Історія України-Руси. Том 7

Польско-лптовске правительство Казимира і Олександра почуло себе безсильним против сього степового ураґану і в своїй прострації готово було навіть відновити данні відносини українських земель до Орди, зняті з них правительством Витовта сто лїт тому. Не помишляючи навіть про оборону границь кольонїзації, воно силкуєть ся оборонити й затримати бодай внутрішню сїть замків. З незвичайним напруженнєм, з мобілїзацією сил майже цїлої держави кор. Казимир відбудовує в 1483-4 рр. київський замок знищенний в 1482 роцї. ,,На роботу київську, оповідає пізнїйша урядова записка, приходило тодї більше як 20 тис. топорів з волостей поднїпрянських, задвинських, торопецьких, з Вел. Лук і Ржеви Великої”. Навіть від папи випросив Казимир підмогу на відбудованнє Київа ⁴). Заразом щоб зробити вражіннє на Татар, мобілїзує воєнні сили в. кн. Литовського під Київом. Таку ж мобілїзацію повторив в 1490-х р. в. кн. Олександр, вийшовши з цїлим військом на полудневу границю, і відбудовав при тім браславський замок, знищений Татарами ⁵). Але навіть не всї замки були відновлені — напр. Звенигород так і зостав ся без відновлення, і все Поросє і Заросє, поза Днїпровою смутою, лишило ся без всякої охорони, то значить було засуджене і далї бути пусткою. Так само і все східно-полудневе Заднїпровє.

Цїною крайньої запобігливости бажанням і інтересам кримського розбійника, піддобрювання його дарунками і обіцянками рік-річної дани, та грання на розбійничих інстинктах його орди, польско-литовському правительству кінець кінцем удало ся захитати одностайність і витрівалість кримської полїтики, прихильної до Москви, а ворожої до Литви-Польщі, та звернути Кримцїв против Москви ⁶). Перспектива війни з Москвою, з якою носило ся, в надїї реваншу, литовсько-польське правительство по смерти Івана III, робило такий поворот дуже привабним; надїя, що звернувши розбійничу енерґію Криму на Москву, можна буде у себе сподївати ся певнїйшого спокою від Кримцїв, — так само. По довгих торгах про розміри річних ,,упоминків”, які мали платити ся кримському ханови ⁷), стала ся угода на тім, що хан буде річно діставати 15 тис. золотих, які платити ме по половинї Корона і в. кн. Литовське, а хан за те обовязував ся дати закладнїв, не пустошити земель литовсько-польських і помагати литовсько-польській державі на її неприятелїв, перед усїм на в. кн. московського: від нього Менґлї-ґерай обіцяв відобрати й до в. кн. Литовського вернути всї землї, які той забрав був за часи в. кн. Олександра ⁸). Умова ся була доведена до кінця в 1512-3 рр., але вже від 1507 р. Кримська орда почала пустошити московські землї, і все більше входила в смак сього нового спорту.

Одначе се само по собі нї трошки не забезпечило українські землї Корони й в. кн. Литовського від таких самих пустошень. Правда, нове правительство, Жиґимонта Старого, показувало дещо більше енерґії й уважливости в охоронї полудневих границь і запобіганню татарським наїздам, але сї охороннї заходи переважно були звернені на західню Україну — Галичину, Поділє, Волинь, як краї сильнїйше залюднені, богатші воєнною силою і воєнно-служебною людністю. Східня ж Україна, слабо залюднена й слабосила сама по собі, була дуже слабо обслужувана й правительством. Та кінець кінцем і східня й західна Україна, не вважаючи на всї правительственні заходи, жила в неустаннім хронїчнім страху татарських спустошень, і така вічна небезпечність, розумієть ся, страшенно підтинала всякий розмах кольонїзаційної енерґії, не давала можности інтензивно працювати над відновленнєм знищенної кольонїзації. Клясична фраза волинської шляхти з 1540-х рр.: „тут на Волини будь єсть або не єсть перемирє з Татары, тогды предся з коня мало зседаєм” ⁹) — дуже добре характеризує тутешнє житє за всю першу половину XVI в.

Під час переговорів про згоду і союз з Кримом, коли литовсько-польські війська були стягнені на московську границю (під час повстання Глинського), великі татарські ватаги напали на Поділє, Волинь, мабуть і Київщину, заганяючи ся в Полїсє аж під Слуцьк, де побило їх литовське військо, вертаючи ся з походу; иньших знов погромили на Поділю коронні жовнїри з подільською шляхтою, і ще згадують ся дві битви на иньших місцях ¹⁰). В р. 1509 воєвода молдавський вчинив звісний нам похід на Поділє й Галичину, з турецьким і татарським військом, як пише сучасник ¹¹). Потім з початком 1510р. почали ходити трівожні поголоски, що Татари збирають ся на Кучманськім шляху і хочуть іти на Поділє. Король скликав шляхту в загальний похід, в Коронї, зажадав помочи з Литви й Волощини ¹²); може бути, що се відвернуло татарський похід, або й без того взяв він иньший напрям — звернув ся на Ногайську орду. Але погромивши Ногайцїв, Татари знову звернули ся до українських земель. Знову пополох і мобілїзація, особливо на Поділю ¹³), і Татари одним військом пішли на Волощину, другим — по за Київ в білоруські й литовські землї, заганяючи ся далеко аж за Вильно, і страшенно попустошивши, „цїло до Орди вернули ся” ¹⁴). Литовський гонець, приїхавши з кінцем року з Орди, привіз вісти, що Татари збирали ся походом ще й на Галичину, але Менґлї-ґерай затримав сей похід ¹⁵). В Польщі чекали нових нападів, ухвалено кредит на удержаннє постійного більшого війська на Поділю (проєктовано чотири тисячі, в дійсности було три ¹⁶); поручено всяку обережність пограничиним старостам і начальникам війск ¹⁷). Доносили на весну, що татарське війско зближаєть ся до України, потім — що його бачили коло Браслава ¹⁸). Кінець кінцем Татари кинули ся на Київщину, але воєвода Немирович погромив їх на Рутку (на полудни від Київа) ¹⁹). На весну 1511 р. знову трівога: хан посилає своїх закладнїв до Київа, але з ними йде 6 тисяч Татар. Збирають ся війська, щоб стрінути зі зброєю в руках сих вістників спокою ²⁰), але трівога сим разом була фальшива: хан закладнїв не післав. Одначе трівожні вісти не вгавали. Чекали і пильнували границь на Волини й Поділю; литовські сили були мобілїзовані і зібрані під Мозирем, під головним начальством кн. Острозького ²¹). Цїле лїто пройшло в трівозї й сторожі. Татари дїйсно показали ся під Браславом, але їх погромлено ²²). Потім пішли поголоски, що Татари йдуть на Київ, і туди післано литовське військо ²³). Кінець кінцем, Татари звернули ся на Волощину, і се знову викликало пополох на подільсько-волинській границї, зброєння, загальний похід, але скінчило ся тільки на якімсь невеликім наїзді Татар на Україну — погромив їх там намістник овруцькій Полозович ²⁴).

Правительство вважало се результатом усильної оборони, що рік обійшов ся без більшої татарскої біди, й на новий рік (1512) проєктувало знову ухвалу надзвичайних кредитів на оборону границь, тим більше, що трівожні вісти тягом приходили також про Турків ²⁵). Але дістати нових кредитів король не встиг і латав видатки як міг. Тим часом уже під весну почали надходити трівожні слухи про Татар, і на весну вони дїйсно великою масою (рахують 20 тис.) впали в Галичину. Поки настигли сили, стягненї з Корони й Литви, орда встигла сильно попустошити й пограбити край. Кінець кінцем її погромили під Вишневцем, і дуже тріумфовано з тої побіди, але розумієть ся, ся побіда, як звичайно, не вертала зруйнованого, побитого, спаленого ²⁶). І за хвилю знову приходили вісти про нові татарскі загони коло границь України, коло Браслава, і т. п. ²⁷). Для відносин татарських високо характеристичним було, що саме як Татари пустошили Галичину, ханські закладнї, вислані нарештї, їхали до Київа, на забезпеченнє згоди, бо напад, мовляв, зроблений був без відомости Менґлї-ґерая ²⁸). Се одно давало дорозумівати, як мало можна і в будучности покладати ся на певність спокою, забезпеченого присягами, річними ,,упоминками” й нарештї закладнями. І дїйсно, в Польщі й Литві з трівогою ждали нових нападів. Приходили вісти, що Татари великою ватагою (40 тис.) показали ся в степах. На „київських полях” погромлено невелику ватагу Татар під проводом Менґлї-ґераєвого внука Алепа. Наїзди й битви йшли на подільських границях ²⁹). І одначе годї було витягнути від сойму постійні кредити на орґанїзацію оборони: шляхта міцно тримала ся за кешенї, сойм 1512 р. не відновив кредитів, і пограничне військо коронне з 3000 і 2000 спадає до 300 ³⁰). Правительство литовсько-польське, опираючи ся на новий трактат і недавно вислані Менґлї-ґераєви гроші старало ся всими силами звернути його на Москву, і се удало ся справдї — хан робить кілька експедицій на Сїверщину (1513 і 1515), але сї операції татарські коло литовської границї всякий раз викликали великі страхи, щоб при тім Татари не перекинули ся й на українські землї Литви, і правительство литовське просило, аби орда не роскладала свого кошу поблизу границї ³¹). Під час другого походу Татари, з участю литовського війська (під проводом київського воєводи Немировича і старости канївського Ост. Дашковича) сильно спустошили Сїверщину, але разом з тим орда татарська набігла на Поділє й загнала ся під Теребовлю, де наткнула ся на польських жовнїрів і завернула ся назад ³²). І пізнїйше йшло також. Новий хан Магомет, син і наступник Менґлї, що вмер на весну 1515р., запевняв в своїй приязнї Польщу, яку ставив в приклад московському в. князеви — що йому відти ,,і лїтом і зимою золото пливе від короля як ріка безустанку пливе — і для малих і для великих однаково”. А його брат Ахмат з Очакова чинив напади на литовсько-польські землї.

1516 р. принїс ще серьознїйший погром, в яким винний був очевидно сам хан. „Той хитрий поганець і від московського упоминки брав і обом помогати обіцяв”, як завважає польський хронїст. Діставши значнїйші суми з Москви, він вислав лїтом велику орду (раховано її 30-40 тис.) на Галичину. Оборони не було, загального походу не встигли на час скликати і поки одні на одних дивили ся, Русь і Поділє видано Татарам як на мясні ятки — страшенно попустошено сї краї, від Карпатів до Люблина, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місцї побито. Шляхтянок з значних домів, що збирали ся тїкати з домів, повезли в їх власних фурґонах до Криму, як не без гіркого гумору завважає польський хронїст. Польскі жовнїри і шляхта місцева, зібрана наборзї, могли погромити тільки деякі дрібнїйші ватаги — головні маси вийшли безкарно, забравши масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис.), і гетьман коронний з 2 тисячами війська, що мав, не вважав можливим з ними зачіпатись. Ходили чутки про новий похід слїдом, але сим разом трівога була фальшива ³³).

Сильний голод, що прокинув ся в Криму під осїнь того року, погнав Татар до нових наїздів. Маси їх почали громадити ся в Чорнім лїсї над Днїпром. Король даремно намовляв хана, аби звернув їх кудись далї, на московські границї. По торішнїй шкодї рішено збільшити знов пограничне військо — до 1000 люду. Волинь цїлу змобілїзовано на випадок нападу. Дїйсно під кінець року Татари впали на Поділє й роздїливши ся на чотири ватаги, кинули ся в околицї Камінця, Летичева, Зинькова й Межибожа. Але що сим разом їх чекали, та й орда була, очевидно, слабша, то її погромили легко ³⁴). Головна орда з самим ханом, шукаючи паші, присунула ся під надднїпровські осади, і сам хан остерігав київського воєводу перед своєю непослушною голотою ³⁵). Взагалї в ордї замітна була більша нїж коли дезорґанїзація — ханські брати й сини поступали кождий як хотїв, і се в додатку до зрадливої полїтики самого хана замотувало відносини ще більш безнадїйно. Частина орди кочувала понад Днїпром і тримала в неустаннїй трівозї українські землї. В 1517 р. Татари таки встигли несподїванним нападом погромити пограничне польське військо. Потім знову напали в падолистї на Поділє й Волинь, але по попереднїй трівозї їх сим разом чекали й погромили ³⁶).

Сї неустанні напади змусили нарештї шляхту ухвалити (на поч. 1518 р.) кредити на удержаннє війска на Руси против Татар (трох тисяч), а заразом уставу про чергову службу шляхти для оборони полудневої границї: Польща роздїлялась на три части, і по черзї шляхта з одної частини обовязувалась сама, чи через своїх заступників іти на всяку потребу на охорону границь ³⁷). Може бути, що ся мобілїзація оборонних сил справдї оборонила в тім роцї, принаймнї західню Україну: Татари пішли на Молдаву, і там подільські жовнїри помагали їх бити Волохам. Пізнїйше татарські ватаги кинули ся на Київщину й на Волинь, але їх погромили — одну ватагу кн. Острозький, другу Дашкович ³⁸). Та незадовго виявилась вся нездатність тих оборонних засобів против серіознїйших нападів татарських. В липнї

1519 р. велика орда татарська (40 тис. як кажуть) наїхала на землї побужські — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблинську й зачала пустошити. Пограничне військо подільське в числї 3 тисяч поспішило на поміч і злучивши ся з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоб погромити Татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цїлою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противив ся сьому плянови, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховати ся до сокальського замку, а Татари забравши трофеї — корогви й труби, з полоном і здобичею пішли собі до дому через Волинь ³⁹).

Ся катастрофа зробила сильне вражіннє в Польщі. Король з сенаторами рішили ужити всяких способів оборони, але кінець кінцем не могли видумати нїчого більше, як тільки заповісти загальний шляхетський похід без попереднїх оповіщень і зібрати новий трохтисячний контінґент наємного війська для охорони полудневої границї. Та й то приходило ся те марне військо наймати, як нарікав король, не знати за які гроші: шляхта, ухваливши податок, нїчого одначе не платила, і вже попереднїй контінґент був найнятий за позичені гроші, а тепер знов треба було шукати позички, не знаючи навіть, як її потім покрити ⁴⁰).

Вицїдивши стільки крови з України, хан наново розпочинав переговори з польсько-литовським правительством, нагадував за невиплачені упоминки й ріжні закиди вишукував ⁴¹). Але заразом з Криму приходили вісти і поголоски про пляни нових походів: що Татари підуть разом з Москвою здобувати Київ, що вони збирають ся знову йти на західню Україну, і т. д. ⁴²). Вони трівожили тим більше, що воєнні сили Польщі були відтягнені пруською війною. На зїздї воєвод і старост, зібранім на жовтень 1520 р. у Львові, ухвалено такий плян оборони, затверджений потім королем: На Поділю стоятиме служебне військо, в числї 600 жовнїрів (тільки всього!), під проводом головного свого коменданта каштеляна камінецького Яна Творовского, а старости камінецький і Хмельницький мали йому ставати до помочи з усею шляхтою й иньшою людністю, яку б могли зібрати ⁴³). Як. Струсеви, на місце давнїйшого Стан. Лянцкороньского, поручено стражництво — орґанїзацію сторожі, розвідок, і в небезпецї він мав давати вісти до воєводи руського, старости львівського і воєводи люблянського, а ті мали оповістити всїх старост, щоб остерігли людність, аби ховала ся, а самі з усїми силами, які могли б зібрати, мали спішити ся в поміч війську. Головний обоз і гармата мають стояти на галицько-волинській границї між Олеськом і Залізцями, і гетьман має бути при нїй. До помочи покликати також кн. Острозького з волинським військом і воєводу молдавського ⁴⁴). Плян обчислений був так, щоб протягом 3-4 днїв могла наступити повна мобілїзація всїх сил. Властиво він старав ся тільки управильнити ту практику оборони, яка виробила ся в останнїх лїтах. При браку воєнних сил вся надїя була на скору й енерґічну поміч шляхти. Обовязати її до того не можна було (такий обовязок був тільки в в. кн. Литовськім), тож король осібним листом поручав старостам земель Подільської, Руської, Бельзької й Люблинської, аби ”гарними й доладними словами” ⁴⁵) заохотили місцеву шляхту, щоб вона при татарськім нападї зброїлась і спішила на поміч гетьману.