Суэма

— Ні. Диск скляний, і тут немає джерела електричного струму, відсутні магніти…

Вчений відкинувся на спинку крісла.

— Послухайте. Цей чоловік, — він обернувся до стіни й показав на бронзовий бюст у ніші, — цей чоловік ще два століття тому підписав указ, який забороняв брати на розгляд будь-які проекти вічних двигунів, оскільки всі вони безглузді. Ви зрозуміли?

— Так. Але це — зовсім інше. Я гадаю, що камінь — немовби вітрило корабля. Він вбирає і скеровує вічний рух матерії у Всесвіті…

Вчений поморщився.

— Образно, але нісенітниця.

— Ви ж не заперечуєте вічний рух матерії?..

— Це філософія, а тут — машина.

— Будь-яка машина із хаосу рухів відбирає лише впорядкований…

— Для цього потрібна енергія. Розумієте, енергія!

— Довкола нас енергії скільки завгодно!

— Гаразд, тоді поясніть фізичний принцип дії… є… двигуна.

— Не знаю. Поки ще не знаю. Вчений спохмурнів.

— Вам би слід було зайнятися фізикою і вивчити перший та другий принципи термодинаміки, — мовив він невдоволено.

— Я знаю. Я скінчив…

Винахідник почав квапливо нишпорити в боковій кишені піджака.

— Не треба. Я вам вірю.

Якусь мить обидва мовчали, і тишу пронизувало лише слабке наспівування двигуна.

До кабінету зайшла сива секретарка й поклала перед ученим якісь папери…

Винахідникові нічого не залишалося, як піти…

Винахідник показував свій двигун у заводському конструкторському бюро, і там зацікавилися, де він дістав такі крихітні підшипники і як йому вдалося просвердлити отвори в скляному диску. Згодом він виступав у якомусь клубі, де зал клекотів, очікуючи виступу художньої самодіяльності. Він кляв себе за те, що не наклеїв на диск паперові смужечки, щоб здалеку можна було бачити, як він обертається.

За обертанням тендітного скляного диска стежили відвідувачі великого південного ярмарку, а ввечері його показували в цирку…

На степовому путівці, до якого з обох боків підступали розлогі масиви стиглого жита, на машину дивилися шофери. Вона стояла просто на землі, і скляний диск обертався то швидше, то повільніше, неначе скоряючись напливам і відпливам незримої сили. Шофери диміли самокрутками, мовчали, інколи щось шепотіли поміж себе, а дітвора намагалася доторкнутися пальцем до співучого колеса…

Востаннє його бачили пізно восени на березі великої сірої ріки. Низькі патлаті хмари майже черкалися об прогін залізничного мосту, по якому щойно прогуркотів товарняк. Вітер неспокійно шастав в очеретах, а диск, тоненький, тремтячий і невгамовний, і далі стиха наспівував свою таємничу пісню.

Хто він, цей винахідник? Фокусник? Пройдисвіт? Ошуканець?..

СЛІДИ НА ПАРКЕТІ

Оповідання-жарт

Паркет танцювального залу блищав, як дзеркало. Тьотя Нюра всміхалася й водила рукою в косих променях сонця.

— Оце натерла! — захоплено шепотіла вона, дивлячись на сніжно-білу стелю.

Там від паркету відбивалось проміння й погойдувалась тінь руки тьоті Нюри.

— Оце натерла! Ну й ну…

Вона відвела очі від стелі, оглянула порожній зал. Уздовж стін гордовито стояли відкидні стільці: і справа, де звичайно сидять хлопці, і зліва, де збираються дівчата. Одні чекають, інші запрошують.

— Оце так… — Шепотіння тьоті Нюри раптом урвалося, рука завмерла, а очі вшнипились у паркет.

Вона нагнулась низько над підлогою, ступила на крок уперед, відтак випросталась і, засукавши рукави синього халата, рішуче рушила до виходу.

Дядю Федю вона затягла до залу силоміць. Він опирався. У руках він тримав великий гайковий ключ.

— Скажеш — не ти? — кричала тьотя Нюра.

— Чого причепилась? Не заходив я сюди.

— Не заходив? А чиї оце личаки? Чиї мокроступи? Га? Чи, може, мої?

— Де?

— А ось, поглянь униз, на паркет!

Федя знехотя присів навпочіпки, подивився на паркет і потер очі.

— Щось сонце сліпить… — пробурмотів він, примруживши очі.

— А ти дивись, дивись і признавайся…

Дядя Федя мружився.

— А й справді наслідив хтось, — врешті промимрив він. — Тільки не я. Не мав я тут діла. Тут усі батареї справні.

— Не мав! — обурилася тьотя Нюра. — Може, скажеш, мої черевики? Так ось дивись, іроде клятий!

Вона поставила свою ногу в центрі пильної плями на паркеті.

— У мене номер тридцять сьомий, а тут усі сорок п’ять!

Дядя Федя повільно рушив уздовж слідів. Він дійшов до стіни й зупинився. Потім повернув назад.

— Може, хтось інший ходив? — невпевнено озвався він.

— Інший! А ключі від залу в кого? У мене ось, — вона побрязкала ключами в повітрі, — та в тебе! Скажеш, ні?

Тьотя Нюра закрила обличчя фартухом.

— Робиш, стараєшся, а тут прийде такий…

Дядя Федя розгубився.

— Та ні, Нюро, не ходив я, не міг, бо…

Він не договорив, зметикувавши щось, швидко, краєм пройшовся вздовж слідів до стіни, майже бігцем вернувся і схопив тьотю Нюру за руку.

— А от і не я. Зараз покажу тобі, що це не я! Дивись! Ось один крок, так? Ось другий. Ось третій! Ходімо. Знову крок. Знову. І ще один. Так. Ну от і все.

— Що все? — спитала тьотя Нюра, коли вони ткнулися обличчям прямо в стіну.

— Все! — задоволено мовив дядя Федя. — Не я тут був. Я не так ходжу.

— А як же ти ходиш?

— А дуже просто. Кажеш, я ходив? Гаразд. Дійшов я до цієї стінки. А далі?

— Що далі?

— А ось я тебе й питаю, що ж було далі? Я, виходить, дійшов до цієї стінки. А що було далі?

Тьотя Нюра поволі опустила голову й уважно подивилася на паркет. Сліди закінчувались коло стіни, до того ж останній відбиток лишився на блискучому воскові тільки до половини. Друга половина увійшла в стіну. Тьотя Нюра розгублено озирнулась навкруги.

— Допетрала? — весело спитав дядя Федя. — Коли це був я, то кудою ж я йшов назад, га?

— А й справді… Назад не йшов…

— Як же я міг іти тільки сюди? Виходить, я тут би й лишився? А ти мене де знайшла? У вартовій. Ось покажи, як я вийшов, тоді натру тобі паркет.