Історія з собаками

— Що задумати? — здвигнув плечима Авакум.

— Наприклад…

— …чи до кінця року одружуся? — перебив його Авакум. — Це питання богами давно розв'язане, нічого й кості кидати.

Анастасій понуро посунув до своєї постелі, та Авакум зупинив його.

— Гаразд, кидай! — промовив рішуче. — Загадаю на малу ясновидку. Чи до неї повернеться зір!

Анастасій не знав, хто така мала ясновидка, й кинув кості зовсім байдуже. Випало два і три.

— Вгадав! — усміхнувся Авакум. — Сьогодні мені щастить! Кості показують, що мала ясновидка буде бачити. Отже, Прокопій Сапарев лишається поза грою. Дай боже!

Ба в цю хвилину він грівся біля чужого вогнища, навіть Анастасій, відчувши це, аж скривився так, наче»~в нього заболів зуб,

Авакум залишив Анастасія спати, а сам поїхав знову до хати бая Спиро. Повернувся о другій годині ночі.

* * *

На світанку дощ стих. Як розвиднилося, Авакум і Анастасій рушили на болото. Коли вийшли на зелену смугу й трохи пройшли нею, Авакум промовив:

— На метр чи два нижче під нами, а подекуди й глибше, лежить широкий і щільний шар глини. Той шар не дає воді всякати в глибини, тому вона розм'якшує поверхневий шар землі й утворює вікна. Ґрунт, по якому ми йдемо, подібний до губки. Уміння бая Спиро ходити по трясовині й у нічний туман не є чимось особливим. Тут не відіграють ролі ніякі надприродні здібності. Як бачиш, стежка чітко по прямій зорієнтована на той берег і ніде не робить ані найменшого повороту. А це велике вікно утворилося зовсім недавно. Отже, щоб іти певно по прямій чітко зорієнтованій стежці, не треба навіть оглядатися. Досить мати світний компас, поділений на мінути й секунди. Засікаєш градус, мінуту й секунду в напрямку, якого треба триматися, і йдеш, не відриваючи очей від шкали. Стежка виведе тебе куди треба. Дивись! — він дістав з кишені круглий компас і тицьнув у нього пальцем, постукавши по кришці. — В шухляді столу бая Спиро я знайшов аж три таких компаси. З будь-яким із них можна безпечно перейти болото вночі і в найгустіший туман! А це друге вікно збільшилося недавно. Бай Спиро мусив добре поморочити голову, шукаючи для себе і своїх спільників безпечної стежки в обхід вікна.

Наближаючись до розкішної плакучої верби, Анастасій сказав, що трупи собак, певне, ще там, але дійшовши до неї, вони побачили, що собак нема й сліду. Точніше, слід був — витоптана, столочена трава, — і вів він просто в сусіднє вікно.

— Отам поховали їх — він або хтось із його спільників. На віки вічні! Помітили, що з трупів узято проби, й вирішили назавжди сховати їх від світу.

Верба стояла майже гола, лише де-не-де зграйками сиділо мокре від дощу, мізерне, як лахміття, жовте листя. Милуватися не було чим, та Авакум довго приглядався до гілля й нарешті посміхнувся. Показуючи Анастасієві на дві гілки, що утворювали розсоху, запитав:

— Бачиш, отам?

Анастасій знизав плечима.

— Гіллячки пообламувані, і зовсім недавно, бачиш? Тут хтось напинав антену, можу на що хочеш закластися, навіть на люльку! І ще одне: я облазив усю хату бая Спиро і не зміг знайти радіостанції, отож вона неодмінно» має бути тут! Хіба знайдеш певнішу схованку, ніж на цьому болоті, де за тобою нога в ногу ходить смерть? І місце, зручніше від цієї верби? Ну, певно ж! Де була напнута антена, там повинна бути й станція. Щоб до цього додуматися, не треба особливого розуму!

Говорячи більше сам до себе, ніж до Анастасія, він обмацував стовбур верби, наче сліпий мацає двері свого будинку.

— Ось! — вигукнув він нарешті з усмішкою, в якій була радість і задоволення, але не тріумф. За метр від прикорня у стовбурі верби було дупло завдовжки з півметра і з п'ядь чи дві завширшки. Він засунув у дупло руку й дістав з його глибини скриньку завбільшки, як портативна друкарська машинка.

— Ecce veritas! [9] — кивнув він Анастасієві й витер хустинкою руки. — Людина — це звучить гордо, але від людини можна чекати чого завгодно!

9

Це істина! (Лат.). 

— А що робитимемо далі? — запитав Анастасій.

— Відвезу цю станцію в Н, нехай знімуть з неї відбитки, аби порівняти їх з відбитками пальців бая Спиро. Потім поїду до Софії, довідаюся, що там розкажуть пружинка й кружальце зі слідами клею. А ввечері, певне, милуватимусь тихим білим Дунаєм.

І він несподівано засвистів чудовий вальс Штрауса і з щасливою усмішкою, мовби притримуючи за стан даму, обійшов, танцюючи, вербу.

* * *

— Чекай мене у вівторок надвечір. Побачиш велику драму! — сказав Авакум, прощаючись з Анастасієм.

У Пловдиві він на кілька хвилин зайшов до управління, потім службовим вертольотом полетів до Софії. О пів на десяту був уже в інституті експертизи міліції.

— Мені треба довідатися, де виробляють пружини з отакої сталі, — звернувся Авакум до чергового інспектора, показуючи йому пружинку, знайдену Анастасієм на болоті. — І ще хотів би знати, що це за сіро-коричнева речовина прилипла до пластинки. Справа така термінова, що навіть не години, а хвилини можуть виявитися фатальними!

Інспектор, який давно знав Авакума й шанував його, підбадьорливо всміхнувся.

— О другій дня подзвонимо вам додому, — пообіцяв він.

* * *

Авакум відразу ж поїхав додому на вулицю Латинку. Два місяці не був удома, і зараз просто стужився, зголоднів за всім, що було там, за своїми улюбленими речами, за теплом каміна, за коньяком, налитим в улюблену срібну чару — трофей з часів момчиловської історії. Скинувши піджак, відразу ж узявся розпалювати в каміні вогонь. Коли затріпотіло полум'я, він підкинув двоє дубових полін і пішов у ванну запалювати колонку.

Потім узявся переглядати пошту. З десятка нерозрізаних листів погляд відразу вихопив елегантний синій конверт, підписаний великим, трохи наївним жіночим письмом. Від нього мовби ширився якийсь чудовий аромат. Насправді той конверт нічим не пахнув, то лише так здавалося Авакумові, вишуканий синій конверт і сміливий наївний почерк, напевно, нагадали про якісь давні улюблені парфуми.

Відклавши конверта набік, швидко перебіг очима решту листів.

І лише вийшовши з ванної, він одяг халат, сів у крісло перед каміном, запалив люльку й вирішив, що настав час узяти до рук синій конверт.

Лист був від балерини Марії Максимової. Десять років тому вона мимоволі стала головною постаттю шпигунської афери, яку Авакум назвав «Спляча красуня». В тому балеті вона виконувала роль Аврори. Двадцятитрирічна Марія була незрівнянною красунею й великою балериною, чимось «золотим і гарним», і Авакум мало не закохався тоді в неї. Після прем'єри «Сплячої красуні» вона прийшла до нього й перебула всю ніч, але після того відчуття «золотого й гарного» мовби погасло в його душі, і він більше не шукав зустрічей з нею. Через шість років знову зустрілися в Римі. Марія їхала на гастролі в Париж, а він прибув до Італії збирати матеріали для своєї книжки. Можливо, під впливом італійського сонця «золоте й гарне» знову ожило в душі Авакума, й вони провели разом дві ночі. Потім їх зв'язок урвався. Від неї надходили запрошення, він відвідував прем'єри, посилав їй розкішні букети, але на тому й закінчувалося — «золоте й гарне» не прокидалося в його душі. І ось нове запрошення. В листах вона називала його «глядачем з першого ряду» — він так назвав себе одного разу — і в цьому листі теж писала: «Повідомляю глядача з першого ряду, що двадцять дев'ятого числа цього місяця відбудеться прем'єра поновленої «Сплячої красуні». Я знову граю Аврору. Може, це тобі про щось нагадає. Подзвони мені! Марія».

Авакум посидів ще трохи, потім підвівся, дістав із шафки срібну чару й налив коньяку пальців на два. Випив його хильцем, зробив кілька кроків між дверима й виходом на веранду і нарешті, наче звільняючись від якогось тягаря, підійшов до телефону й накрутив номер «сплячої». На її запитання, хто дзвонить, він відповів:

— Глядач із першого ряду!

— О! — вигукнули з того кінця проводу.

— Не чекала мене?

— Вже втратила надію!

— Краще пізно, ніж ніколи! — промовив Авакум і запитав: — Чоловік удома?