Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань
Шрифт:
Та пора розлучатися з полониною. І радість, і смуток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди — свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються,
На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Мають запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте — не сміє лишитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то “згас” ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара нишпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину.
Полонинка веселая лиш до розлучення,А як пішла худібонька — вона засмучена.Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.
Верем’є
Як чоловік умирає, гуцули кажуть: чєсує. Як не стане кого — говорять: дні єму вийшли. І кленуть так: а дні би тобі вийшли!
З часом у цім краю не так, як скрізь. Запитайте кого старого у наших горах — коли родився. Почуєте: на Йвана; перед Різдвом; у Пилипівку; на Маковія; по Великодні... А про рік і гадки не мають. Хоч і рік уточнять, як допитаєтеся: перед першов воинов; як Австрія упала; як настала Польша; як дєдю взяли на войну... І це не тому, що народ темний, просто у гуцулів свої рахунки з часом. Хронологічне літочислення у них не прийнятне, років не числять, а іменують подіями, значать особистими обставинами: як буря ліси -повивертала; як неня вмерла; як я женився; коли клали у нас церков; як убили брата... Це конкретніше, аніж тисячі, сотки чисел у часовім позначенні.
А пори року розділили великі свята. Вони астрономічно сходяться у поділі року, але туго ув’язані з господарським заняттям. Весна — Святий Юрій, літо — на Петра, осінь — Дмитрія, зима — в Николая. Оці четверо ділять собі рік так: Святі Петро і Павло тримають ключі від світу. Настає час замикати тепло, а їм жаль світу, що буде в студени, не зважуються це робити — передають ключі Дмитрові. Той замикає тепло (8 листопада). Але також сам не годен скувати землю ледами, замести снігом. Уже коли утвориться на землі груда, пообпадає листя з бучини, кличе Святий Дмитрій старшого побратима, сивобородого Николая, що є в усьому світі Дідом Морозом (Санта Клаусом) — несе дітворі у мішку подарунки, кладе послушним уночі під подушку (19 грудня). Дмитрій просить Николая: “Братчику, пусти зиму”. Сивобородий перебирає у свої руки ключі від світу; сіє снігом, доки має того насіння; а як усе висіє і міхи повитрясає — передає ключі Святому Юрієві (6 травня), котрий тратить зиму. Цей, наймолодший з них чотирьох, так надмірно захоплюється розтоплюванням снігів, бавиться потоками, ще додає дощів, робить повені, що якби розважливий Петро не відобрав у нього ключі (аж уліті — кажуть, не завше у середу Петра, бо свято не в один і той день буває), то буйний молодик довів би світ до другого потопу після Ноєвого. Але як навесні не поквапиться Юрій відобрати ключі, то Дмитрій буде зводити з ним якісь давні свої рахунки: витискає морози; і вліті може вдарити приморозком. Дмитро каже Юрієві: “Не дав мені рано сцати, я не дам тобі пристиглий хліб зібрати!” І зморозить. Бодай квасолю.
Хоч гуцули називають радше не місяць, а свята замість нього, але і місяці мають свої найменування. Приміром, на січень все-таки давні люди казали та й тепер кажуть: “у Різдво”; “у Видорші”; березень — “на Одокії” (14 березня — Одокія жене кози
в бріст); “на Теплого Олекси”; травень асоціюється з Юрієм і так далі.Тепер — щодо назв місяців.
1. Січень — січе снігом, віхолою.
2. Січник (лютовень) — має найбільшу силу лютости.
3. Март — передвесняний, але неврівноважений, кажуть, якби він був серед зими, то роги би повідморожував і семирічним волам. Та він і так заморожує теплиці, що не вкриваються ледом продовж усеї зими; марот і в мишачу нору завіє студенню.
4. Березень (цвітень ще) — береза розвивається, бруньки брухнавіють.
5. Травень — оповні цього місяця травою може віл напастися.
6. Гнилень — не вільно рубати дерева, бо згниє.
7. Бидзень-білень — худоба бицкається від мух та оводів; білять полотна.
8. Копень — кажуть ще “на Маковея”, “на Спаса”, “на першу Богородицю”. Того місяця роблять сіно, мечуть копиці.
9. Жовтень — або на Михайла, у Здвиження, жовкне лист.
10. Падолист — на Покрову опадає листя.
11. Грудень — у Пилипівку замерзає груда.
12. Просинец — на Николая — просить зими (снігу).
Отакий гуцульський календар. А такий космос:
Сонце стоїть над землею, сонце — то облич Бога, рай; там сидить Бог, його Дух — Алей та душі, що собі рай заслужили. Сонце було зразу дуже велике. Від-коли люди настали, від того часу воно зменшується, бо як чоловік народиться, то відривається кусник сонця йому на звізду; а як чоловік умирає, то його звізда гасне і паде; коли умерлий був праведний, то його звізда вертає назад до сонця, а як ні — то паде у світ. Із таких звізд неправедних людей і постав місяць. Часом паде зараз багато звізд, це показує, що десь на світі великий помір. Вранішна звізда — денниця, перша вечірна — зірниця. Це Архангелова, а та, ранкова, — Матері Божої. Коли ж води меншає — земля опадає, віддалюється від сонця, і тоді робиться на ній холодно — зима. І над землею зимно, усе мерзне, з того падає сніг (гуцули кажуть: паде зима).
Ранньої весни спершу сіється зимний дощ, потому тепліший, топляться решти льодів, темніють сніги — стає велика вода, більше моря, і земля підходить, як тісто, догори, все ближче і ближче до сонця. Так от сонце стоїть над землею, а земля плаває на воді. Як вода стає більша - — підноситься на ній і земля, ближиться до сонця і тоді настає літр. Від того стає на землі спечно. А в спеку всяка диханя п’є багато води, купаються, розпліскують воду — море меншає. І земля опускається нижче. Знову на ній, віддаленій від світила, усе поволі замерзає.
Так щороку: земля то підходить до сонця, то осідає вниз. І зрозуміло, що вліті, коли підойметься до сонця, на ній стає ясніше, днина більшає; а як упуститься — менше видно, днина коротша. Земля крутиться, мов кружало, довкола сонця. Посередині неї висока гора, куди лиш орел — Божий посланець — та ще голуб долітають. Коли земля викрутиться так, що гора стане навпроти сонця та заступить його, тогди є ніч; а як гора просунеться — уже день.
Про всі явища природи народ має свої вірування. Так, грім постає з того, що Алей Божий кидає камінням за пекуном. А як пуститься за нечистою силою з лискучим мечем — блискавка. Вітер у горах люблять, він провіває всяку нечисть, се Дух Божий, а вже буря — Дух Сатани. І тому чоловікові не можна іти у крутіж бурі, коли звіється все — і порохи, і лист, і каміння — там є Юда, він уб’є і возьме собі кожного, хто до него зайде у той стовп. Вітер, що віє з верхів, з Угорщини, називається горішній; бойковець — західний, від бойків; долішній — з півночі, з долів; підсоняшний — зі сходу сонця.
А град — кусні леду, які товчуть грішні люди, що повмирали. Вони набирають у міхи того леду із Поганого озера в Човногорі і несуть за Юдою, куди він справляє, на котрі села.
У дощ деколи являється веселиця — весела дождевниця (Дожьбог — не родич?). Веселиця тому, що земля, травка веселіє від дощу. Веселиця — Божа жила. Нею йде вода з чистої керниці просто в небо — там у спеку хочуть пити. Веселиця показує, як зависоко була Ноєва потопа. Якби натикати собі 12 голок у п’яту — можна зайти до веселиці. Такий чоловік буде бачити усе на світі, чого ніхто не видить. Як чоловік нап’ється води там, де веселиця п’є, і не дихаючи, забіжить до місця, де вона другим кінцем п’є воду, то такий чоловік зараз стане жінкою.