Стріла Часу
Шрифт:
— Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…
— А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…
— То ви…
— Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.
— Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..
ДИВНА
Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.
Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.
— Ну як, клює? Здрастуйте!
Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.
— Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?
Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.
— Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..
— Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.
Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.
— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.
— Я бачу, що й ви тут?
— Але ж я перший приїхав сюди!
— Я не знав, професоре!
— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.
— А мені, професоре, подобається саме тут…
— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…
— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…
— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.
— В нього…
— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!
Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав:
— Я переконаний всім серцем, товариші, що життя — такий же атрибут матерії, як, скажімо, форма чи рух, простір або час!.. Ну що, хіба не так? Я запам’ятав на все життя ваші півнячі вибрики, шановний студенте, і хочу влітку відпочити від них!..
Василь, хитро посміхнувшись, засунув одну руку до кишені, а другою, смикаючи себе за вухо, загугнявив могильним голосом:
— Життя — це страшна випадковість у Всесвіті, товариші, і хто знає, чи вдасться колись людям Землі зустрітися з собі подібними!..
Професор від несподіванки отетерів, потім зареготався. Василь і собі засміявся.
— Ну й штукар, — витираючи вуса, задихався професор. — Дуже схоже! Ні-ні, я не ображаюсь, ви просто талант. Вам не в небо, а на сцену треба, Горовий… їй-богу, раджу!
— Знову шпильки, професоре?
— Гм, гм! Ну гаразд, не буду. Біс з вами, давайте помиримось. Взагалі, ви непоганий хлопець. Тільки одна умова…
— Яка?
— Не говорити на астрономічні теми. А то знову
посваримося.— Згоден, — засміявся Василь.
Професор Діжа почав знову розмотувати вудочку…
СУПЕРЕЧКА БІЛЯ ВОГНЮ
Коли сутінки почали скрадати виднокрай, старий Данило вернувся з Дніпра на своїй «інвалідній моторці» (так звали в сусідніх селах його човен). Вогні на бакенах і сигнальних стовпах запалені, тепер можна відпочити.
Від хатинки до берега вистрибом помчав хлопчина років десяти, з білою, мов сметана, головою, кирпатий, чорноокий. Це був онук Данила Льонька. «Одірви та кинь», — казав на нього дід, а насправді дуже любив і кожного літа забирав хлопчину від батьків до себе.
— Гості ще не прийшли з річки? — запитав Данило.
— Нє-е, — широко посміхнувся Льонька. Рябий ніс його лукаво наморщився. — Я підглядав, як вони рибу ловлять…
— Підглядати не можна, — суворо кинув старий, припинаючи човна до верби. — Негарно…
Хлопчик застрибав на одній нозі навколо діда, безтурботно смикнув його за полу засмальцьованого піджака.
— Так цікаво ж, діду! І смішно… Вони спочатку лаялися, а потім помирилися.
— Лаялися? — недовірливо запитав дід.
— Точно. Щось про небо говорили, але я не розібрав, потім дражнили один одного, а потім помирилися і почали ловити рибу…
— Ну й як? Багато наловили?
— Ги! У професора риба всі черви поїла. Він тільки й знає, що наживляє та плює на гачок…
Данило засміявся, взяв запасний ліхтар на плечі і рушив до хатинки.
— Так кажеш, плює, а риба не клює? — лукаво підморгнув він.
— Еге. Так професор сказав, що тут риба якась дресирована, розсердився і ліг в кущах спати. А молодий цілий день поганяє річку спінінгом…
— І нема?
— Нема…
— Гм. То гукай же їх до хати, бо помруть з голоду…
— А вони щось гризли, чи то консерви чи то ковбасу.
— Гукай, гукай, кажу тобі…
— А як же їх гукать?
— Як хочеш. А я пішов сома чистити…
Льонька пробіг трохи понад берегом і, склавши руки трубочкою, крикнув:
— Ей ви!
Луна розкотилася над річищем, зламалася об піщані кручі і пропала в лозах:
— …ви!
З кущів з’явилася висока плечиста постать Василя, за ним виткнулася лисина професора. Василь удавано нахмурився і сердито рикнув:
— Це ти нам кричав?
— Точно. Вам!
— Вперше чую, що мене звати Ей-ви!
— Так я ж не знаю, — вивернувся Льонька. — І не хмуртесь, вам не личить!
Василь засміявся, простягнув руку.
— Раз таке діло, давай знайомитись. Василь. А це професор Діжа.
Льонька пирснув. Професор сердито смикнув себе за вус.
— Е, е, Василю… Діжа йому ні до чого. Зви мене, хлопче, Іваном Ігнатовичем.
— А мене звати Льонька.
— Так навіщо ти нас кликав?
— А дід наказав…
Професор і Василь переглянулись, ніяково подивились на свій улов. У Івана Ігнатовича на вірьовці теліпалися дві засушені верховодки, а Василь спіймав тільки одну щучку. Цього навіть на юху не вистачало. Коротше кажучи, рибальське самолюбство було зачеплене, і показуватися перед Данилом Романовичем було якось незручно.