Стріла Всесвіту

Скільки страшних злочинів було вчинено й чинилося зараз у тому далекому тепер від нас світі, де владарював жорстокий жовтий бог!

Й ось ми, жменька людей, утекли з того світу в інший. Тут, де нас було так мало на величезній планеті, ми зрозуміли, нарешті, найважливішу і просту істину: людина — це найдорожче.

І ось того дня, коли він приїхав до мене на світанку, все це могло щезнути.

— Девід, — прошепотів він, — я прийшов до тебе, бо знаю тебе найкраще. Тому, що ми не одного разу витягали один одного звідти, звідки, здавалося, не було вороття. Ми зросли разом і більшу частину життя пройшли пліч-о-пліч. Присягнися, що все, про що почуєш, залишиться між нами.

Усміхнувшись, я пообіцяв.

— Девід, я знайшов золото!

Він вимовив ті лихі слова ледь чутно, і я злякався його безкровного обличчя та широко розплющених очей. Я бачив, як він поліз до кишені й витяг звідти дві жовті горошини. Ще нічого не розуміючи, я взяв їх і підніс до очей. Сумнівів не могло бути — я тримав золото.

Пошепки, як і він, я запитав:

— Звідки це в тебе?

— Девіде, ти пам’ятаєш бджіл, яких я привіз із Тріади? Згадай, як ти потішався наді мною. Невдовзі я й сам забув про них, було не до того, ти знаєш. Я так-сяк зліпив тоді кілька вуликів — простих, незграбних коробок — та й поставив їх у гайку за будинком. Девіде, я забув про них і не зазирав туди десять років, відколи ми тут. Я чомусь був певен, що вони пропали.

— Дивися, — відчинив запону фургона. — Бджоли й справді залишилися тільки в цьому. Всі інші загинули. Я привіз їх до тебе тому, що ти живеш на краю долини і в тебе буває найменше гостей. Ніхто не бачив мене по дорозі сюди, жодна жива душа не відає, що я тут. Девіде, я навіть не здогадуюсь, звідкіля ті чортові мухи носять золото, але вони звідкись та носять золотий пилок і складають його в соти замість справжнього квіткового пилку. Допоможи мені — і сам пересвідчишся!

Я прислухався. Він висмикнув із льотка жмут сіна й відскочив до мене. З вулика полізли розлючені бджоли. Вони викочувалися на передню стінку, злітали й знову сідали — за мить вулик був обліплений ними.

Ми постояли ще трохи, поки бджоли нарешті заспокоїлись. Потім він обережно підійшов до того ящика, зняв із нього дашок й поволі витяг рамку з сотами. Навіть здалеку я почув, як знову загув розтривожений рій. Кілька бджіл піднялися в повітря й сіли йому на руки та обличчя, але він стояв спокійно, і вони полетіли. Тільки по тому він підійшов до мене із сотами.

— Поглянь! — я злякався його посмішки й того, як заблищали в нього очі. Як хотілося мені тієї миті, аби все це виявилося примарним сном.

Він виколупав кілька шестигранних злитків з потемнілого воску — точнісінько таких, як ті, що витягнув перед тим з кишені.

— Це золото!!! — почув я.

Та я й сам бачив це. Колись, коли ми обидва працювали в Комітеті, через наші руки пройшло стільки цього лиха, що мені досить було одного погляду, аби пізнати його.

— Девіде, ти розумієш, що це значить?! — шепотів він. І мені здалося, що він зараз закричить. — Ми станемо найбагатшими людьми, які будь-коли існували. Ти чуєш, ми матимемо стільки золота, скільки не було ніколи і ні в кого. Девіде, я все обміркував! У тебе тут є де сховатися. Та навіть, якщо й побачать нашу пасіку, кому спаде на думку, що то золоті копалини. Девіде, за кілька років у нас буде купа золота. Ми зв’яжемося з Тріадою й відкупимо цю планету. Ми заплатимо, скільки вони захочуть. Ти уявляєш, уся планета наша — твоя і моя! Жодна людина в світі ще не володіла цілою планетою! Девіде, років за десять всюди стоятимуть наші пасіки, тільки наші. Ніхто, крім нас, не матиме права на це. Ніхто, бо це буде наша планета…

— Девіде, та прокинься ж ти! Чому ти мовчиш? Ти плачеш!

А я дивився на нього і згадував маленького хлопчика, яким він був там, у нашому дитинстві. Переді мною постали тихі вечори біля каміна, коли нас не торкнулася та жахлива хвороба, що зморила світ й забрала не одне життя. Я дивився па нього й згадував наші розмови, коли ми збиралися летіти з Тріади сюди, на Данаю, щоб утекти від того шаленого світу, який потроху висотував нас. Я пригадував наші мрії про те, яке життя ми збудуємо тут. Я згадував, якими щасливими були на цій землі ми й ті кілька сотень наших друзів, які прилетіли разом з нами, і розумів, що всьому цьому приходить кінець. Невже кожен з нас приречений носити в собі мікроби тієї страшної хвороби й досить лише сприятливих умов, щоб спалахнула епідемія, що забере в могилу стільки надій та людського щастя, скільки не забирала жодна війна.

Колись я думав, що у тих, хто прилетів сюди, був імунітет проти цього чудовиська, я сподівався, що тут нам нічого боятися, — й помилився: один із нас уже захворів, і ніхто не знає, якої миті спалахне мор, що спустошить планету.

Я думав про це і плакав, бо знав, що зроблю.

…Після того, як анігілював його (яскравий спалах, війнуло теплим вітром), я знищив вулик з бджолами, спалив фургон, а коней відпустив на волю.

Ніхто на Данаї до цих пір не здогадується, куди зник Джон Адамс, і горе його сім’ї від того менше — адже завжди є надія, що він повернеться.

У найбільшій кімнаті їхнього дому, яка слугує за хол, висить величезна, на півстіни фотографія Джона, ще з тих часів, коли ми служили з ним на “Ельдорадо”. Те фото зробив і приніс сюди я, через деякий час після того, як він зник. Я часто стою перед ним, коли мене ніхто не бачить, і дивлюся на нього. “Господи, — думаю я в ті хвилини, — я які муки здатна витримати людина, яка безодня в душі її, де вона може сховати все, що завгодно”.

Я допомагав Мері, коли зростали його сини, любив їх і турбувався про них чи не більше, ніж про своїх. Тепер вони вже дорослі й можуть самі зарадити собі, але я, як і раніше, буваю у них. Обидва вони схожі на Джона й люблять мене.

Ніхто й ніколи не дізнається, що відчуваю я, коли бачу їх. Так само, як піхто й ніколи не дізнається, чому зник Джон Адамс.

Ніхто й ніколи.

Теплими, тихими вечорами я сідаю на коня і їду в поле. Зупиняюся і напружено вслухаюся в тишу — чи не гудуть, бува, бджоли.

Ночами сняться мені страшні сни. Ніби я бачу, як із вулика Джона вилітає бджолиний рій і розтає в сутінках. Я схоплююся з ліжка, біжу за ним і далеко-далеко від будинку, в безкрайній рівнині, вкритій блакитною травою, раптом наштовхуюсь на гори золота…

А що як із вулика Джона й справді колись вилетів рій або й кілька!

Ця думка не дає мені спокою ось уже багато років, й теплими тихими вечорами я сідаю на коня, їду в поле, зупиняюся й напружено вслухаюся в тишу…

Вадим Евентов ЖИЛА-БУЛА СОБІ ДІВЧИНА

Катря проминула бульвар і ступила на бруківку. Все, що сталося потім, відбилося у її пам’яті, як різка фотографія, — і до слуху долинуло пронизливе вищання гальм. Катря інстинктивно озирнулася і побачила: прямо па неї сунув темно-вишневий капот машини з холодно блимаючими фарами. Вкрай здивовано, не відчуваючи страху, дивилася вона на злякане обличчя за кермом. Через якусь мить інстинкт самозбереження штовхнув її вперед. Катря рвонулась і відчула, як під нею зникає земля.

Тиша… Яка тиша! Спалахують у непроглядному мороці яскраві зірки, з темних глибин пливе таємничий гул, породжуючи відчуття якогось великого простору.

Катря жадібно, мов губка, всотувала потік розрізнених почуттів. Здатність відчувати прийшла до неї раніше усвідомлення свого “Я”.

Вона не втратила здатності дивуватися — думка, яка виникла у свідомості, була забарвлена цим почуттям. “Що зі мною?.. Де я?..” Катерина напружено вслухалась в оточуючу її тишу, вдивлялась у мерехтливий морок, але морок і тиша не поспішали видавати свої таємниці. Першим сигналом, що проник до неї із зовнішнього світу, було тихе шелестіння, можливо, навіть, обережний рух чиєїсь руки по поверхні столу. Потім м’який чоловічий голос виразно промовив: