно вплинули на зібрану громаду. Даремно Володимир, потім митрополит, тисяцький київський і другий тисяцький — Володимирів (правдоподібно — волинський) умовляли людей, аби залишили сей замір, неприємний самому Ізяславу. Кияне відповідали, що з Ольговичами не можна дійти до доброго кінця. Нарештї підняв ся великий крик („кликнуша”), і нарід кинув ся з віча до монастиря св. Федора — забивати Ігоря.

Таким чином, і на таких вічах, скликаних князем, де була певна президія, як бачимо — діскусію дуже легко опановувала зібрана маса, і коли вона приходила до афекту, всякий порядок пропадав, і починав ся „клик”, серед котрого вже не мали нїчого робити дальші арґументи. Подібний образок дає нам і революція 1068 р.: громада, прийшовши перед княжий двір, попереду розмовляєть ся з князем, що виглядає до них з вікна своїх сїней; але діскусія починає приберати все більше горячий характер („людьє вьзвыли”, як казали бояре), нарештї підняв ся крик — „кликнуша”, й люде кинули ся розбивати вязницю Всеслава.

Але не завсїди віче виходило таке неспокійне й непорядне. Инакший образок дає віче 1146 р.: після віча, скликаного Ігорем на Ярославовім дворі, вічевики зберають ся самі, з власної інїціативи на нове віче на Подолї, коло Турової божницї. Вони сидять верхи на конях — може й не всї, иньші може й пішки. По нарадї вони закликають до себе Ігоря, щоб вислухав їх бажання. Ігорь виряжає до них брата Сьвятослава, і Кияне ставлять свої вимоги, жадаючи від князя присяги, що вони будуть сповнені. Сьвятослав, злїзши з коня, присягає; тодї злазять з коней Кияне й присягають. Цїле віче отже переходить, судячи по оповідданню лїтописи, зовсїм спокійно, аж пізнїйше розпочинають ся розрухи, викликані мабуть словами Сьвятослава, що він видає тих тивунів, що завинили, на волю громади.

Зберало ся віче, як сказано, на ріжних місцях: в наведених прикладах ми бачимо київське віче зібране на Ярославовім дворі, коло св. Софії; правдоподібно — тут зберали ся головно віча з княжої інїціативи. З власної інїціативи збирають ся Кияне на Подолї коло Турової божницї, або на торговищі (1068 р.). Ізяслав Ярославич по своїм вигнанню навіть перевів був торговище на гору, в близше сусїдство княжого двора; очевидно, торговище було особливо наручним місцем для самовільних віч громади, скликаних без княжої інїціативи, й тому князь хотїв його мати близше під оком.

Скликали на віче ріжним способом: дзвоном „созвониша вЂче” володимирські „гражане” (се був звичайний спосіб в північних републїках); трубами скликав Ізяслав: „ударяй у трубы, созва Кияны”, — може й тому, що се було зроблено перед походом; правдоподібно скликали й через герольдів, як скликає тойже Ізяслав в Новгородї в 1148 р. людей до себе на обід ³³). Терміном було: „сотворити вЂче”, „совЂть сотворити”, „совЂть совЂщати”, „думати”. Констатовання більшости, раховання голосів не знала, та й не могла знати тодїшня вічева практика. Певне рішеннє уважало ся прийнятим, коли за ним зголошувала ся така сильна більшість, що вона собі могла зовсїм іґнорувати меньшість. Свої рішення тодї ся більшість уважала можливим накидати меньшости й силоміць: київське віче 1151 р., ухваливши взяти всїм народом участь в походї Ізяслава, додає: „а хто не піде, дай його (княже) нам, ми його самі забємо” ³⁴).

Відносини городів до пригородів у нас не дають нїчого особливо інтересного, такого що пригадувало б боротьбу города з пригородом в Новгородській або Ростово-Суздальській землї. Одинока земля, де можемо щось сказати про сї відносини — се Київщина, і те що можна було сказати про них, сказано в главі про Київщину: відносини між городом і пригородом згідні, і тільки у Вишгородцїв можна запримітити деякі, і то не дуже виразні слїди емуляції з своєю митрополїєю.

Примітки

¹) Іпат. c. 369.

²) Див. т. I c. 386.

³) Див. тамже c. 325, йор. 335-8.

⁴) Лавр. c. 358 „Новгородци бо изначала, и Смолняне, и Кыяне, и Полочане, и вся власти якоже на думу на вЂча сходят ся, на чтоже старЂйшии сдумають, на томь же и пригороды стануть”. Сеї звістки не можна инакше розуміти, як тільки про віча в справах полїтичних, бо якихось вічевих зборів в адмінїстраційних чи економічних справах усеї землї, з поручення князя, як то хочуть деякі дослїдники (Самоквасов і за ним Лімберт — як низше), ми анї не знаємо, анї навіть припустити їх не можемо.