Святослав

Патрикій Калокір мовчав. Втім, коли б він і хотів – йому ні з ким було б говорити. Усі – і князь Святослав, і його воєводи, усі оці вої руські, болгарські, серед яких ішов і Калокір, – чужі були йому, чужий був і він їм. Що ж робити далі? Невже батьки помилились, нарікши йому ім’я Калокір? [181]

Раптом сталось те, чого Калокір ніяк не міг ждати. На полі брані в Болгарії він почув, що імператора Никифора не стало і що на Соломоновім троні в Константинополі сів Іоанн Цимісхій. Цимісхій, багатий вірменин, – о, його добре знав Калокір! Диви, як швидко він зумів зробити те, про що тільки мріяв Калокір. Проте що поробиш – у нього були для цього і золото, і легіони, і сила. Це меткий, хитрий, зухвалий полководець, що зуміє, мабуть, і втриматись на троні! І коли сталось так, то хіба патрикій Калокір і батько його, протевон, не можуть щасливо жити під захистом цього імператора? Як же йому щасливо пройти між мечем київського князя і скіпетром імператора?

181

Калокір —хитрий.

Патрикій Калокір знову відчув себе таким, яким їхав на північ з Константинополя, – василіком імператора ромеїв. Він думає тільки про одне: як дати імператору знати, що він, як було загадано Никифором, тут, з Святославом, але мовчав, поки був живий Никифор, а тепер подає про себе голос, від усього серця вітає нового імператора Візантії Іоанна Цимісхія, обіцяє вірно служити йому.

У довгі осінні ночі над Дунаєм василік Калокір складає листа, в якому пише про все це імператору Іоанну. Пізніше, знайшовши в Переяславці одного багатого вірменина Ізота, що в усі часи і навіть тепер торгував з візантійськими купцями, посилає цього листа імператору Іоанну. Незабаром Калокір одержує вість із Константинополя не від імператора, правда, але ж від його проедра Василя.

І тоді він починає діяти. Втім, хто про це може знати? Патрикій Калокір, що приїхав до Києва-города як василік імператора, став пізніше довіреною особою князя Святослава. Він поважає, вивчив навіть мову русів, розмовляючи з воєводами, тисяцькими і просто воями, він присягається, що любить Русь, болгар… Друг Калокір стоїть у чорному платні на березі Дунаю, вітер роздуває на непокритій його голові темне волосся, він дивиться вдалину, де вирує море, де сірі хмари низько нависли над обрієм. Він задоволений, і посмішка грає на його обличчі.

А увечері Калокір сидить у світлиці вірменського купця Ізота, якого ще кесар Петро назвав своїм болярином і якому почепив на шию золоту гривну. На столі перед ними чудове грецьке червоне вино, вони гризуть смачні царгородські ріжки.

– І як, Ізоте, боляри?

– Вони згодні зробити все, що велить імператор…

– Нехай збирають зброю, а зробимо ми все тоді, коли підійде військо кесаря Бориса.

– Добре, Калокіре!

2

Звела василіка Калокіра доля і з сином Ігоря, князем Улібом.

Ще змалку княжича Уліба дратувало й робило злим і хижим те, що Святослав був його старшим братом і, як старший, перший мав любов матері й пошану бояр з воєводами. Роздратування дедалі зростало й виросло в мсту. Коли Святослав став князем, Уліб думав і говорив матері, що згоден, аби не бути князем при князі, їхати на своє князівство – у Новгород або й Чернігів, Переяслав. Коли брат Святослав рушив примучувати в’ятичів, а потім на брань з хозарами, князь Уліб нетерпляче ждав… що Святослав, як і батько їх Ігор, не повернеться з походу.

І знову зрадів і втішився князь Уліб, коли почув про майбутню брань з Візантією. О, від матері своєї й ще багатьох слів і купців князь Уліб знав, які дужі імператори ромеїв, яке велике й міцне в них військо – з кораблями, страшним грецьким вогнем, – і тому думав, що запальний і твердий Святослав з цього походу живим не прийде.

Князь Уліб мріяв і про те, що має бути потім, як він утвердить і триматиме мир із Візантією… А чому справді, думав він, не бути миру між імператорами і князями Русі? Християни вони, християнин і він – князь Уліб…

Але Святослав розбив усі мрії брата свого. Як великий князь і син Ігорів, він, може, вчинив і справедливо – аще отчина іде на супостата, князі її мусять стати попереду воїв. Великий князь Святослав велів, а брат його, князь Уліб, мусив згодитись іти на ромеїв. Тим паче, що сам Святослав повів воїв морем, а Уліба й Свенелда поставив на чолі раті, яка йшла суходолом.

А потім почалася брань – лютіша, ніж Уліб думав, бо супроти кесарів Болгарії й імператорів Візантії боролись і руси, і болгари; страшна, бо ворог люто оборонявся, а князь Святослав ішов прямо, і тільки до самого серця імперії.

Проте на брані князь Уліб не виказував свого страху, не вдавав на січі спини, не схитнувся, коли ворог скакав на його коня. У всіх бранях, що точились над Дунаєм, він ішов попереду свого війська, але, залишаючись вночі й почуваючи себе самотнім у шатрі, князь Уліб благав свого бога закінчити брань, встановити мир на землі.

Через це князь Уліб і зійшовся з Калокіром. В цьому не було нічого дивного – василік почував себе самотнім серед чужих людей, князь Уліб був самотнім серед руських воїв. Василік сказав, що він християнин, князь Уліб відповів, що вони можуть помолитись разом. Вони так і помолились – за перемогу на брані й за мир між землями. А хіба не молились за це, тільки кожен своїми словами, всі в цьому стані?

Так було, доки вони йшли над Дунаєм, так було й тоді, коли руські вої стояли вже недалеко від Преслави і коли князеві Святославу принесли печенізьку стрілу, яку воїн Орель вирвав з свого серця; так було й далі, коли на чолі з князем Улібом і Свенелдом вої стали й довго боролись з ворогом, що зупинився біля Преслави.

А тоді почалось щось дивне. Руські й болгарські вої рубались так само, як і раніше, а може, й дужче, бо ж брань ішла обапол – і тут, і в Києві. До стану приходили нові й нові болгарські вої. Але все більше й більше боляр із великими загонами вставало перед ними. А потім, і це було найстрашніше, невідомі численні загони стали з’являтись позад них – біля Переяславця, Доростала.

Князь Уліб говорив із Свенелдом:

– Що робити, воєводо? Уже попереду нас немає шляху, зап’ять нам ллються ріки крові, князь Святослав далече, а йде осінь, зима.

Воєвода Свенелд скинув шолом, і під сонячним промінням на його голові засріблилось сиве волосся.

– Зберемось, княже, тут великою силою й ударимо на Преславу…

– Але ж тоді ми одірвемось ще далі від Дунаю й Русі…

– Преслава – середа цієї землі, і звідти повзуть ті змії, що жалять нас тут і ген над Дунаєм. Візьмемо Преславу – ближче буде до перемоги, а відтак і до Русі.

Князь Уліб не послухав старого воєводи, велів наволочити стяги, але йти не вперед, а назад, до річки Колубави, щоб там, мовляв, зібратись всією силою й битись за Преславу.

Але коли князь Уліб став із військом своїм над Колубавою, то вже пізно було рушати вперед, бо саме в цей час якийсь великий загін з’явився біля Данаї. Коли князь Уліб поспішив до Данаї, заколот почався у Плисці…

І тоді одного вечора, прийшовши до княжого шатра, василік Калокір довго говорив з князем Улібом про поразки в горах і на долині, нарікав на зрадливих, віроломних болгар, а далі сказав: