Суєта

Терешко. Де ж таки!

Сергій. Само собою!

Терешко. А ти, Карпе, як думаєш? Ти ж тут усьому голова.

Карпо. Тут усьому голова - Василина.

Терешко. Та що там Василина! Глянь, який козарлюга!... Усяка дівка тільки побаче - козою за ним поскаче!

Сергій. Само собою.

Тарас. Ха, ха, ха! Хороша примовка: «ІІобаче - козою поскаче!» А що ви думаєте? Бувало; усього бувало... І скакали! Єй-єй, скакали!... Я не хвастаю - катався, як сир у маслі. В Петербурзі образовані дами кру­гом...

Сергій. Столиця - само собою!

Терешко. Тільки одно, що Василина тебе наукою переважить.

Тарас. Не думаю. Я й сам, дядюшка Терентій, не без науки; формальность розумію і з ученими дамами знакомства мав не раз: у каретах навіть їздив, єй-єй! Бував і в опері, в цирку... Світ бачив, і хоч кому не дам у кашу наплювать, і через те хочу сватать учену; проста дівчина мені не під стать: ніякої формальности нема, куди з нею підеш? У опері засне, в цирку перелякається. Ха, ха, ха! І кліпай очима перед людьми. (Вийма знову часи і кріпко закриває.)

Сергій. Само собою - кліпай!

Терешко. Так, виходить, і тебе вчено? Он як! У нас є унтер-офіцер Крайка - так зовсім простий; а ти, бачу, вчений!

Тарас. З Петербурху, і учебну команду пройшов! Без науки в унтер-офіцери конно-ґвардійського полка не вискочиш...

Терешко. Невже, слухай, ти знаєш: ла-мер, ла-пер?

Тарас. Як?

Терешко. Лa-мер, ла-пер!

Тарас. Щось не пригадаю... (Протягом.) Ла-пер! Ага! Як же, як же, знаю: це ресто­рація така! Бував, бував!

Терешко. Ні, брате, не туди попав! Це наука!

Тарас. Виходить, в учебній команді її не проходять.

Терешко. То-то що не проходять, а от мій Матюша проходе. (До Карпа.) Біда з тією наукою. Оце недавно був у городі, провідував Матюшу, французьке, брат, учить почав...

Тарас. Французьке? (Дивиться на часи.) Знаю. Мерси?

Терешко. Та ні, яке там мерси! «Ла-мер», «ла-пер», одно слово - наука! І ніяк не потрапиш сказать: неначе так, та не так! Я вже наняв Матюші навчителя, і сам довго сидів біля них. Слухав, слухав, нічого не второпав. Матюша каже: «ла-мер», «ла-пер», «ла-сер»!
– Усі сміються. Учитель по­правляє, і поправляє, - я ж чую, - так само: «ла-пер», «ла-мер», «ла-сер». Тю, бий вас, сила Божа! Та й Матюша ж так само говорить: «пер, мер»! Ні, кажуть, не так! Ма­тюша аж плакав... Біда!

Карпо. Нічого, згодом налама язика.

Тарас. Налама, налама - це правда! В учебній команді зразу теж сильно важко й незрозуміло, а як язик наламаєш - пішов!

Сергій. Само собою - пішов!

Тарас. А як бувши в столиці Петербурзі...

Вбігає Василина, за нею Демид.

ЯВА V.

Ті ж, Демид і Василина.

Василина. Доброго здоровля, дядюшка! (Цілується з Терешком.)

Тарас, до Сергія.
– Настояща - дама серця... підходяща!

Сергій. Само собою!

Василина, до всіх.
– З празником. (У цей мент Демид говорить тихо до Карпа.)

Тарас. Унтер-офіцер конно-ґвардійського полка, Тарас Гупаленко, із Петербурха!

Василина робить кніксен і відходить до Карпа. Тиха розмова. Карпо її цілує, а потім Демида. Тим часом:

Тарас, до Сергія.
– Ловка, і всі формаль­ности зна!

Сергій. Само собою - зна!

Терешко. А що, хіба не краля?

Тарас. Не ждав таку в хахландії найти... Думав шукать у Петербурзі... Дама настояща, і формальности... і все... неначе в Петербурх попав прямо на Невський!

Терешко. А я ж казав!

Тарас. Дядяшка Терентій, ідіть зразу в атаку, на приступ! (До Сергія.) Настояща дама серця!

Сергій. Само собою - з серцем.

Карпо, до Василини й до Демида.
– Ну, Слава Богу, що так сталось! Дуже, дуже рад!

Терешко. А що, Василино, скоро нас по­кличеш на весілля?

Тарас, до Сергія.
– Ловко атакує.

Василина. Ще не знаю.

Терешко. Мабудь, без дядька не обійдеть­ся... Треба буде поклопотать... а?

Василина. А не обійдеться!

Тарас, крутить вус і дивиться на часи.
– А коли що, то й ми поможемо...

Василина. Спасибі!

Тарас, до Сергія – Чуєте? Які формальности!

Василина. Коли ласка, то за боярина прошу.

Тарас. Не в согласії! Бажаю стать у першу шеренгу!

Карпо. Опізнились! Василина йде заміж за Демида Семеновича!

Терешко. Оце так!

Тарас підходить до Сергія.
– Промах!

Терешко. А чом же ти відразу не сказав?

Карпо. Бо й я не знав. А поки ми тут говорили, їх там, у мене, благословила мати.

Тарас. Неприятний промах! (До Сергія.) Так нам тут нічого робить.

Сергій. Само собою.

Карпо. Просимо з нами пообідать, зап’ємо заручини!

Балакають тихо з Василиною й Демидом, Василипа весело сміється.

Терешко. Пообідаємо, справді!

Сергій. Само собою!

Тарас. Та вам нічого, а я осоромився. Тепер - ні в сих, ні в тих; не той узяв приціл і не попав у мішень. Шпак сміяться буде в вічі; ні, краще ретируюсь! Прощайте! (Про­щаються.)

Карпо. Ви ж нашої хати не минайте!

Сергій. Само собою. (Виходить.)

Тарас. Не надіявся. Тепер хоч не по­казуйся в Петербурх столицю... Попорчена мендаль! (Вийшов.)

Терешко, чухав голову, про себе.
– Пропала по­росна свиня!

Карпо. А ви, дядьку, зостанетесь?

Терешко. На чиїм возі їдеш, того й пісню співай! Прощайте! А на весіллі погуляєм! Пошли Вам, Боже, щастя! Ха, ха, ха! Про­пала вся пиха столична в Тараса. (До Карпа.) Ти думаєш, що я не розумію, що - він, а що - Демид? Розумію! Маладець учитель! Хвалю! I Василину хвалю: до пари вибрала дружину! (Виходить, Карпо за ним.) Бач, столична птиця кирпу гне, а «ла-мер», «ла-пер» і не нюхав...