Стрибок у ніщо (вид.1961)

— Краще під відкритим небом, під дощем ночувати, ніж у печері. Тут заснеш, а вночі нові гади налізуть.

— Не налізуть, — заспокоював Ганс. — Ми навколо печери ям накопаємо, нафтою наповнимо і вночі запалювати будемо. Всі гади вогню бояться, близько не підповзуть.

Але жінки все одно відмовлялися. Проте коли вночі почалася неймовірна злива, вони теж увійшли в печеру.

Покінчивши з житлом, почали думати про їжу. їсти більше нічого. Треба йти промишляти на берег.

— Сильний прибій, — сказав Текер, — мабуть, викинув на берег багато риби, молюсків. Думаю, нам пощастить знайти їстівних.

Пінч змайстрував вудку. На промисел пішли Пінч, Ганс, Вінклер і Текер. Жінкам доручили зробити постелі з м’яких мохів і лишайників, їх багато росло на схилах гір. Еластичні, м’які, теплі, не гірші за перини. Від ґрунту легко відриваються. Тільки краї нерівні, обрізати, надати форму — і готова постіль. Стормера і Уеллера, озброївши рушницями і ножами, лишили допомагати жінкам і для охорони.

Ловити рибу вудкою Пінчу не довелося. На березі риб, ракоподібних, м’якотілих слимаків лежало дуже багато. Треба було тільки вибрати те, що не встигло зіпсуватися. Гниття тут відбувалося дуже швидко. Запах падла мандрівники почули ще за кілометр від берега. Вздовж лінії прибою ходили зграї безкрилих птахів, схожих на пінгвінів. Оддалік птахи здавалися людьми, вони й на зріст були не нижчі за людину, ходили поважно, перевальцем і голосно кричали. Ганс помітив, що й птахи уникають падла — вибирають свіжих риб, які ще тріпотять.

Птахи були дуже мирними і зовсім не боягузливими. Мандрівники підходили до “пінгвінів”, гладили їх. Вони з цікавістю оглядали людей. Незабаром птахи і люди ходили поруч, штовхаючись, як на базарі.

За величезною стіною прибою, що розбивався об пасмо скель, океану майже не було видно. Зрідка над гребенем прибою здіймалася велетенська голова якогось “завра”.

Важко було дихати від трупного запаху.

Ось на берег викинуло плескату скойку завбільшки в човен. Цю не донесеш. Ось другу — як чайна таця. Відтягли вбік. Величезна панцирна риба мало не збила з ніг Пінча. Вона ще судорожно билася. Відтягли і її. Ця вже, напевно, свіжа. Велика, кілограмів двісті… Ні, не донести… Довелося вибрати меншу. Вінклер і Ганс взяли на плечі рибу, Пінч і Текер понесли “устрицю”.

— Сьогодні на обід буде осетрина і устриці, — сказав Ганс, підходячи до печери. — Грійте швидше в казані воду.

Казан було поставлено на “гасницю” — яму з запаленою нафтою. Вода вже кипіла, а “кухарі” все ще морочилися з провізією; “устриця” не хотіла розкриватися. Стулки її були так щільно з’єднані, що Ганс не зміг відкрити їх навіть сокирою. Панцирна риба теж була міцно заброньована — її ніхто не міг розрубати. Надумали “устрицю” облити окропом. Це допомогло — стулки, нарешті, розкрилися, показалося дуже ніжне блідо-рожеве м’ясо.

Стормер поклав “осетра” на землю догори черевом і рубав з люттю голодної людини. Черево панцерної риби було вкрите значно меншою лускою, яка, на думку Стормера, мала швидше піддатися ударам сокири. І йому, нарешті, вдалося розрубати рибу. Він обережно понюхав. Нічого. Пахне рибою, як звичайно.

— Доведеться м’ясо частинами вирубувати,

— Аз устрицею як? — спитав барон.

— Вариться. Варених устриць ще не їли, бароне?

— Оц… оцту б!..

— Перцю, лаврового листу та пляшку вина. Оце був би обід! З вином і устрицями. Але чого нема, того нема, бароне.

Від казана пахло дуже смачно. Але коли м’ясо було розкладено по блискучих стулках плескатих скойок, які приніс Ганс, усі озирнулися.

— Їжте, будь ласка, сер! — люб’язно запропонував Маршаль.

— Ви, бароне, старші, надаю вам честь покуштувати першому страву, — відповів Стормер.

— В-виходить, що найстарший повинен ум… умерти раніше за інших?

Почалася суперечка.

— Зрештою, це ж не гриб, а свіжа риба, — підбадьорив сам себе Ганс і першим узяв кусень у рот.

Усі дивилися на нього, як на людину, що спожила отруту. Ганс спокійно жував.

— Смачно?

— Напрочуд! — відповів Ганс, в якого був повен рот.

Барон дуже зголоднів. Але він терпів: адже отрута могла діяти не одразу. Та коли Ганс поклав у рот другий апетитний шматок, барон не витримав і взяв маленький шматочок, за ним — єпископ, Стормер та інші. Незабаром усі їли з апетитом печерних людей. М’ясо “устриці” було ще ніжніше і смачніше.

Приємне почуття ситості піднесло настрій. Постачання, принаймні на весь літній період, було забезпечено.

— Треба навчитися сушити і в’ялити рибу, щоб зробити запаси на зиму, — сказав Ганс. — Для Цандера теж і треба заготовляти сушену рибу. Сьогодні я віднесу йому свіженької.

І Ганс, відрізавши великий шматок, пішов назад у гори, до ракети.

Повернувся він другого дня надвечір. У печері всі спали.
–

VI. Єпископ міняє богів

Уранці прокинулися в опаловому тумані. і

— Пахне духами! — вигукнула Делькро, вдихаючи повітря. — Чи не розлили ви духи, Еллен?..

— У мене нема духів…

— Може, ви, Амелі?.. Звідки ж такий сильний запах?

Вітер розірвав завісу туману. Півострів, який вчора був сіро-жовтий, сьогодні набрав яскравого забарвлення.

— Це квіти! Звичайно, квіти так пахнуть. Квіти виросли і розквітли за одну ніч. Хіба це не дивовижно?

— В такій теплиці — нема нічого дивного.

— Дивує інше, — замислено промовив Ганс. — Наші земні вчені припускали, що на Венері — приблизно кам’яновугільний період. А проте тут стільки квітів.

— Учені могли помилитися, — зауважив Текер. — Якщо Венера навіть молодша за Землю, процеси розвитку тут можуть відбуватися швидше, ніж це було на нашій планеті. Ми вже бачили чимало рослин і тварин, яких можна віднести до кам’яновугільного періоду. Цей період на Венері ще не минув. Але еволюція пішла далі. Адже один період не змінюється іншим раптово. Ці хвощі, “птеродактилі”, панцирні риби та інші представники карбону існуватимуть ще багато тисячоліть поряд з пізнішими, досконалішими представниками рослинного і тваринного світу.

— Так, весна в повному розпалі, і нам не слід втрачати жодного дня. Від печер до наших майбутніх плантацій далеко. Доведеться на час польових робіт переселитися на півострів. Збудуємо там курені. Після обіду вирушимо в дорогу.

“Пасажири” — леді Хінтон та її товариство — цього разу не заперечували: вони раді були піти від печер з їх страшними мешканцями.

Ганс прямував до Тихої гавані — далі від громового прибою і важкого запаху морських тварин, що швидко розкладалися.

Як тільки прийшли на місце, між “пасажирами” почалися суперечки за найкращі ділянки. Кожен хотів захопити прибережну смугу родючого мулу. До того ж тут, біля виходу граніту, була велика природна водойма, що поступово наповнювалася дощами. Прісної води було вдосталь.

Між бароном і Стормером зчинилася сварка. На Венері могла спалахнути перша війна. Гансові і Вінклеру довелося втрутитися, щоб ліквідувати цей конфлікт. Але вслід за ним виникли нові конфлікти. Стормер посварився з Уеллером, Пінч з бароном… Кожен хотів менше працювати, а більше збирати плодів.

— Мені набридли ці безглузді чвари, — сказав Ганс Вінклеру. — З цим треба покінчити раз назавжди.

— Ви скаржитесь на мій деспотизм? — звернувся він до “пасажирів”. — Гаразд. Живіть як хочете, але не розраховуйте на нашу допомогу, на наші запаси і врожай. Вінклер, Мері, Жак! Ми працюватимемо окремо. Ходімо!