Стріла Всесвіту

— Коли “Селенга” прийшла у порт приписки, на судно приїхав начальник пароплавства. Спитав у мене, — вів далі Васильєв: “Що хохочеш, четвертий?” Ну, думаю, зараз скаже: в треті тебе переводимо… Через те відразу й випалив: “Прошу послати на стажування до “Три Т”.

Схвально глянувши на небоязкого моряка, “Три Т” — Тимофій Трохимович Тенесюк — сказав:

— Що молодчина, то молодчина! Але навчальна програма в нас усе-таки на капітанів розрахована. Тому зробимо так: пошлемо тебе першим у плавання, сьогодні ж уночі. Обговоримо результати на педраді і тоді остаточно вирішимо. А тепер усі пройдемо територією, ознайомимося з обстановкою.

…Прямий, як стріла, дослідний басейн простягся на півтора кілометра. По його водній гладіні візок, який розганяло біжуче магнітне поле, тяг зі швидкістю двадцять два вузли модель судна. Другий басейн, що нагадував цирковий манеж, підготовлений для водної феєрії, служив для визначення повороткості суднових моделей. У ньому над водою, неначе велетенська карусель, оберталася потужна ферма. І все-таки гордістю комплексу були не ці басейни, а штучне озеро химерної форми. В його береги врізалися мініатюрні, але глибокі затоки, біля входу в які, немовби вартові, застигли кам’яні башточки. Зв’язані у “снопи” поліетиленові труби вкривали окремі ділянки берега, а де-не-де над ними височіли сріблясті машини з довжелезними ричагами, що простягалися над водою. В них були затиснуті пакети вигадливо гнутих пластин. Часом ці ричаги рухалися в дивному ритмі, і пластини, одна за одною занурюючись у воду, викликали на її поверхні хвилі. Частина з них гасла серед поліетиленових снопів, а друга вривалася в затоки й розбивалася об берег, здіймаючи фонтани бризок.

Укриті бетоном острівці ділили озеро на кілька частин, сполучених звивистими протоками. Поміж собою всі називали цей тренажер “міні-океаном”. Майже два роки витратили робітники “Морпортбуду” на те, щоб збудувати затоки й острівці. Серед цих, зменшених у сто разів, копій найважливіших портів і проток світу плавав свій міні-флот, точніше, виконані в масштабі восьми-, дванадцятиметрові моделі найбільших суден країни.

У схожій на куб споруді, між дослідними басейнами з “міні-океаном”, розміщено обчислювальну техніку, в тому числі й ЕОМ ІВРу — одну з найпотужніших у країні. Буква “у” означає, що комп’ютер поліпшений. Все це труд наших фахівців.

— А ви знаєте, що капітани її “брехункою” звуть? — зауважив хтось із стажерів.

— Це вони зі злості. Справді, в пам’яті машини закладено обставини численних аварійних ситуацій, от вона й програє їх: то маяк погасить, то туман нажене, то хвилю здійме. І все в найвідповідальніший для капітана момент.

— Товаришу Тенесюк, погляньте, яку я літературу дістав! — перебив пояснення директора збуджений чоловік невисокого зросту. Він тримав у руках купку книжок, ще одну несла його рудоволоса молода супутниця.

— Про вовка помовка, а вовк у хату, — всміхнувся Тенесюк, анітрохи не здивувавшись експансивності свого підлеглого. — Знайомтеся, це — завідувач Обчислювального центру Ігор Карпович Шерест, а з ним — найчарівніша співробітниця тренажера Віронька Гілева.

Знічена Віронька незграбно повернулася, і кілька книжок полетіло в траву.

Піднімаючи їх, один із капітанів прочитав уголос назви: “Тумани Марса”, “Океани альфа Ліри”.

— Захоплюєтеся фантастикою, Віронько?

— Книжки не для нас, а для ІОРу, — відповів за неї Шерест. — Усі підуть на читальну приставку. Машина і лоції, і морехідну астрономію давно вже проштудіювала, вивчила опис корабельних аварій та небезпечних ситуацій на морі мало не від зіткнення Ноєвого ковчега з горою Арарат до недавньої пригоди з теплоходом “Селенга”. Правда, у давнину розповідати вміли яскраво і образно. Ось послухайте, як умів писати Де Фріз! — Ігор Карпович безцеремонно тицьнув свою ношу найближчому стажерові і, розгорнувши книжку в шкіряній оправі, заходився голосно читати:

“Тут, коли корабель обігнув мис Горн, нас підстерігала страшна небезпека: серед звичайних хвиль вахтові раптом побачили вал-велетень. Вершина його, здавалось, торкалася хмар, потоки білої піни, немов лавини з гір, котилися схилом, який стрімчастою стіною виріс перед кораблем. Шах пойняв корвет.

— Віддати марса-фали, — голосом, що заглушив шум шторму, наказав капітан. Марселя впали з таким гуркотом, неначе вистрілила гармата…”

— А мені здається, сучасні фантасти цікавіше пишуть, — втрутилася в розмову Віра. — Досить прочитати опис зустрічі з морським змієм у Де Фріза і порівняти його з чудовиськом у “Планеті спрутів”:

“Титанові задрайки не витримали напору, і в кабіну ввірвалося в’юнке щупальце, вкрите білими присосками. На кінці його виднілося три бульбашки, що поблискували, мов скло.

— Це очі! — від страху закричав Руан, хапаючись за бластер…”

— Однак продовження літературної дискусії відкладемо до наступного разу, — посерйознішавши, мовив директор, — наша ІОРу не лише романи і фантастику читає. Он бачите цех? Там під керівництвом ІОРу діють тільки роботи — модельних справ майстри. Вони ріжуть, зварюють, фарбують моделі суден, на яких ви й будете плавати. А тепер пройдімо до “міні-океану”. Тут ІОРу ускладнює капітанам життя. Учора стала до ладу нова ділянка: саме прохід повз мис Горн, про який читав Ігор Карпович.

— І що ж, кожен стажер повинен зустрітися з таким валом? — спитав один із капітанів.

— Ні. Кожному машина загадує свій “горішок”. До речі, хвилередуктори у нас потужні: можуть розігнати півметрові хвилі. От, здається, і все. А зараз відпочивати тим, кому вночі на вахту. Це вас стосується, стажер Васильєв.

Із детального рапорту Васильєва О. В. на ім’я директора Центру Тенесюка Т.Т.

“…Будильник приглушено затріщав над вухом. Ще остаточно не прокинувшись, я звично вдягнув форму і, аж коли поглянув на циферблат, збагнув, що мені не на вахту, а тримати екзамен — настала моя черга пуститися в плавання по “міні-океану”.

— Стажер Васильєв прибув! — доповів я по формі.

— Пунктуальні, — відзначив інструктор і вимовив загадкову фразу: — Назвіть будь-яке тризначне число і запам’ятайте його.

Певно, у мене був не дуже розумний вигляд, бо інструктор вирішив пояснити:

— Я введу його в машину, і всі завдання вона видаватиме на це число.

Я назвав 537, і через хвилину мені вже було вручене завдання, виконане букводрукуючою приставкою, здатною робити карколомні підрахунки.

— Отже, рудовоз “Ріон”. Ідете в Перу. Ось вам паспорт судна, схема рубки, лоції, карти. Дві години на ознайомлення з документацією — і в дорогу! Ввідні задачі — од відмови стерна до бурунів по курсу — в завдання, ясна річ, не даються, але вони в будь-який момент можуть проявитися.

Дві години промайнули надто швидко.

Погасли ліхтарики на причалі. Спалахнув вогонь маяка, і “Ріон” зі мною в однині на борту вирушив у рейс.

Я полегшено зітхнув, пройшовши складну протоку, і легко впорався з раптовою відмовою помпи стернової машини, переключившись на резервну. Виконуючи завдання, зробив кілька поворотів і приготувався зустріти можливий “шторм” біля “мису Горн”. Та хвиль не було, зате з берега, густішаючи з кожною хвилиною, попливли хвилі туману, який чомусь пах нафталіном. Вони затулили ніс мого “корабля”, погасили навіть ледве видимі проблиски вогнів удалині, і аж тоді “Ріон” гойднуло плавними брижами. Ілюзія була повною.

На мить я навіть забув про те, де я, і хотів віддати стерновому наказ, але отямився, зменшив хід і сам почав подавати звукові сигнали. Зненацька мені здалося, що па них хтось відповідає!

“Зустрічне судно? Відлуння од берега?” — гарячково подумав я, вдивляючись у екран локатора. Там щось майнуло, потім знову і знову. Маневруючи, щоб обійти перепону, я намагався згадати, чий же силует воно мені нагадує. Але предмет, що рухався назустріч, здавалося, повторював у дзеркальному відображенні всі маневри “Ріона”, невблаганно наближаючись до судна.