Святослав

Купці не хизувались вбранням – всі вони були в темних довгих платнях, тільки деякі з них носили гривни й чепи. Але грецький оксамит був на них найдорожчий, гривни – тонкоковані, кручені, з черню, із щирого золота.

Була важка й далека дорога у мужів новгородських, але вони, знаючи, що їх жде в Києві пир, привезли з собою в скринях, а тепер одягли багатий свій одяг з важких франкських і свіонських гексамитів, почепили свої гривни, чепи.

Один князь Святослав, здавалося, не готувався до цього пиру. Він увійшов до палати, коли там було повним-повнісінько людей, у білому платні, поверх якого накинув червоне, оторочене вузькою чорною каймою корзно. На князеві не було ніяких оздоб і прикрас, тільки важка усерязь-тройчатка на лівому усі з двома перлинами й рубіном та червоні чоботи із загнутими носками – це й усі оздоби на ньому.

Коли князь із синами своїми ввійшов до палати, там усі затихли.

– Чого ж ви замовкли? – голосно запитав князь.

Мужі новгородські знайшли що відповісти Святославу.

– Желаю на тя пити! – промовив Михало.

– Пий! – сказав князь і взяв зі столу чару, по вінця налиту червоним вином.

Княжі слуги брязкотіли уполовниками, бігаючи між столами й наливаючи чари вином і медом.

– Чого ж не п’єш? – сказав князь, побачивши, що Михало тримає в руках, але не випиває чари.

– Не могу я з такої посудини пить, – промовив Михало.

– А з якої волієш? – засміявся князь, показуючи на столи. – Є чари, а є й корчаги… Вибирай, тисяцький!

– Волів би, княже, випити на тя со братини, із тобою сукупно, – показав Михало на велику срібну братину з двома ручками. – Ти почнеш її, я докінчу, княже?

– Налийте! – сказав князь.

Одному з слуг довелося набрати з десяток уполовників, щоб наповнити братину. Князь Святослав взяв її в обидві руки. Усі в палаті мовчали, і в цьому мовчанні князь підніс братину до уст, не передихуючи, випив половину, подав посудину Михалові.

– Пий! – промовив князь.

Але Михало мав сувору новгородську вдачу.

– Не могу, – рішуче сказав він.

– Чому не можеш? – запитав суворо князь, і в палаті, де досі стояв гамір, запала напружена тиша.

– Заки ти, княже, – промовив Михало, – випив на нас, новгородців, половину, то хочемо ми випити на тя всю братину.

– Сміливий ти чоловік, – зареготав князь Святослав, – а я люблю таких. Пий, Михале, повну братину… І щоб так пили довіку!

Тисяцький Михало почекав, поки йому долили в братину кілька уполовників, підніс її до уст і важко, з передихом, але випив до дна.

І тоді забряжчали келихи й чари. Воєводи, бояри, купці київські, мужі новгородські випили за князя, наливали знову й пили, вже не приказуючи, бо пити ще за когось після князя не годилось. У сінях заграла музика – кілька мідних труб, багато сопілок, цимбали й бубни.

Загомоніла, зашуміла багатьма голосами палата, ніби увірвався сюди знадвору свіжий, теплий вітер. Дяка богам і князеві – по довгих страдних днях тихо в городі Києві, у землях мир, вороги далеко, можна пити, є що їсти, можна не уболівати про життя своє й дітей – слава, слава князеві Святославу, князеві київському Ярополку, деревлянському князеві Олегу, новгородському князеві Володимиру!

Князь Святослав із синами своїми сидить за столом, чує ці крики, але хміль щось не бере його. Сторожкий, як мисливець на чоті, сидить замислений княжич Олег. Ярополк дивиться на мужів у палаті, немов когось там шукає, скоса позирає на брата Володимира – й до крові стискує уста.

Князь Святослав відчуває, що не все гаразд між його синами, але розважливо думає, що цьому є тільки одна причина – молодість. Поки молоде – в жилах грає кров. Хіба не був сам таким колись Святослав? А промине молодість – і відчують сини, що вони одного роду, мир і дружба будуть між ними.

У палаті пробували співати. На поміст, де звичайно сидів князь, виходили уноші й унотьки, вони змагались, хто довше витягне своїм голосом, виходили по двоє, троє, четверо й співали так, щоб звучало, як голос один, ставали на обидва кінці палати й перекликались різними голосами.

Але це були не ті пісні, які хотіла почути душа князя Святослава.

– Покличте Баяна! – велів князь.

А вже він ішов із Людної палати між рядами бояр, що розступались перед ним, – сивий, старий, але ставний, мужній Баян, у білому одязі, з цимбалами в руках.

– Заспівай нам, Баяне! – попросив князь.

Баян зупинився, низько вклонився князям, але не сходив з місця.

– Знаю, Баяне, – посміхнувся Святослав.

Баянові налили келих, він випив його до дна, витер вуси.

– Спасибі князеві, а дружині слава!

Він сів на помості перед князем. У палаті стало так тихо, як на Дніпрі перед світанком. Баян торкнувся рукою струн цимбалів – і ніби задзвеніла хвиля в прибої.

– Гей, скажу я, браття, простими словесами про землю Руську, трьох братів – Кия, Щека, Хорива і сестру їхню Либідь, про многих князів наших і про всіх людей на Русі, гей, гей!

І під ці слова, під тихе відлуння дзвінких струн князь Святослав замислився, згадав далеку минувшину, уявив майбутнє…

Чому ж сумно було в цю годину князеві Святославу, чому так билося його серце, так боліла душа?

Позад нього було недовге, але дуже важке життя, та він іншого життя не хотів би. Попереду нього також був великий ратний труд, може, й смерть, але він і цього не боявся: так мусить бути, він не одступить від нього навік.

А все ж він хотів серед трудів цих і брані, серед гіркого життя бути тим, про кого мріяв усе життя, – вільною, як вітер, людиною, хоч короткий час пожити, як усі, він хотів, як і всі, любити…

І тоді, коли Баян співав пісні, а всі в палаті підхоплювали його слова, князь зрозумів, що йому треба зробити й чого він ніяк відкладати не може.

– У великих трудах жили люди наші, на многі брані ходили, кістьми своїми землю засівали, кров’ю-рудою поливали, гей, гей…

Князь Святослав слухав, як співає Баян, слова його западали в саме серце. І тихо, щоб ніхто не помітив, встав із-за столу, вийшов з палати.

Тільки надвечір розійшлися з княжих теремів новгородські гості, бояри київські й воєводи. Деякі з них упилися, і довелося їх вести під руки, деякі трималися на ногах, тільки верзли казна-що й хапались за зброю. Але всі були цілі, здорові і ніхто з них не пошкодив ні свого, ні чужого тіла.

З великою пошаною винесли з палати новгородського тисяцького Михала – він довго співав і пробував показувати, як руські люди варягів воюють, а потім заснув.

І тоді його поклали на грецький килим, а восьмеро новгородців взялися, підняли килим з Михалом і тихо понесли. Він спав спокійно, склавши на грудях жилаві руки.

Ще якийсь час після цього на Горі чути було крики й шум, то тут, то там брязкотіла зброя, хтось пробував співати, але не міг звести голосу. А далі зайшло сонце, сутінки обгорнули Подол і передграддя, виповзли крутими схилами на Гору, Київ засинав.