Стюарт Маля – хлопчик-мишеня

— Принаймні я не знаходжу поки-що заперечень, — відповів Сніжок.

— То зараз я й поживлюся нею! — сказала Ангора і вже й подерлася на виноградну лозу, голуб на цей момент уже зовсім прочумався і був ладен полетіти геть від котячої небезпеки, але розмова внизу ще не скінчилася.

— Хвилинку! — голосніше нявкнув Сніжок. — Не поспішай так дуже. Я вважаю, що тобі краще буде піти на це діло не цієї ночі.

— Чом би й ні? — запитала кицька.

— Ну, по-перше, такого не передбачено, щоб ти заходила до нашої оселі. Це було б незаконне вторгнення, і ти могла б потрапити в халепу.

— Ні в яку халепу я не втраплю! — відказала Ангора.

— Будь ласкава, зачекай до завтрашньої ночі! — твердо вів своєї Сніжок. — Пан і пані Малята планують завтра ввечері вихід у місто, отож буде менше небезпеки для тебе. Я пропоную тобі зачекати, для твого ж блага.

— Ну, то гаразд, — погодилася пухнаста гостя. — Я підвечеряла й можу не поспішати. Тільки скажи мені, де знайти ту пташку, коли я потраплю в будинок.

— Все дуже просто, — сказав Сніжок. — Видираєшся по цій лозі, залазиш у Джорджеву кімнату через відчинене вікно, а тоді біжиш униз по східцях до світлиці: там ця пташечка спить у бостонській папороті на книжковій полиці.

— Справді легко, — погодилася Ангора, ласо облизуючись. — Яв боргу перед вами, пане!

«Ох, усе та сама котяча пісня!» — прошепотів голуб собі під ніс і хутко полетів геть — аби знайти шматочок білого паперу й олівця. А Сніжок, побажавши своїй подружці доброї ночі, видерся нагору по виноградній лозі й пішов спати.

Вранці Марґало прокинулась, а перед її дзьобиком, на листку папороті, біліє записка! Пташечка прочитала:

БЕРЕЖИСЬ ЧУЖОГО КОТА. ВІН ПРИЙДЕ ВНОЧІ.

І підпис:

ДОБРОЗИЧЛИВЕЦЬ.

Цілий день вона ховала записку під крилом і все гадала, що ж їй діяти. Але так і не зважилася показати записку хоч би й кому — навіть Стюартові. Така була налякана, що не могла й їсти.

— Що ж мені робити? — знай повторяла вона нишком.

Зрештою надвечір Марґало підбігла підстрибом до відчиненого вікна і, так і не сказавши нікому нічого, полетіла геть. Була весна, то пташечка попрямувала на північ, летючи швидко-швидко, як тільки могла, бо щось у груденятах підказувало їй, що всяка пташина має летіти на північ, коли землю розбудить весна.

Розділ 11 Автомобіль

Цілих три дні всі нишпорили по будинку, шукаючи Марґало, але так жодного від неї сліду й не знайшли — ані пір'їнки.

— Гадаю, на неї подіяла весна, — впевнено сказав Джордж. — Жодна нормальна пташка не сидітиме в приміщенні за такої чудової погоди.

— Може, десь там у неї є пара, то вона й полинула до свого судженого, — припустив пан Маля.

— Нікого в неї немає! — крикнув, гірко плачучи, Стюарт. — Дурниці все це!

— І звідки ти знаєш? — запитав Джордж.

— Бо одного разу я питав її про це! — вигукнув Стюарт. — І вона сказала, що не має пари.

Кинулися питати-допитувати Сніжка, але кіт твердо відповідав, що йому нічого не відомо про зникнення Марґало.

— Не втямлю, чому вам неодмінно треба зробити з мене лиходія! Невже тільки тому, що та зарозуміла гуляща посмітюха втекла з клітки? — роздратовано пронявчав Сніжок.

Серце Стюартове було розбите. Він утратив апетит, постійно відмовлявся їсти і втрачав вагу. Зрештою надумав утекти з дому, нікого не попереджуючи, й податися по світах, аби знайти Марґало. «Поки розшукуватиму її, то, либонь, і долю свою знайду!» — міркував він.

І назавтра, коли ще й світанок не сірів, він розстелив свого найбільшого носовичка і поскладав туди: свою зубну щітку, свої гроші, мило, гребінця, щітку, чисту пару спідньої білизни та кишенькового компаса.

«Треба прихопити щось на згадку про мою маму!» — подумав він. Тихенько проліз у мамину спальню, де вона все ще спала, видерся по шнуру лампи на її туалетний столик і висмикнув із гребінця пані Маляти пасемце її волосся. Скрутив те пасемце в охайне кільце й поклав у носовичок до інших речей. Тоді зв'язав кінці носовичка, щоб вийшов вузол, і протягнув у нього сірника так, щоб головка була вгорі й тримала вузол. У хвацько збитому набакир сірому фетровому капелюсі та з клуночком за плечима Стюарт нищечком вислизнув з оселі.

— До побачення, мила моя домівко! — пошепки попрощався він. — Не знаю, чи ще коли побачу тебе знову.

Якусь мить постояв, вагаючись, на вулиці перед будинком. Світ — то дуже велике місце. Де в ньому шукати загублену пташку? Північ, південь, схід чи захід — куди його податися? І Стюарт надумав, що в такій важливій справі йому необхідна порада. То й подався до центру міста, де мешкав його друг — лікар Карей, дантист-хірург, господар шхуни «Оса».

Лікар був радий бачити Стюарта. Він одразу ж запросив хлоп'я-мишеня до свого кабінету, де саме видаляв пацієнтові хворого зуба. Пацієнта звали Едвард Клайдсдейл, і за щокою в нього стирчало кілька марлевих тампонів, аби рот його був постійно широко відкритий. Зуб ніяк не бажав видалятися, тож зубний лікар дозволив Стюартові посидіти на таці з інструментами, аби вони могли розмовляти під час операції.

— Це мій друг, Стюарт Маля, — відрекомендував він маленького гостя чоловікові з тампонами в роті.

— 'уше п'иємно, Сууате! — відказав, як умів, пацієнт.

— Взаємно! — мовив крихітний гість.

— Ну, то й що ти надумав, Стюарте? — поцікавився доктор Карей, ухопившись щипцями за хворого зуба й добряче його сіпнувши.

— Сьогодні вранці я втік із дому, — признався Стюарт. — Іду в світ широкий пошукати своєї долі, а ще — однієї пташечки, що загубилася. Порадьте, будь-ласка, в якому напрямі найкраще мені рушити, для початку?

Доктор Карей спробував викрутити зуба, а тоді почав його сіпати вперед-назад.

— А яке забарвлення у твоєї пташки? — запитав він.

— Буре, — відповів Стюарт.

— То ліпше рушай на північ, — порадив доктор Карей. — Ви згодні зі мною, пане Клайдсдейле?

— Шухай у Шент'альному па'ху! — прошамкав пан Клайдсдейл.

— Де-де? — вигукнув Стюарт.

— Хашу тобі, шухай у Шент'альному па'ху! — повторив люб'язний пацієнт.

— Він радить пошукати в Центральному парку, — розтлумачив доктор Карей, запихаючи ще одного великого тампона в рот панові Клайдсдейлу — І це добра порада. Часто людям, що мають гнилі зуби, приходять розумні думки. Центральний парк — улюблене місце птаства у весняну пору.

А пан Клайдсдейл енергійно кивав головою, ніби хотів іще щось додати.

— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті!

— Що-що? — перепитав Стюарт, тішачись такою новою для нього балачкою. — Ви можете повторити, пане Клайдсдейле?

— А не 'найтете питашхи у Шент'альному, то на штаншії «Нью-Хевен і Ха'фо'т» шятьте на поїшт і шухайте у Хонехтихуті! — звук у звук повторив неймовірно люб'язний пацієнт.